Я дуже, дуже хвора. Я часто думаю про те, що вмру, але все б мені не хотілося так умерти,— в тутешній землі лежати. Може, я знову зляжу в ліжко, як і тоді, весною, а я ще одужати не встигла. Ось і тепер мені дуже важко. Федора сьогодні пішла кудись на цілий день, і я сиджу сама. А від якогось часу я боюся залишатись на самоті;.мені все здається, що в кімнаті зо мною буває хтось інший, що хтось до мене говорить; особливо, коли я про щось задумаюсь і раптом отямлюсь від задуми, аж мені страшно стає. Ось чому я вам такого листа написала; коли я пишу, це минає. Прощайте; кінчаю листа, бо й паперу й часу нема. З виручених за плаття мої та за капелюшок грошей зостався в мене тільки карбованець сріблом. Ви дали хазяйці два карбованці сріблом; це дуже добре; вона замовкне тепер на час.
Полагодьте собі якось одяг. Прощайте; я так стомилась; не розумію, чого я стала така квола; найменше заняття мене втомлює. А от трапиться робота — як робити? Оце ось і вбиває мене.
В. Д.
Вересня 5-го
Голубонько моя, Варенько!
Я сьогодні, ангелятко моє, багато дістав вражень. По-перше, голова в мене цілий день боліла. Щоб якось освіжитися, вийшов я походити Фонтанкою. Вечір був-такий темний, сирий. О шостій годині вже смеркає,— ось як тепер! Дощу не було, зате буві туман, не поступиться доброму дощу. По небу ходили довгими, широкими стягами хмари. Сила людей переходила набережною, і люди були як на те з страшними обличчями, що наганяли нудьгу, п'яні мужики, кирпаті жінки-ч^ухонки, в чоботах і простоволосі, артільники, візники, наш брат у якійсь потребі; хлопчаки, який-небудь слюсарський учень у смугастому халаті, виснажений, зниділий, з обличчям, викупаним у мастилі, з замком у руці; солдат відставний саженного зросту,— ось яка була публіка. Година, певно, була така, що іншої публіки й бути не могло. Судноплавний канал Фонтанка! Барок така прірва, що не розумієш, де це все могло вміститися. На мостах сидять жінки з мокрими пряниками та з гнилими яблуками, і все такі брудні, мокрі жінки. Нудно гуляти Фонтанкою! Мокрий граніт під ногами, обабіч будинки високі, чорні, задимлені; під ногами туман, над головою теж туман. Такий сумний, такий темний був вечір сьогодні.
Коли я повернув на Горохову, вже зовсім смеркло, і газ стали засвічувати. Я давненько-таки не був на Гороховій,— не вдавалося. Галаслива вулиця! Які крамниці, магазини багаті; все так і блищить, і горить, даатерія, квіти під склом, різні капелюшки з стрічками. Подумаєш, що все це так, для краси порозкладано—але ж ні: є ж бо люди, що все це купують та своїм дружинам дарують. Багата вулиця! Німецьких булочників чимало живе на Гороховій; теж, певно, люди добре заможні. Скільки карет щомить проїздить; як це все брук витримує! Пишні екіпажі такі, шиби як дзеркало, всередині оксамит та шовк; лакеї дворянські, в еполетах, при шпазі. Я в усі карети заглядав, усе дами сидять, такі вичепурені, може й княжни, і графині. Певно, час був такий, що всі на бали та на зібрання поспішали. Цікаво побачити графиню і взагалі знатну даму зблизька; мабуть, дуже гарно; я ніколи не бачив; хіба ось так, як тепер, у карету заглянеш. Про вас я тут згадав. Ой голубонько моя, рідна моя! Як згадаю тепер про вас, то все серце заниває! Чому ви, Варенько, така нещасна? Ангелятко моє! Та чим же ви гірші за них усіх? Ви в мене добра, прекрасна, вчена; чому ж вам ТЙРка лиха доля випадає? Чому це так усе трапляється, що ось гарна людина занедбана, а до іншого кого щастя само напрошується? Знаю, знаю, маточко, що негарно це думати, що це вільнодумство; але по щирості, по правді-істині, навіщо одному ще в материній утробі прокаркнула щастя ворона-доля, а інший з виховного дому на світ божий виходить? І буває ж так, що часто щастя Іванкові-дурникові дістається. Ти, мовляв, Іванку-дурнику, порпайся в мішках дідівських, пий, їж, веселися, а ти, сякий-такий, тільки облизуйся; ти, мовляв, на те й придатний, ти, братику, ось який! Гріх, маточко, воно гріх так думати, та тут хоч-не-хоч гріх якось у душу лізе. їздили б і ви в такій самій кареті, рідна моя, ясочко. Погляд ваш прихильний генерали ловили б,— не те що наш брат; ходили б ви не в полотняному благенькому платтячку, а в шовку та в золоті. Були б ви не худенькі, не змарнілі, як тепер, а як фігурка сахарна, свіженька, рум'яна, повна. А я б уже тоді і з того самого щасливий був, що бодай з вулиці на вас у яскраво освітлені вікна глянув, що бодай би тінь вашу побачив; від самої думки, що вам там щасливо й весело, пташко ви моя гарненька, і я б повеселів. А тепер що! Мало того, що лихі люди вас занапастили, якась там погань, гульвіса вас ображає. Що фрак на ньому сидить гоголем, що в лорнетку золоту він на вас дивиться, безсоромний, то вже йому все минає, то вже й мову його непристойну вибачливо слухати треба! Годі, чи ж так, голубчики! А чому ж це все? А тому, що ви сирота, тому, що ви беззахисна, тому, що нема у вас друга сильного, котрий би вам опору пристойну дав. А то що це за людина, що це за люди, що їм сироту образити за іграшку? Це якась погань, а не люди, просто погань; так собі, тільки лічаться, а насправді їх нема, і в цьому я певен. Ось вони які, ці люди! А по-моєму, рідна моя, отой катерин-щик, якого я сьогодні на Гороховій зустрів, швидше до себе пошану викличе, ніж вони. Він хоч цілий день ходить та поневіряється, жде залежалого, нікчемного шага на шматок хліба, та зате він сам собі пан, сам себе годує. Він милостині просити не хоче; зате він для втіхи людської працює, як заведена машина,— ось, мовляв, чим можу, дам утіху. Злидар, злидар він, правда, все той же злидар; та зате благородний злидар; він втомився, він змерз, а все працює, хоч по-своєму, та все-таки працює. І чимало є чесних людей, маточко, котрі хоч небагато заробляють у міру та корисність праці своєї, але нікому не кланяються, ні в кого хліба не просять. От і я так само, як і цей катеринщик, тобто я не те, зовсім не так, як він, але в своєму розумінні, в благородному, в дворянському відношенні я так само, як і він, в міру сили працюю, скільки, мовляв, можу. Більшого нема від мене; ну, а як нема, то й дарма.
Я до того про катеринщика цього заговорив, маточко, що довелося мені бідність свою вдвоє відчути сьогодні. Зупинився я подивитися на катеринщика. Думки такі лізли в голову,— то я, ц^об розвіятися, зупинився. Стою я, стоять візники, дівка якась та ще маленьке дівчатко, все таке забруднене. Катеринщик розташувався перед чиїмись вікнами. Помічаю дитину, хлопчика, так років десяти; був би гарненький, та на вигляд хворий такий, миршавий, в самій сорочечці та ще в чомусь, мало не босий стоїть, роззявивши рота музику слухає — дитячий вік! Задивився, як у німця ляльки танцюють, а в самого руки й ноги подубіли, дрижить та кінчик рукава гризе. Помічаю, що в руках у нього папірець якийсь. Пройшов один добродій і кинув катеринщикові якусь дрібну монетку; монетка упала просто в ту скриньку з огородочкою, де представлений француз, що танцює з дамами. Тільки-но брязнула монетка, стрепенувся мій хлопчик, несміло оглядівся довкола і, мабуть, на мене подумав, що то я гроші дав. Підбіг він до мене, рученята тремтять у нього, голосочок тремтить, простяг він мені папірця й каже: "Записка!" Розгорнув я записку — ну що, все відоме: мовляв, благодійники мої, мати*в дітей умирає, троє дітей голодують, то ви нам тепер допоможіть; а ось, як я вмру, то за те, що пташат моїх тепер не забули, на тому світі вас, благодійники мої, не забуду. Ну, що тут: справа ясна, справа житейська, а що мені їм дати? Ну й не дав йому нічого. А як було жаль! Хлопчик бідненький, посинілий від холоду, може й голодний, і не бреше, єй-єй, не бреше, я це діло знаю. Та тільки те погано, чому ці гидкі матері дітей не бережуть і напівголих на такий холод із записками посилають. Вона, може, дурна баба, характеру не має, та за неї й подбати, може, нема кому, то вона й сидить, підобгавши ноги, може, й справді хвора. Ну, та все ж звернулася б куди слід; а втім, може, й просто шахрайка, умисне голодну й зниділу дитину дурити людей посилає, на хворобу наводить. І чого навчиться сердешний хлопчик з цими записками? Тільки серце його озлобляється; ходить він, бігає, просить. Ходять люди, та ніколи їм. Серця в них кам'яні; слова їхні жорстокі. "Геть! Іди собі! Дзуськи!" Ось що чує він від усіх, і озлобляється серце дитини, і марно дрижить на холоді бідненький, заляканий хлопчик, наче пташа, що з розбитого гніздечка випало. Мерзнуть у нього руки, ноги; дух йому перехоплює. Подивишся, ось він уже й кашляє; тут недовго ждати, й хвороба, як гад нечистий, заповзе йому в груди, а там, глянь, і смерть уже стоїть над ним, десь у смердючому кутку, без догляду, без допомоги — от і все його життя! Ось яке воно, життя, буває! Ох, Варенько, боляче чути "Христа ради", і мимо пройти, й не дати нічого, сказати йому: "Бог дасть". Деяке "Христа ради" ще нічого. (І "Христа ради" різні бувають, маточко). Деяке довге, протягле, звичне, завчене, просто жебрацьке; цьому ще не так боляче не дати, це довгий жебрак, давнішній, ремеслом жебрак, цей звик, думаєш, він переможе і знає, як перемогти. А деяке "Христа ради" незвичне, грубе, страшне,— от як сьогодні, коли я був узяв записку в хлопчика, тут же під парканом стояв якийсь, не у всіх і просив, каже мені: "Дайте, пане, шага ради Христа!"—та таким грубим голосом, що я здригнувся від якогось страшного почуття, а шага не дав: не було. А ще люди багаті не люблять, щоб бідняки на лиху долю вголос скаржилися — мовляв, вони непокоять, вони настирливі! Та й завжди бідність настирлива,— спати, чи що, заважає їхній стогін голодний!
Признатися вам, рідна моя, став я описувати вам це все почасти, щоб серце розважити, а більше щоб зразок гарного стилю моїх творів вам показати. Бо ви, певно, самі признаєтесь, маточко, що в мене від недавнього часу стиль формується. Але тепер така туга на мене найшла, що я сам моїм думкам до глибини душі став співчувати, і хоч знаю ж, маточко, що цим співчуттям нічого не візьмеш, та все-таки певною мірою справедливість віддаси собі. І дійсно, рідна моя, часто самого себе без ніякої причини упосліджуєш, за ніщо маєш і нижче тріски якої-небудь постановляєш.