Він звернувся до одного з них.
— Чого тобі?
Він показав повістку з контори.
— Ви студент? — спитав той, глянувши на повістку.
— Так, колишній студент.
Писар подивився на нього, проте без будь-якої цікавості. Це був на диво скуйовджений чоловік з якимось раз і назавжди застиглим виразом в очах.
"Від цього нічого не дізнаєшся, бо йому все одно", — подумав Раскольников.
— Ідіть туди, до письмоводителя,[2-04] — сказав писар і тицьнув уперед пальцем, показуючи на найдальшу кімнату.
Раскольников увійшов у цю кімнату (четверту числом), тісну і повну-повнісіньку публіки, — людей трохи краще вдягнених, ніж у попередніх кімнатах. Серед відвідувачів було дві дами. Одна в траурі, бідно вбрана, сиділа за столом навпроти письмоводителя і щось писала під його диктовку. Друга ж дама, огрядна і багрово-червона, з плямами, показна жінка, і вбрана щось уже надто пишно, з брошкою завбільшки з чайне блюдечко на грудях, стояла осторонь і чогось чекала. Раскольников сунув письмоводителеві свою повістку. Той побіжно глянув на неї, сказав "почекайте " і далі диктував траурній дамі.
Раскольников звів дух з полегшенням. "Мабуть, не те!" Потроху він почав сміливішати, він умовляв сам себе всіма силами підбадьоритися і опам'ятатись.
"Яка-небудь дурниця, яка-небудь зовсім незначна необережність, і я можу себе виказати! Гм... шкода, що тут повітря немає, — ще подумав він, — задуха... В голові ще більше паморочиться... і розум теж..."
Він відчув страшенне безладдя в думках, боявся, що кінець кінцем не зможе володіти собою. Він силкувався приліпитись думкою до чогось, думати про що-небудь зовсім стороннє, але це ніяк не вдавалося. Письмоводитель, проте, дуже цікавив його: йому весь час хотілося хоч що-небудь дізнатися, розгадати вже з самого його вигляду. Це був зовсім молодий чоловік, років двадцяти двох, зі смаглявою і рухливою фізіономією, що виглядав старішим за свої роки, одягнений за модою і фатовато, з проділом на потилиці, розчесаний і напомаджений, з безліччю перснів і каблучок на білих, відчищених щітками пальцях і золотими ланцюжками на жилеті. До якогось іноземця, що був тут, він навіть промовив кілька слів по-французьки, і дуже задовільно.
— Луїзо Іванівно, ви б сіли,— сказав він між іншим вичепуреній багрово-червоній дамі, яка все стояла, немовби не сміючи сісти без запрошення, хоч стілець був поруч.
— Ich danke,[*] — сказала та й тихо, з шовковим шелестом, опустилася на стілець. Ясно-голуба з білим мереживним оздобленням сукня її, наче повітряна куля, поширилася навколо стільця і зайняла мало не півкімнати. Запахло духами. Але дама, видно, ніяковіла від того, що займає півкімнати і що від неї так пахне духами, усміхалася боязливо і нахабно водночас, але з явним неспокоєм.
Траурна дама, нарешті, кінчила і почала підводитись. Зненацька, шумно, з хвацьким виглядом, якось особливо поводячи в такт крокам плечима, ввійшов офіцер, кинув кашкета з кокардою на стіл і сів у крісло. Пишна дама так і підстрибнула з місця, угледівши його, і з якимсь особливим захватом почала присідати, але офіцер не звернув на неї найменшої уваги, а вона вже не сміла при ньому сісти. Це був помічник квартального наглядача. Він мав рудуваті вуса, що горизонтально стирчали в обидва боки, і надзвичайно дрібні риси обличчя, яке, проте, нічого особливого, крім хіба що нахабства, не виражало. Скоса і майже з обуренням подивився він на Раскольникова: занадто вже на ньому поганий був одяг, а постава, незважаючи на все приниження, все ще не відповідала одягові; Раскольников, з необережності, дивився на нього надто довго і пильно, так що той навіть образився.
— Тобі чого? — крикнув він, певно дивуючись, що такий обірванець і не думає знічуватись під його грізним оком.
— Викликали... за повісткою... — ледве відповів Раскольников.
— Це в справі про стягнення з них грошей, зі студента,— заквапився письмоводитель, відриваючись від паперів. — Ось, — і він передав Раскольникову зошит, показавши там місце, — читайте!
"Грошей? Яких грошей? — думав Раскольников, — але... отже, вже напевно не mel" І він здригнувся з радості. Йому враз стало зовсім, зовсім легко. Наче тягар з плечей спав.
— А о якій годині вам з'явитись написано, шановдобродь? — вигукнув поручик, не знати з чого щодалі більше ображаючись, — вам пишуть о дев'ятій, а тепер уже дванадцята година!
— Мені принесли тільки чверть години тому, — голосно і через плече відповів Раскольников, який теж зненацька і несподівано для себе розсердився, навіть відчуваючи в цьому деяке задоволення. — І того досить, що я, хворий, в гарячці, прийшов!
— А ви не кричіть тут!
— Я й не кричу, а дуже рівно говорю, а це ви на мене кричите, а я студент і кричати на себе не дозволю.
Помічник так скипів, що в першу мить навіть нічого не міг вимовити, і тільки якісь бризки вилітали з його вуст. Він схопився з місця.
— Мо-о-о-вчать! Ви в присутствії.[2-05] Прошу не гр-р-ру-біянити!
— Та й ви в присутствії! — вигукнув Раскольников, — і мало того, що кричите, ще й цигарку палите, отже, всім нам неповагу чините. — Проказавши це, Раскольников відчув невимовну насолоду.
Письмоводитель з усмішкою дивився на них. Запальний поручик був, видно, спантеличений.
— Це не ваше діло! — прокричав він, нарешті, якось неприродно голосно, — а от дайте-но відзив, якого від вас вимагають. Покажіть-но йому, Олександре Григоровичу. Скарги на вас! Грошей не сплачуєте! Ач який сокіл вилетів ясний!
Але Раскольников уже не слухав і жадібно схопив папір, шукаючи мерщій розгадки. Прочитав раз, удруге, і не зрозумів.
— Це що ж таке? — спитав він письмоводителя.
— Це гроші з вас за позиковим листом вимагають, стягнення. Ви повинні або сплатити з усіма витратами, пенею тощо, або дати писаний відзив, коли зможете сплатити, а разом з тим і зобов'язання не виїжджати, поки борг не сплатите, із столиці і не продавати та не утаювати свого майна. А позикодавець вільний спродати ваше майно, а з вами учинити, як велить закон.
— Та я... нікому не винен!
— Це вже нас не обходить. А до нас ось надійшов для стягнення прострочений і законно опротестований позиковий лист на сто п'ятнадцять карбованців, який ви видали вдові, колезькій асесорші Зарніциній, дев'ять місяців тому, і від удови Зарніциної перейшов сплатою до надвірного радника Чебарова; ми й пропонуємо вам дати відзив із цього приводу.
— Та вона ж моя хазяйка?
— Ну то що ж, що хазяйка?
Письмоводитель дивився на нього з поблажливо-співчутливою усмішкою, а разом з тим і з деяким торжеством, як на новака, що його ще тільки починають обстрілювати: "А що, мовляв, як ти себе тепер почуваєш?" Але яке, яке було йому тепер діло до позикового листа, до стягнення! Чи варте це тепер хоч якоїсь тривоги, хоч якоїсь навіть уваги! Він стояв, читав, слухав, відповідав і навіть сам запитував, але все це машинально. Торжество самозбереження, врятування від гнітючої небезпеки, — ось що сповнювало в цю мить усе його єство, без передбачення, без аналізу, без подальших загадувань і відгадувань, без сумнівів і без запитань. Це була мить повної, щирої, чисто тваринної радості. Але саме в цю хвилину в конторі вибухнуло щось подібне до грому з блискавкою. Поручик, все ще приголомшений тим, як зухвало з ним розмовляли, весь палаючи гнівом і, очевидно, маючи на думці підтримати уражену амбіцію, напустився на бідолашну "пишну даму", яка позирала на нього з безглуздою усмішкою, відколи він увійшов.
— А ти, така-сяка ще й отака, — гримнув він раптом на все горло (траурна дама вже пішла), — у тебе там що минулої ночі скоїлось? га? Знову скандал, дебош на всю вулицю вчиняєш. Знову бійка й пиятика. В арештний дім закортіло! Адже я тобі вже говорив, я вже попереджав тебе десять раз, що водинадцяте не подарую. А ти знову, знову, така-сяка ти й отака!
Навіть папір випав з рук Раскольникова, і він дико дивився на пишну даму, яку так безцеремонно шпетили, але скоро, проте, зміркував, у чому річ, і зараз же вся ця історія почала йому навіть дуже подобатись. Він слухав із задоволенням, так навіть, що хотілося реготати, реготати, реготати... Всі нерви його так і стрибали.
— Ілля Петрович! — почав було письмоводитель обережно, але спинився, щоб трохи виждати, бо роздратованого поручика не можна було вгамувати інакше, як тримаючи за руки, це він уже знав з досвіду.
А щодо пишної дами, то спочатку вона так і затремтіла від грому й блискавки; але дивна річ: чим довше і чим крутіше лаявся поручик, тим вигляд її ставав люб'язнішим, тим чарівнішою робилася її усмішка, звернена до грізного поручика. Вона тупцювала на місці і безперервно присідала, з нетерпінням вичікуючи, коли ж нарешті і їй дадуть змогу вкинути слово, і дочекалася.
— Ніякий шум і бійка в мене не був, пане капітен, — наче горох розсипали, заторохтіла вона раптом жваво по-російськи, але з сильним німецьким акцентом, — і ніякий, ніякий шкандаль, а вони прийшов п'ян, і це я все розповій, пане капітен, а я не винен... у мене благородний дім, пане капітен, і благородне поводжень, пане капітен, і я завжди, завжди сама не хочив ніякий шкандаль. А вони зовсім прийшов п'ян і потім знову три фляшки замовив, а потім сам підняв ноги і став ногом фортеп'ян грав, і це зовсім недобре в благородний дім, і він ганц фортеп'ян ламав і зовсім, зовсім тут немає ніякий манір, а я сказав. А він фляшка взяв і почав усіх ззаду фляшкою штовхав. І тут як я став, швидко двірник кликав і Карль прийшов, він узяв Карль і око побив, і Генрієт теж око побив, а мені п'ять раз щоку бив. І це так неделікатно в благородний дім, пане капітен, і я кричав. А він на канав вікно одчиняв і почав у вікно, як маленький швиня, вищав, і це страм. І як можна у вікно на вулиць як маленький швиня, вищав? Фуй-фуй-фуй! І Карль ззаду його за фрак од вікна тягнув і тут, це правда, пане капітен, йому зайн рок подрав. І тоді він кричав, що йому п'ятнадцять карбованець ман мус штраф платив. І я сама, пане капітен, п'ять карбованець йому зайн рок платив. І це неблагородний гість, пане капітен, і всякий шкандаль робив! Я, говорив, на вас великий сатир гедрюкт[2-06] буде, бо я в усіх газет можу про вас усе писав.
— З писак, значить?
— Так, пане капітен, і який же це неблагородний гість, пане капітан, коли в благородний дім...
— Ну-ну-ну! Годі! Я вже тобі говорив, говорив, я ж тобі говорив...
— Ілля Петрович! — знову значуще промовив письмоводитель.
Поручик швидко глянув на нього; письмоводитель злегка хитнув головою.
— ...Так от же тобі, шановна Лавізо Іванівно, останнє моє слово, і це вже справді востаннє, — вів далі поручик.