Нові розслідування

Нові розслідування[270]

Мур і книги

Не whose long wall the wand'ring Tartar bounds…

Dunciad, II, 76 [271]

Якось я прочитав, що чоловік, який звелів побудувати ледь не нескінченний китайський мур, був той самий перший імператор Ши Хуанді{502}, котрий наказав спалити всі книги, написані до нього. Через те, що обидва неабиякі вчинки – п'ятсот-шістсот миль каміння, щоб боронитися від варварів, і суворе знищення історії, тобто минулого, – походять від однієї людини і певним чином символізують її, я відчув незбагненну втіху і водночас тривогу. З'ясування причин таких почуттів і є метою цих нотаток.

З історичної точки зору в обох діяннях немає нічого дивного. Сучасник воєн Ганнібала{503}, Ши Хуанді, імператор із династії Цинь{504}, підкорив шість царств і ліквідував феодальну систему; він звів мур, тому що мури захищають; він спалив книги, тому що опозиція зверталася до них, аби вихваляти колишніх імператорів. Спалювати книги і зводити оборонні споруди – спільна справа всіх правителів; Ши Хуанді вирізняється серед них лише масштабами своїх вчинків. Так принаймні вважають деякі синологи, одначе мені здається, що події, про які я розповідаю, є чимось більшим, ніж гіперболізація банальних наказів. Обгородити город або сад – звичайна справа; а от імперію – ні. Так само безглуздо намагатися, щоб народ, який найбільше шанує традиції, відцурався свого минулого, міфічного чи справжнього. Коли Ши Хуанді звелів розпочати відлік історії від нього, історія китайців уже налічувала три тисячі років (і в ці роки жили Жовтий імператор і Чжуанцзи{505}, Конфуцій{506} і Лаоцзи{507}).

Ши Хуанді відправив у вигнання свою матір через розпусту; в його суворому вироку ортодокси вбачають лише жорстокість; Ши Хуанді, можливо, хотів викреслити з пам'яті канонічні книги, бо вони викривали його; Ши Хуанді, можливо, прагнув знищити все минуле, щоб знищити один-єдиний спогад: про безчестя своєї матері. (Так само один цар у Юдеї наказав вигубити всіх хлопчиків, аби вбити одного.) Це припущення варте уваги. Проте воно нічого не говорить нам про мур – інший бік міфу. Ши Хуанді, за твердженнями істориків, заборонив згадувати смерть і шукав еліксир безсмертя, він усамітнився у химерному палаці, де було стільки кімнат, скільки днів налічує рік; ці факти наштовхують на думку, що мур у просторі й пожежа в часі були магічними перепонами, щоб затримати смерть. Усі речі прагнуть подовжити своє існування, писав Барух Спіноза; можливо, імператор і його чаклуни вірили у первісну сутність безсмертя і в те, що руйнація не зможе проникнути у замкнений світ. Можливо, імператор хотів відтворити початок часу і назвався Першим, аби насправді бути першим, і назвався Хуанді, щоб якимось чином зробитися Хуанді, легендарним імператором, який винайшов писемність і компас. Він, як сказано у "Книзі церемоній", дав речам їхні справжні імена; Ши Хуанді, як свідчать написи, що збереглися, нахвалявся, нібито в його імперії всі речі мають належні назви. Він мріяв бути засновником безсмертної династії; наказав, аби його спадкоємці звалися Другим імператором, Третім імператором, Четвертим імператором і так до нескінченності… Я кажу про магічну мету; слід також припустити, що побудова муру і спалення книг не відбулись одночасно. Це (залежно від послідовності, яку ми оберемо) дасть нам образ царя, котрий почав із руйнації, але згодом відмовився від неї на користь збереження, або царя, котрий, зневірившись, зруйнував те, що раніше боронив. Обидва припущення драматичні, однак їм, наскільки я розумію, бракує історичного підґрунтя. Герберт Алан Джайлс{508} стверджує, що тих, хто приховував книги, таврували розжареним залізом і присуджували до самої смерті будувати нескінченний мур. Це повідомлення дає підстави для іншого припущення або принаймні не виключає його. Можливо, мур був метафорою; можливо, Ши Хуанді засуджував прихильників минулого до праці, такої ж неосяжної, як минуле, такої ж безглуздої й марної. Можливо, мур був викликом, і Ши Хуанді міркував: "Люди люблять минуле, і проти цієї любові я та мої кати безсилі, але колись з'явиться людина, котра відчуватиме те саме, що й я; вона зруйнує мій мур, як я знищив книги, і викреслить мене з пам'яті і зробиться моєю тінню і моїм відбитком, не здогадуючись про це". Можливо, Ши Хуанді огородив муром імперію, усвідомлюючи її минущість, і знищив книги, розуміючи, що вони священні, тобто такі, які вчать того, чого вчить цілий Всесвіт або свідомість кожної людини. Можливо, спалення бібліотек і побудова муру – дії, що в якийсь дивний спосіб взаємно ліквідують одна одну.

Міцний мур, що нині і завжди кидає свої химерні тіні на землю, яку я ніколи не побачу, є тінню імператора, котрий наказав, аби найсвятобливіший з-поміж народів спалив своє минуле; можливо, ця думка спаде нам сама, незалежно від припущень, які вона дозволяє зробити (її сила може полягати у протиставленні творення й руйнації у величезному масштабі). Узагальнюючи цей випадок, ми могли б зробити висновок, що всі форми мають силу самі по собі, незалежно від здогадного "змісту". Це збігається з думкою Бенедетто Кроче; ще 1877 року Пейтер{509} стверджував, що кожне мистецтво прагне зробитися музикою, яка є не що інше, як форма. Музика, відчуття щастя, міфологія, обличчя, позначені часом, деякі заходи сонця і деякі місця прагнуть сказати, або вже сказали, або от-от скажуть нам щось таке, що ми не повинні втратити; ця неминучість відкриття, можливо, є явищем естетичним.

Буенос-Айрес, 1950 р.

Сфера Паскаля

Можливо, всесвітня історія – це історія кількох метафор. Мета цього нарису – окреслити в загальних рисах один розділ такої історії.

За шість століть до християнської ери рапсод Ксенофан із Колофона{510}, якому набридли гомеричні вірші, що їх він співав, блукаючи від міста до міста, затаврував поетів, котрі наділяли богів антропоморфічними рисами, і запропонував грекам єдиного Бога, себто вічну сферу. В Платоновому "Тімеї" ми читаємо, що сфера – це найдосконаліша і найбільш однорідна фігура, бо всі точки її поверхні розташовані на однаковій відстані від центру; Олоф Гігон{511} ("Ursprung der griechischen Philosophie"[272], 183) припускає, що Ксенофан міркував за аналогією: Бог – сфероїд, адже ця форма найкраща або принаймні найменш непридатна для того, щоб являти божество. Через сорок років Парменід повторив цей образ ("Суще подібне до маси правильної круглястої сфери, сила якої постійна у будь-якому напрямку від центра"); Калоджеро{512} й Мондольфо{513} вважають, що він мав на увазі нескінченну сферу або таку, яка нескінченно збільшується, і що наведені вище слова мають динамічний сенс (Альбертеллі{514}: "Gli Eleati"[273], 148). Парменід навчав у Італії; через кілька років після його смерті сицилієць Емпедокл із Акраганта{515} вигадав складну космогонію: існує етап, на якому частки землі, води, повітря та вогню становлять одну нескінченну сферу, "круглий Сферос, що тріумфує у своїй кулеподібній самотності".

Всесвітня історія йшла своїм звичаєм, надто людиноподібні боги, на яких нападав Ксенофан, були зведені до поетичних вигадок або нечистої сили, а проте, як виявилося, Гермес Трісмегіст{516} надиктував певну – різні автори називають різну – кількість книг (42 – за Климентом Александрійським{517}, 20 000 – за Ямвліхом{518}; 36 525 – за жерцями Тота{519}, він же Гермес), на сторінках яких було записано все суще. Фрагменти його уявної бібліотеки, які компілювались або вигадувались іще з III століття, складають так званий "Corpus Hermeticum"[274]; в одній із них, а саме в "Асклепії", автором якої також вважають Трісмегіста, французький теолог Алан Лільський, по-іншому Аланус де Інсуліс, винайшов наприкінці XII століття формулу, яку не забудуть прийдешні століття: "Бог – це підвладна розуму сфера, центр якої є скрізь, а окружність – ніде". Досократики казали про нескінченну сферу; Альбертеллі (як перед тим Аристотель) вважає, що міркувати так означає припускатися contradictio іп adjecto[275], оскільки підмет і присудок виключають один одного; ймовірно, це справді так, але формула герметичних книг змушує нас майже інтуїтивно уявити цю сферу. В XIII столітті образ сфери знову з'явився в символічному "Roman de la Rose"[276], де він трактується, як у Платона, і в енциклопедії "Speculum Triplex"[277]; у XVI столітті в останньому розділі останньої книги "Пантагрюеля" йдеться про "інтелектуальну сферу, центр якої є скрізь, а окружність ніде, і яку ми називаємо Богом". Для середньовічного розуму сенс був очевидний: Бог є в кожному своєму створінні, але жодне з них не обмежує Його. "Ось небо та небо небес не обіймають Тебе", – мовив Соломон (Перша книга царів, 8, 27); геометрична метафора сфери була, здається, тлумаченням цих слів.

Поема Данте зберегла Птолемеєву астрономію, яка протягом тисячі чотирьохсот років панувала в уяві людей. Земля міститься у центрі Всесвіту. Вона – непорушна сфера; навколо неї обертаються дев'ять концентричних сфер. Перші сім – небеса планет (небеса Місяця, Меркурія, Венери, Сонця, Марса, Юпітера, Сатурна); восьма – небо непорушних зірок; дев'ята – кришталеве небо, яке ще називають Першим Двигуном. Його оточує Емпірей{520}, створений зі світла. Зрештою розум став потребувати весь цей химерний механізм, що складається з порожніх прозорих сфер, які обертаються (в одній системі їх знадобилося п'ятдесят п'ять); "De hypothesibus motuum coelestium commentariolus"[278] – ось скромна назва, яку Коперник{521}, заперечник Аристотеля, дав рукопису, що докорінно змінив наше уявлення про космос. Для іншої людини, для Джордано Бруно{522}, розлам зоряних склепінь став звільненням. У "Великопісній вечері" він проголосив, що світ є нескінченним наслідком нескінченної причини і що божество перебуває поруч, "бо воно всередині нас навіть більше, ніж ми самі всередині нас". Він шукав слова, щоб пояснити людям Коперників простір, і на одній знаменитій сторінці вивів: "Ми можемо з певністю стверджувати, що Всесвіт – увесь центр, або що центр Всесвіту є скрізь, а окружність – ніде" ("Про причину, початок та єдине", V).

Це було із захватом написано 1584 року, ще осяяного світлом Відродження; через сімдесят років не залишилося навіть відблиску того запалу, і люди відчули себе загубленими у часі та просторі.