Та ось він замовк. Лагідний вираз осяяв його обличчя, яке від ентузіазму почервоніло, а він полуденної спеки вкрилося потом; очі, які зупинились на мені, пом'якшали і засвітилися посмішкою.
— Отут-то мені й потрібна ваша допомога, любий друже, — приязно мовив він.
Я завжди вважав за краще промовчати, коли мені нічого сказати, а коли не знаю, як відповісти, тримати язик за зубами. Я люб'язно подивився на Роя.
— Ви знаєте про його життя в Блекстейблі більше, ніж будь-хто.
— Я цього не певен. У Блекстейблі, мабуть, живе багато людей, які бачили його тоді так само часто, як і я.
— Можливо. Та, зрештою, вони, очевидно, не дуже поважні особи, і навряд чи на них можна покладати якісь надії.
— Ага, розумію. Ви гадаєте, що я — єдина людина, яка може вибовкати щось цікаве для вас.
— Ви майже вгадали, якщо вам хочеться обернути це на жарт.
Я помітив, що Рой не схильний до жартів. Та мені це було байдуже, бо я вже давно звик, що людей не розважають мої дотепи. Я часто думаю, що справжній тип митця — це гуморист, якому доводиться самому сміятися з власних жартів.
— Здається, ви часто бачилися з ним пізніше — в Лондоні?
— Еге ж.
— Тоді, коли він жив десь у Лоуер-Бельгравіа?
— Він мав квартиру в Пімліко.
Рой сухо посміхнувся.
— Не будемо сперечатися з приводу точного визначення Лондонського кварталу, в якому він жив. Ви були з ним близькі тоді?
— Досить близький.
— Як довго це тривало?
— Років два.
— Скільки вам було тоді?
— Двадцять.
— Послухайте, зробіть мені одну річ. Це не забере у вас багато часу, а для мене буде неоцінимою послугою. Я просив би вас накидати якнайповніші спогади про Дріффілда і все, що ви пам'ятаєте про його дружину, про їхні стосунки тощо, як у Блекстейблї, так і в Лондоні.
— О, любий друже, це не так просто. Якраз зараз у мене до біса роботи.
— Це не потребує багато часу. Ви можете писати, зовсім не турбуючись про стиль або щось подібне. Потім я все виправлю. Єдине, що мені потрібно, — це факти. Бо ж ніхто, крім вас, їх не знає. Я не хочу бути пишномовним, але Дріффілд був великою людиною, і, розповівши все, що вам відомо, ви сплатите тим самим борг його пам'яті і виконаєте свій обов'язок перед англійською літературою. Я б не осмілився просити вас, але кілька днів тому ви сказали, що не маєте наміру писати про нього. Якщо ви триматимете при собі купу матеріалу, котрий не збираєтесь використати, то скидатиметеся на собаку на сіні.
Таким чином, Рой водночас докорив мені за лінощі і нагадав про почуття обов'язку.
— Але чому місіс Дріффілд хоче, щоб я приїхав у Ферн-Корт?— спитав я.
— У нас була про це розмова. Будинок у неї дуже приємний. Вона його добре доглядає, і ви ж знаєте, як зараз чудово в селі. На її думку, якщо ви погодитесь писати спогади, там вам буде зручно і спокійно; звісно, я нічого їй не обіцяв, але, цілком природно, перебуваючи в такій близькості від Блекстейбла, ви пригадаєте все те, що могли б забути за інших обставин. Потім, живучи в його будинку, серед його книг і речей, ви зможете реальніше уявити минуле. Ми могли б розмовляти про нього, а ви ж знаєте, як пригадуються різні цікаві моменти під час розмови. Емі дуже кмітлива і розумна жінка. Вона звикла протягом років занотовувати все, що говорив Дріффілд. Кінець кінцем, цілком можливо, що в ході розмови ви скажете те, про що б вам не спало на думку написати; а вона запише все слово в слово. Крім того, ми зможемо грати в теніс і купатися.
— Я не дуже люблю жити в чужих людей, — відповів я. — Ненавиджу заради сніданку прокидатися о дев'ятій годині і їсти те, чого мені не хочеться. Я не люблю гуляти, мене анітрохи не цікавлять чужі курчата.
— Вона зараз така самотня. Ви виявите велику люб'язність до неї. І до мене також.
Я замислився.
— Ось що я зроблю: поїду в Блекстейбл, але не в гості. Я зупиняюсь у "Ведмеді й ключі" і прийду до місіс Дріффілд, коли й ви там будете. Ви зможете донесхочу розмовляти про Едварда Дріффілда, але я матиму змогу піти геть, коли мені це набридне.
Рой засміявся майже природно.
— Згода. Домовилися. І ви запишете все, що згадаєте і що може стати мені в пригоді?
— Спробую.
— Коли ви приїдете? Я їду в п'ятницю.
— Я поїду з вами, якщо ви пообіцяєте не розмовляти зі мною в поїзді.
— Гаразд. Найкраще нам їхати поїздом, що відходить о п'ятій годині десять хвилин. Я чекатиму вас на платформі.
Не знаю, може, Рой боявся, що я передумаю, але він одразу ж підвівся, тепло потиснув мені руку і, нагадавши, щоб я взяв з собою тенісну ракетку й купальний костюм, пішов.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Розмова з Роєм викликала у мене спогади про перші роки життя в Лондоні. Не маючи ніяких особливих планів, я вирішив трохи прогулятися і випити склянку чаю з моєю колишньою квартирною хазяйкою. Прізвище місіс Хадсон дав мені секретар медичного коледжу в Сент-Люк, коли зеленим юнаком я тільки-но приїхав до Лондона і шукав квартиру. Її будинок був на Вісент-сквер. Я жив там п'ять років у двох кімнатах на першому поверсі, а наді мною в бельетажі жив викладач Вестмінстерської школи. Я платив за свої кімнати фунт на тиждень, а він — двадцять п'ять шилінгів. Місіс Хадсон була маленька метушлива жінка з блідим обличчям і великим орлиним носом, з найблискучішими, найжвавішими і найчорнішими з усіх, які мені будь-коли доводилося бачити, очима. У неї було густе, дуже темне волосся, яке вона в будні після обіду, а по неділях з самого ранку укладала на потилиці наче білячий хвіст і начісувала на лоба чубок, як на старих фотографіях Джерсі Лілі. Вона мала золоте серце (хоч тоді я цього не помічав, бо у молоді роки людська доброта сприймається як щось само собою зрозуміле) і була чудовою куховаркою — ніхто краще за неї не вмів приготувати омлет. Вона вставала дуже рано, запалювала камін у вітальні своїх джентльменів, щоб ми не щулились від холоду під час сніданку (о, ці жахливі холодні ранки!), і, якщо не чула, як ви грюкаєте своєю ванною — плоскою, бляшаною посудиною, яку ввечері ми наповнювали водою і засовували під ліжко, щоб було трохи тепліше спати, — промовляла: "Бач, мій верхній ще не прокинувся, він знову спізниться на лекції". Потім дріботіла нагору, стукала в двері і до вас долітав її пронизливий . голос: "Якщо ви цю ж мить не прокинетесь, у вас зовсім не лишиться часу на сніданок, і через це в мене потім болітиме голова". Цілий день вона не покладала рук, за роботою співала і була весела, щаслива й жартівлива. Її чоловік був старіший за неї. Він багато років служив дворецьким у родовитих людей і мав великі бакенбарди та бездоганні манери; він був жезлоносець у дуже респектабельній церкві по сусідству: вдома він прислужував за столом, чистив взуття пожильцям і допомагав мити посуд. Єдиною розвагою місіс Хадсон було, нагодувавши своїх квартирантів обідом (я обідав о пів на сьому, а викдадач о сьомій), трохи побалакати і з ними. Дякувати богові, мені вистачило здорового глузду (як у Емі Дріффілд з її славетним чоловіком) записувати ці розмови, бо місіс Хадсон була неперевершеним знавцем гумору кокні . Вона мала свій характерний стиль і багатий словник, їй ніколи не бракувало і комічної метафори або гострої, дотепної фрази. Вона була зразком пристойності, і у неї в домі ніколи не поселялися жінки, бо, мовляв, ніколи не розбереш, що в них на думці. ("На язиці у них постійно чоловіки, чоловіки, чоловіки, удень подавай їм чай і тонко нарізаний хліб з маслом, завжди вони відчиняють двері, вимагають гарячої води і не знаю, що ще"). Але в розмові вона не боялася вживати виразів, які ми в ті дні називали "солоними". Про неї можна було сказати її ж словами про актрису Мері Ллойд: "Найбільш мені подобається в ній те, що вона дає змогу добре посміятися. Інколи вона доходить до межі, але ніколи через неї не переступає". Місіс Хадсон подобався власний гумор, і, здається, вона з тим більшою охотою балакала із своїми пожильцями, що її чоловік був надто серйозна людина ("Йому належить бути таким, — казала вона.—Він жезлоносець і відвідує весілля, похорони й таке інше"), зовсім нездатна до жартів. ("Я завжди кажу Хадсону: "Смійся при першій-ліпшій нагоді, бо коли вмреш і тебе поховають — не дуже посмієшся").
Гумор місіс Хадсон був невичерпний, а історія її ворожнечі з міс Батчер, яка здавала кімнати в будинку номер чотирнадцять, була справжньою комічною сагою і тривала протягом багатьох років.
— Вона огидна стара кішка, але мені буде нудно без неї, коли господь покличе її до себе. Не знаю, правда, що він з нею робитиме. Я досхочу посміялася завдяки їй.
У місіс Хадсон були дуже погані зуби і питання, коли вона їх вирве, а натомість вставить штучні, обговорювалось протягом кількох років, при цьому була висловлена неймовірна кількість різних припущень.
— Коли вчора увечері Хадсон сказав мені: "Повиривай ти їх нарешті", я відповіла, що тоді мені ні про що буде говорити!
Я не бачив місіс Хадсон два чи три роки. Мій останній візит був відповіддю на коротенький лист, у якому вона просила завітати на склянку міцного чаю і додавала: "Наступної суботи буде рівно три місяці, як у віці сімдесяти дев'яти років помер Хадсон. Джордж і Естер прислали свої співчуття". Джордж був їхній син. Йому було під сорок, працював він на Вулвічському арсеналі, і його мати двадцять років підряд повторювала, що одного дня він неждано-негадано приведе до неї дружину. Естер була служниця, її найняли перед самим моїм виїздом, але місіс Хадсон і досі називала її "моє кляте дівчисько". Хоч місіс Хадсон, мабуть, було вже далеко за тридцять, коли я вперше оселився в неї, — а це сталося тридцять п'ять років тому, — все ж, простуючи повільним кроком через Грін-Парк, я не думав, що можу не застати її живою. Вона була такою ж невід'ємною частиною моїх спогадів про молодість, як і пелікани, що прикрашали фонтан у парку.
Я спустився кількома східцями у дворик, і двері мені відчинила Естер — товста п'ятдесятилітня жінка, але й досі з виразом безвідповідальності (властивим "клятому дівчиськові") на соромливо усміхненому обличчі. Коли я ввійшов у напівпідвальну кімнату, місіс Хадсон штопала Джорджеві шкарпетки; вона зняла окуляри й подивилась на мене.
— Та невже не ви, містер Ешенден! Хто б міг сподіватися, що ви прийдете? Естер, чайник закипів? Ви ж вип'єте склянку чаю?
Місіс Хадсон стала трохи огрядніша і вже не така рухлива, як раніше, але на голові в неї майже не було сивого волосся, а очі, чорні й блискучі,.