Потім Елізабет перевела погляд на Дарсі, однак вираз його обличчя залишався непроникливо-серйозним і поважним. Вона поглянула на свого батька, благаючи, щоб той втрутився, бо Мері могла отак проспівати всю ніч. Він зрозумів натяк, і, коли Мері скінчила другу пісню, голосно сказав:
— Мабуть, на цьому досить, моя дитино. Ти виступала просто прекрасно і втішала нас своїм співом достатньо довго. Нехай тепер інші дівчата поспівають.
Мері зробила вигляд, що не почула, та явно знітилась; Елізабет стало ніяково за неї і за свого батька, і вона почала побоюватися, що її спроба не дала потрібного результату. Тож тепер настала черга інших присутніх сказати своє слово.
— Якби мені, — мовив містер Коллінз, — випало щастя вміти співати, то мені було б надзвичайно приємно потішити товариство якоюсь гарною піснею, оскільки вважаю музику безневинним заняттям, котре аж ніяк не суперечить професії священика. Однак водночас я не збираюся стверджувати, що ми маємо право приділяти їй надто багато свого часу, бо в житті треба займатись і багатьма іншими справами, а в парафіяльного священика таких справ багато. Найголовніше — це розподілити десятину таким чином, аби не скривдити себе і не забути при цьому про свого покровителя чи покровительку. Крім того, він має писати проповіді; а решти часу якраз вистачає на виконання парафіяльних обов'язків, а також на догляд та поліпшення свого помешкання, котре він просто зобов'язаний зробити якомога більш зручним і затишним. А ще я вважаю немаловажним, аби священик був чуйним і доброзичливим до всіх, а особливо до тих, кому він завдячує своєю посадою. Останнє я вважаю його обов'язком — і поганої думки я був би про того, хто не скористався б можливістю висловити свою повагу до родичів цих людей.
Свою промову, настільки гучну, що її почула половина присутніх у кімнаті, містер Коллінз закінчив поклоном у бік містера Дарсі. Декотрі з подивом витріщилися на нього, дехто пирснув, але, здається, ніхто не зрадів так, як зрадів містер Беннет. Дружина ж його цілком серйозно вихваляла містера Коллінза за таку розважливу промову, пошепки зазначивши леді Лукас, що він є надзвичайно розумним і добропорядним молодим чоловіком.
Елізабет подумалося, що коли б навіть члени її родини заздалегідь домовилися продемонструвати всі свої здібності протягом одного вечора, то все одно б їм не вдалося зробити це з більшим завзяттям та успіхом, ніж зараз, а її сестрі та містеру Бінглі надзвичайно поталанило, що останній просто не помітив якоїсь частини цієї демонстрації і взагалі — не мав схильності дратуватися з приводу тих дурощів, свідком яких він безперечно став. Звичайно ж, погано, що дві його сестри та містер Дарсі мали таку прекрасну можливість понасміхатися над її родичами, і вона ніяк не могла вирішити, що було більш нестерпним: мовчазне презирство з боку означеного джентльмена чи нахабно-розв'язні посмішки двох дам.
Решта вечора принесла їй мало радощів. Постійно надокучував містер Коллінз, який уперто крутився біля неї. Йому не вдалось умовити її потанцювати з ним, але прекрасно вдалося відстрашити від неї інших кавалерів. Марно благала вона його поспілкуватися з кимось іще, марно пропонувала відрекомендувати його якійсь іншій дівчині серед присутніх. Він запевнив Елізабет, що до танців йому зовсім байдуже і що головне своє завдання він вбачав у всіляких виявах уваги на її адресу, аби таким чином їй сподобатися; саме тому він і вирішив не відходити від неї ввесь вечір. І ніякі аргументи не могли похитнути його рішучості чинити саме так. Полегшенням своєї незавидної долі Елізабет завдячувала своїй приятельці міс Лукас, котра часто підходила до них і співчутливо відволікала на себе говірливість містера Коллінза.
Але з іншого боку, вона звільнилася від подальших виявів образливої для неї уваги містера Дарсі. Він часто опинявся зовсім недалеко від неї і, хоча ні з ким не спілкувався, все ж не наважувався підійти й почати розмову. Вона відчувала, що це є можливим наслідком її згадок про містера Вікхема, і тому не могла нарадуватися.
Компанія з Лонгберна від'їхала останньою з усього запрошеного товариства, бо завдяки хитрощам місіс Беннет їм довелося чекати на карету ще п'ятнадцять хвилин після того, як усі інші вже поїхали; це також дало змогу побачити, наскільки палко дехто з гостинних господарів бажав їхнього від'їзду. Місіс Герст і її сестра відкривали рота тільки для того, щоб поскаржитися на втому, та явно хотіли якомога швидше залишитися на самоті. Вони опиралися будь-яким спробам місіс Беннет зав'язати розмову і таким чином поширювали апатію на решту товариства, котре й так нудилося від довжелезних промов містера Коллінза, що розсипався в подяках містеру Бінглі та його сестрам за вишуканий прийом і за ті гостинність та ввічливість, що вони їх виявили щодо своїх гостей. Дарсі ж — немов води у рот набрав. Містер Беннет — теж мовчки — насолоджувався сценою. Містер Бінглі та Джейн стояли трохи осторонь і розмовляли тільки між собою. Елізабет мовчала так само вперто, як і місіс Герст разом із міс Бінглі; і навіть Лідія втомилася настільки, що сил у неї вистачало лише на те, щоб час від часу промовляти: "Боже, як я втомилася", — несамовито при цьому позіхаючи.
Коли ж вони нарешті підвелися, щоб попрощатися, то місіс Беннет почала надзвичайно ввічливо та надзвичайно настирливо висловлювати надію на нову зустріч із господарями будинку тепер уже у Лонгберні, а потім звернулась особисто до містера Бінглі, запевнивши, що він зробить велику милість, якщо заїде до них повечеряти в будь-який час без зайвих церемоній і формального запрошення. Бінглі з радісною вдячністю погодився і, не довго думаючи, пообіцяв заїхати при першій же нагоді після свого повернення з Лондона, куди він мав ненадовго вирушити наступного дня.
Місіс Беннет цілковито вдовольнилась і полишила будинок із приємним переконанням, що, зважаючи на необхідні приготування і домовленості, замовлення нових карет і весільного вбрання, через три або чотири місяці вона неодмінно побачить свою доньку хазяйкою Недерфілда. Стосовно заміжжя Елізабет вона була так само впевнена і так само задоволена, хоча і меншою мірою. З усіх своїх дочок Елізабет вона любила найменше; і хоча її сподіваний чоловік і їхній шлюб були для місіс Беннет цілком прийнятними, цінність і першого, і другого тьмяніла перед величчю містера Бінглі та Недерфілда.
Розділ XIX
Наступний день у Лонгберні став початком нової дії: містер Коллінз учинив формальне освідчення. Вирішивши не гаяти часу, оскільки його відпустка мала закінчитися наступної суботи, і не страждаючи від почуття непевності в собі навіть у такий важливий момент, він заходився виконувати все як годиться, з дотриманням усіх тих формальностей, котрі він вважав невід'ємною частиною цієї процедури. Заставши незабаром після сніданку місіс Беннет разом із Елізабет і однією з молодших сестер, він звернувся до матері з такими словами:
— Пані, чи можу я сподіватися, що своїм авторитетом ви вплинете на вашу прекрасну дочку Елізабет, коли я попрохаю надати мені честь мати з нею приватну бесіду сьогодні вранці?
Не встигла Елізабет почервоніти від несподіванки, як місіс Беннет із готовністю відповіла:
— О Господи! Ну звичайно ж! Безперечно, можете! Не сумніваюся, що Ліззі буде дуже рада, — я певна, що вона не заперечуватиме. Кітті, ходімо зі мною нагору. — Вона вже почала похапцем збирати своє шитво, як Елізабет вигукнула:
— Матінко, не треба нікуди йти. Я прошу тебе — нікуди не йди. Нехай містер Коллінз мені вибачить. Він же не скаже мені нічого такого, що іншим не можна було б слухати. А то я сама піду.
— Ліззі, що за глупство?! Будь ласка, залишайся на своєму місці. — Та побачивши, що Елізабет, із роздратованим і зніченим виглядом, дійсно збирається вишмигнути геть, місіс Беннет додала:
— Ліззі, я наполягаю, щоб ти залишилась і вислухала містера Коллінза.
Елізабет не могла противитися такому повелінню, до того ж вона миттєво збагнула, що краще розібратися з цим питанням якомога швидше і без зайвого шуму; тому вона знову сіла і спробувала, заглибившись у роботу, приховати свої почуття, бо не знала — плакати їй чи сміятися. Місіс Беннет і Кітті пішли, і, як тільки вони щезли з очей, містер Коллінз почав свою промову.
— Повірте мені, міс Елізабет, ваша скромність характеризує вас якраз із кращого боку і є продовженням ваших чеснот. Якби не цей невеличкий вияв небажання з вашого боку, то в моїх очах ви виглядали б менш привабливо, але дозвольте мені запевнити вас, що на цю розмову я отримав дозвіл вашої шановної матінки. Навряд чи ви маєте сумніви щодо мети моєї промови, однак ваша природжена делікатність може спонукати вас зробити вигляд, що ви не розумієте, про що йдеться, хоча знаки уваги з мого боку були надто виразними, щоб помилятися стосовно їх сенсу. Майже відразу, як увійшов до цього будинку, я обрав вас майбутньою супутницею мого життя. Але перед тим, як дати волю своїм почуттям до вас, я хотів би спочатку викласти причини мого бажання одружитися, ба більше того — причини мого приїзду до Гертфордшира з наміром вибрати собі дружину, що я зрештою і зробив.
Уявивши, як містер Коллінз — такий статечний та серйозний — буде давати волю своїм почуттям, Елізабет так розвеселилася, що ледь не розсміялась, і тому проґавила слушний момент, коли його ще можна було зупинити, тож він почав:
— Причини мого бажання одружитися полягають у тому, що, по-перше, я вважаю необхідним і правильним для кожного священика з пристойними статками (як у мене) бути взірцем подружнього життя у своїй парафії. По-друге, я переконаний, що одруження додасть мені щастя; по-третє (мабуть, це мало бути першим пунктом), одруження радила і рекомендувала мені саме та надзвичайно шляхетна пані, яку я маю честь називати своєю покровителькою. Аж двічі (і з власної волі!) зволила вона висловити мені свою думку з цього приводу; це було якраз у той суботній вечір напередодні моєї поїздки сюди — у перерві між партіями в кадриль, коли місіс Дженкінсон зручніше влаштовувала ослінчик для ніг міс де Бург. Леді Кетрін сказала: "Містере Коллінз, вам треба одружитися. Такий священик, як ви, мусить бути одруженим.