1843 року він написав, що демократія – це відчай через неможливість знайти героїв, які б нас спрямовували. 1870 року захоплено вітав перемогу "поблажливої, шляхетної, глибокодумної, міцної та милосердної Німеччини" над "хвалькуватою, марнославною, жестикулюючою, задерикуватою, метушливою, надмірно чутливою Францією" ("Miscellanies"[436], том сьомий, сторінка 251). Він прославляв Середньовіччя, засуджував парламентське марнотратство, обстоював пам'ять бога Тора, Вільгельма Безбатченка{701}, Кнокса{702}, Кромвеля, Фрідріха II{703}, похмурого доктора Франсії{704} та Наполеона, мріяв про світ, який не був би "хаосом із виборчими урнами", виступав проти скасування рабства, пропонував переробити статуї – "потворні бронзові солецизми" – на корисні бронзові ванни, вихваляв смертну кару, наполягав, що в кожному населеному пункті має бути казарма, низькопоклонничав перед вигаданою ним тевтонською расою. Ті, кого цікавлять інші його прокльони чи вихваляння, можуть звернутися до "Past and Present" (1843) та "Latterday Pamphlets"[437], датованих 1850 роком.
Бертран Расел підсумовує: "Певним чином, справедливо стверджувати, що атмосфера початку XVIII століття була раціональною, а наших часів – ірраціональною". Я виключив би боязкий прислівник на початку цієї фрази.
Коментар до 23 серпня 1944 року
Цей велелюдний день приніс мені три відмінні подивування: міру мого фізичного відчуття щастя, коли мене повідомили про визволення Парижа; відкриття того, що колективне піднесення може бути не ницим; загадкову, але помітну радість багатьох прибічників Гітлера. Знаю, що, з'ясовуючи причини цієї радості, я ризикую уподібнитися зарозумілим гідрографам, які б намагалися дослідити, чи досить одного каменя, щоб зупинити плин ріки; багато хто дорікатиме, що я прагну проаналізувати якусь химеру. А проте ця химера мала місце, і тисячі людей у Буенос-Айресі можуть це засвідчити.
Я одразу зрозумів, що розпитувати самих дійових осіб не варто. Ці флюгери, відзначаючись непослідовністю, і думати забули, що непослідовність треба якось обґрунтовувати: вони звеличують германську расу, але ненавидять "саксонську Америку"; вони засуджують Версальську угоду, але аплодували диву бліцкригу, вони антисеміти, але сповідують релігію юдейського походження; вони благословляють війну підводних човнів, але оскаженіло засуджують британське піратство; вони викривають імперіалізм, але обстоюють і пропагують ідею життєвого простору; вони обожнюють Сан-Мартіна{705}, але вважають помилкою незалежність Південної Америки; до дій Англії вони застосовують напучення Ісуса, а до дій Німеччини – канони Заратустри.
Я подумав також, що будь-яка непевність краща за діалог із цими виплодками хаосу, яких нескінченне повторення цікавої формули: "Я – аргентинець" – начебто звільняє від честі та милосердя. До того ж, хіба не доводив Фройд і не передчував Волт Вітмен, що люди воліють якомога менше знати про глибинні мотиви своєї поведінки? Можливо, сказав я собі, магія понять "Париж" і "визволення" така сильна, що прибічники Гітлера забули, що ці слова означають поразку його армії. Зрештою я вирішив, що вірогідними поясненнями можуть бути пуста цікавість і страх, і звичайне відчуття реальності.
Минуло кілька днів, і якось увечері одна книга й один спогад осяяли мене. Книга, про яку йдеться, – це "Людина і надлюдина" Шоу, – пасаж, який я маю на увазі, – метафізичний сон Джона Таннера, в якому стверджується, що весь жах пекла полягає у його ірреальності; ця теорія порівнянна з теорією іншого ірландця, Іоанна Скота Еріуґени, котрий заперечував реальне існування гріха та зла і проголошував, що всі створіння, і навіть диявол, повернуться зрештою до Бога. А спогад стосувався дня, що був повною й огидною протилежністю 23 серпня: це 14 червня 1940 року. Того дня один германофіл, ім'я якого я не хочу згадувати, ввійшов у мій дім; ще стоячи в дверях він повідомив важливу новину: нацистські війська окупували Париж. Мене охопило змішане почуття суму, огиди, неспокою. Щось незрозуміле стримало мене: брутальною радістю не можна було пояснити ні оглушливий голос, ні нахабне звеличання. Він додав, що невдовзі ці війська ввійдуть до Лондона. Будь-який опір марний, ніщо не завадить їхній перемозі. І тоді я збагнув, що йому теж страшно.
Не знаю, чи треба пояснювати викладені мною факти. Гадаю, їх можна пояснити так: для європейців і американців існує порядок – єдиний можливий порядок: колись він звався Римом, нині – західною культурою. Бути нацистом (розігрувати енергійне варварство, удавати вікінґа, татарина, конкістадора XVI століття, ґаучо, червоношкірого) тривалий час неможливо – ні з психологічної, ні з моральної точки зору. Нацизм, як і пекло Еріуґени[438], слабує на ірреальність. Він не годиться для життя; люди можуть лише вмирати заради нього, брехати заради нього, вбивати й проливати кров заради нього. Ніхто на самоті зі своїм "я" не може бажати йому перемоги. Наважуся висловити таке припущення: Гітлер прагне своєї поразки. Гітлер підсвідомо сприяє військам, які неминуще покінчать із ним, як птахи з металевими пазурами й гідра (котрі мусили б знати, що вони чудиська) таємничим чином сприяли Гераклу.
Про "Ватек" Вільяма Бекфорда{706}
Вайлд приписує Карлайлу жарт про біографію Мікеланджело без жодної згадки про його твори. Реальність така складна, а історія така уривчаста й спрощена, що всезнаючий оглядач міг би написати хтозна-скільки, ледь не безліч біографій якоїсь людини, де йшлося б про абсолютно різні речі, і ми б мусили прочитати їх чимало, перш ніж здогадалися б, що йдеться весь час про одну особу. Спробуймо і ми, хоч як це прикро, спростити одне окреме життя: припустімо, що воно складається з тринадцяти тисяч подій. Тоді одну з можливих біографій складатимуть номери 11, 22, 33…; іншу – 9, 13, 17, 21…; ще якусь – 3, 12, 21, 30, 39… Ймовірно, одна – це історія снів людини; інша – органів її тіла; третя – скоєних нею помилок; четверта – всіх миттєвостей, коли вона уявляла піраміди; п'ята – всіх її нічних і світанкових емоцій. Все сказане може видатися просто химерою – на жаль, це не так. Ніхто не згодиться писати літературну біографію письменника чи військову біографію воїна; всі воліють писати біографії з точки зору генеалогії, економіки, психіатрії, хірургії, поліграфії. Один із життєписів Едгара По налічує сімсот сторінок ін-октаво; автор був настільки заклопотаний змінами місцепроживання героя, що заледве спромігся на одну лише згадку про Мальстрем{707} і космогонію "Еврики". Інший приклад: кумедне зізнання з передмови до однієї з біографій Болівара: "У цій книзі бойові дії зображені так само скупо, як і в книзі цього ж автора про Наполеона". Жарт Карлайла випередив сучасну літературу: 1943 року було б дивним, якби в біографії Мікеланджело бодай один раз згадувалися його твори.
Всі ці роздуми спричинені біографією Вільяма Бекфорда (1760–1844), яка нещодавно побачила світ. У своєму Фонтхіллі Вільям Бекфорд дуже нагадує типового мільйонера, великого пана, мандрівника, книголюба, будівника палаців і розпутника; його біограф Чепмен проникає (або намагається проникнути) в суть його розпутного життя, але відмовляється від аналізу "Ватека" – повісті, десятьом останнім сторінкам якої Вільям Бекфорд завдячує своєю славою.
Я порівняв чимало відгуків на "Ватек". У передмові Маларме до перевидання 1876 року багато цікавих спостережень (наприклад, що повість починається на вершині вежі читанням зірок, а завершується у зачарованому підземеллі), однак написана вона таким діалектом французької мови, що читати її – справа невдячна або й неможлива. Беллок ("A conversation wiíh ап Angel"[439], 1928) розмірковує про Бекфорда, не дбаючи про аргументи; він порівнює його прозу з вольтерівською, а самого Бекфорда вважає одним з найогидніших людей тих часів, one of the vilest man of his time. Мабуть, найбільш розсудливо висловився Сентсбері в одинадцятому томі "Cambridge History of English Literature"[440].
Власне кажучи, сюжет "Ватека" доволі простий. Ватек (Гарун бен Альмотасим Ватік Біла, дев'ятий халіф династії Аббасидів) зводить вавилонську вежу, щоб читати пророцтва зірок. Ті віщують йому низку див, які стануться завдяки дивовижній людині з невідомого краю. Невдовзі до столиці прибуває якийсь купець; обличчя в нього таке потворне, що сторожа супроводжує його до халіфа із заплющеними очима. Купець продає халіфу шаблю й зникає. Таємничі знаки, вигравірувані на лезі шаблі, сміються над цікавістю халіфа. Якийсь чоловік (котрий згодом також зникає) розгадує їх; одного дня напис сповіщає: "Я найменше диво краю, де все дивовижне й гідне найславетнішого правителя на землі", а наступного: "Горе тому зухвальцю, котрий сподівається взнати те, чого не мусить знати". Халіф вдається до магії: голос купця з мороку закликає його зректися мусульманської віри й поклонятися силам пітьми. Коли він так вчинить, йому відкриється Палац підземного вогню. Під його склепінням він знайде скарби, обіцяні йому зорями, талісмани, що підкоряють світ, корони царів, котрі жили ще до Адама, і серед них – вінець самого Сулеймана бен Дауда. Жадібний халіф погоджується; купець велить йому офірувати сорок людських життів. Минають криваві роки; Ватек, чия душа почорніла від мерзот, опиняється перед безлюдною горою. Земля розверзається; Ватек із жахом і надією спускається на дно світу. Помпезними галереями безмежного палацу блукають мовчазні й бліді юрби людей, що не дивляться одні на одних. Купець не збрехав: у Палаці підземного вогню повно коштовностей і талісманів, але це – Пекло. (У схожій історії доктора Фауста і в численних середньовічних легендах, що їй передують, Пекло – це покара для грішника, котрий уклав угоду із силами зла; у цій воно – і покара, і спокуса).
Сентсбері й Ендрю Ленґ запевняють або натякають, що славу Бекфорду приніс вигаданий ним Палац підземного вогню. Я вважаю, що тут ідеться про перше справді жахливе пекло у світовій літературі[441]. Зважуся висловити парадоксальну думку: найвідоміше літературне пекло – dolente regno[442] "Божественної комедії" насправді не є жахливим; це просто місце, де відбуваються жахливі речі.