Звуки відносило кудись удалину, ніби то були не звуки, а хмарки. Тато мружив очі, дивився на морське плесо й кивав головою у бік острівців та шхер, повз які ми пропливали.
Мама сиділа на кормі й плела кофтину. Ян розглядав комікси в своєму часописі. І хоч тато ненавидів комікси, та не зробив йому жодного зауваження. Це тому, що ми пливли в село. Я куняв, намагаючись не думати про нудоту в животі.
— Глянь ліворуч, Ульфе! Що ти там бачиш? — спитав тато.
Я глянув ліворуч і збагнув, що повернув голову в протилежний бік. Я побачив зграйку чайок, що пірнали навпроти пристані, і якогось дідка, що виходив із нужника.
— Нічого такого, — відповів я.
— Не розумію, чому ти ніяк не навчишся розрізняти, де ліворуч, а де праворуч човна, — сказав тато. — Та, сподіваюсь, навчишся.
— Авжеж, навчуся, — мовив я.
Річ у тім, що я мав побачити маяк. Щороку, минаючи його, ми лаштувалися снідати, оскільки маяк був ознакою того, що здолано півдороги. Мама розклала на капоті мотора їжу. Там з'явилося молоко, бутерброди з маслом, ковбасою та огірком.
— Правда ж, чудово? — спитав тато.
Він випустив із рук кермо, щоб погладити маму по щоці й узяти бутерброд.
— Що саме? — спитала мама.
— Усе! — відповів тато.