Мабуть, Ульріко Брамбілла й далі торгував дівчатами, а м'ясні крамниці служили тільки прикриттям.
Але Роза Гавоні рішуче підтвердила, що він справді облишив те діло й увесь свій час віддавав м'ясній крамниці; торгівля йшла так успішно, що невдовзі Брамбілла відкрив ще одну крамницю в Романо Банко, потім ще одну в Мілані, а тоді і в Буччінаско. Роза щосили допомагала йому в роботі, всі ці роки не відходила від нього; вона була йому і служницею, й касиркою, й адміністратором, і коханкою, а він кілька разів казав, що одружиться з нею, та згодом якось забував про це, а вона не наполягала, бо знала, що на дев'ять років старша від нього, знала, що відцвіла дочасно, і коли він оголосив про свої заручини з Джованною Мареллі, вона, Роза, навіть не впала у розпач, тільки попрохала його, щоб він, після того, як одружиться, залишив її в одній зі своїх крамниць на касі, і він великодушно погодився, адже вона вже постаріла й не могла повернутися до Ка' Таріно, ганебно проживши стільки років у домі чоловіка, який з нею так і не одружився.
Все це, подумав Дука, може, й цікаво, смиренність і покірливість у деяких людей часом досягає неймовірних вершин; вона, Роза Гавоні, прожила понад двадцять років із чоловіком, який всіляко зловживав її відданістю, платячи їй тільки платню, а коли знайшов собі іншу, вона попросила для себе лише місця касирки, попросила, щоб її не звільнили з роботи. Гаразд, але він, Дука, хотів більше знати про валізки. Він пішов до передпокою, взяв валізку й відчинив її на підлозі перед жінкою.
— Ось ця штука, — промовив він знервовано, показуючи автомата. — Я хочу знати про неї більше.
Вона все знала. Як виявилося, спочатку їй нічого не було відомо, крім того, що він, Бичок Ульріко, їздив машиною до Генуї, а ввечері повертався з валізою, і часто це була така сама зелена валізка, а деколи і якась інша; аж одного вечора він упився й почав плакати, скаржився, що йому дуже, дуже страшно, і вона, жаліючи його, спитала, чого він боїться, і врешті він їй розповів.
Отже, ця проста, втомлена, покірлива жінка знала все про таку небезпечну діяльність; захмелілий і переляканий чоловік довірив їй цю прикру таємницю. Побачимо, чи справді вона знає все.
— Коли почалися ті поїздки з валізами? — спитав її Дука.
Вона відповіла одразу, спокійно, ввічливо й упевнено — педантична міланка, яка знає, що робить, і хоче робити це добре:
— Майже три роки тому. Отже, це триває вже давненько.
— А чому Ульріко мав їздити по ці валізки до Генуї?
— Тому що вони прибували з Франції.
— З Марселя?
— Так, з Марселя.
Справа прояснюється: Турідду Сомпані був колишній француз і колишній бретонець; зброя теж походила з Франції.
— А кому Ульріко мав передавати ці валізки? — Це він уже знав; побачимо, чи вона підтвердить.
— Сільвано.
— А Сільвано кому їх відносив?
— Одному адвокатові, його звали Турідду Сомпані.
Так, ця жінка казала правду. Побачимо, чи знає вона ще щось.
— А той Турідду Сомпані, кому мав передавати валізки він? — Справді, не міг же він усю цю зброю тримати в себе, у своєму особистому арсеналі.
— Цього не знав навіть Ульріко, — швидко відповіла жінка. — Але його пройняв такий страх, коли Сільвано якось сказав йому, що ці штуки опиняються у верхів'ях Адідже.
Які благородні люди, вони постачають зброю терористам, перевозячи її через Італію! І які мерзотники! Але треба посуватися далі.
— А чому Ульріко взявся за це діло? Він що, добре на ньому заробляв чи як?
В очах жінки, у глибині тих синіх кіл заблиснула зневага.
— Жодної ліри, він не погодився б на це навіть за мільярд, та вони його примусили.
— Яким чином?
— Він мені сказав, що ті люди наприкінці війни зробили йому багато послуг і згодом не раз його виручали, коли він чинив щось незаконне, і якби він відмовився, то вони пустили б його з торбою, а то й зробили б йому ще гірше. Дука поглянув на Маскаранті.
— Ви добре чули?
Так, Маскаранті чув усе прекрасно.
— А тепер зателефонуйте до Карруа, зараз же, це справа, за яку повинен узятися він.
Еге ж, кивнув головою Маскаранті.
— Скажіть йому таке: зброя походить із Франції, з Марселя. Місце призначення — терористські групи у верхів'ях Адідже. — Негідники, негідники, негідники! Які ж вони негідники! — Шлях: Ульріко Брамбілла забирає товар у Генуї в невідомих осіб, через свою наречену Джованну Мареллі передає його Сільвано Сольвере, а той через базу в "Бінаскіні" переправляє Турідду Сомпані, який доставляє товар до верхів'їв Адідже. Ідеальний план, адже нікому й на думку не спаде, що зброя призначена для терористів; автомати, вибухівку, за допомогою якої підривають мости, можна перевозити, виявляється, через Італію. До того ж ми нічого не знаємо про тих мерзотників, які сидять у Франції і постачають зброю, не знаємо навіть їхніх кличок; нічого не відомо й про тих паскуд, що наприкінці цього шляху передають зброю терористам. Але нехай з'ясує сам, я не хочу в це втручатись, а то… — Він поглянув на валізку на долівці; там були й патрони, але не можна, ніяк не можна, закон забороняє вбивати негідників, що зраджують усіх, зокрема й тих, кого захищатиме адвокат на законному процесі з законними присяжними і кого потім звільнять за браком доказів; зате можна, без жодного дозволу можна поливати кулями двох патрульних карабінерів, або вистрілити в рот банківському службовцеві, що не досить швидко віддає пачки десятитисячних банкнот, або, втікаючи після пограбування, стріляти в юрбу, — це можна, а от зацідити в рожеву пику сучому синові, що живе з шахрайства, — це не можна, бо забороняє закон, це недобре. Атож, він, Дука Ламберті, нічого не зрозумів із "Злочину і кари", він був грубий і не мав надій виправитися, але йому було б приємно зустрітися з тими негідниками, він зацідив би їм у пику. — І скажіть Карруа, що мене цікавлять лише… — Він зловив один із білих жмутиків пилку, які у ці казкові дні літали в повітрі серед хмарочосів, трамваїв та тролейбусів, марно силкуючись запліднити бетон, асфальт і алюміній. — … Що мене цікавлять лише оті випадки з падінням у канал. — Він розкрив долоню; пилку там уже не було, тобто йому так і не пощастило його зловити; і справді, він і далі плавно кружляв по кімнаті, по колишньому лікарському кабінету, а тепер — таємній, неофіційній поліційній конторі.
6
Поки Маскаранті телефонував, Дука знову прикипів очима до жінки в чорному, яку звали Роза Гавоні. Може, він надто не довіряв людям, але чи є підстава, бодай одна-єдина підстава, їм довіряти?
— Чому ви все це мені розповіли? — спитав він, уважно дивлячись на жінку. — Тепер, як тільки ми розшукаємо Ульріко, його посадять за контрабанду зброї, а може, випливуть ще й інші гріхи; навряд чи йому дадуть менш як десять років.
Педантична міланка відповіла:
— Принаймні він залишиться живий. А якщо його вже вбили, то поліція заарештує тих, хто це зробив.
Логіка залізна. Тоді Дука сказав:
— Чому Ульріко втік відразу після того, як убили його наречену й Сільвано Сольвере?
Звільнившись від своєї таємниці, вона поволі похитала головою.
— Не знаю. Він зачинив м'ясну крамницю, послав продавців у відпустку й поїхав. Я саме була у Ка' Таріно, і він сказав мені: "Зачини крамницю й сиди вдома, я тобі подзвоню".
— І подзвонив?
— Так, двічі; спитав, чи ніхто до нього не приходив, я сказала, що ні, і того ж дня він подзвонив ще раз, запитав про те саме, я відповіла так само, бо ним ніхто не цікавився. Я хотіла знати, навіщо все це, чого він боїться, але він сказав, що зателефонує на другий день.
— А тоді прийшли ми, — мовив Дука.
Так, тоді прийшли вони і Роза сказала, що чекає на дзвінок від Ульріко, але Ульріко більше не телефонував, а її охопив страх, адже коли він не озивався, то це означало, що з ним щось трапилось.
— Тобто? — Дука був безжальний. — Ви маєте на увазі, що вони можуть убити його?
Жінка кивнула головою; її обличчя здригнулося; думка, що вони можуть убити її Ульріко, пригнала її аж сюди, до них, до Дуки, хоч би ким вони були — друзями Сільвано чи поліцейськими, — аби лише щось зробили для Ульріко.
— Ви його добре знаєте, — сказав Дука. — Вам не спадає на думку, куди б він, утікши з дому, міг податися?
Жінка завжди знає чоловікові звички, уподобання, слабості або принаймні здогадується про них; чи не могла б вона, Роза Гавоні, навести на слід Ульріко Брамбілли?
— Кажіть усе, що вам спадає на думку, навіть якщо це здається безглуздям. Може, його прихистила якась інша жінка? — У війну жінки переховували Ульріко від німецьких облав, і тепер, коли він тікав від інших ворогів, можливо, теж знайшлася гарна синьора й дала йому притулок.
Але Роза заперечила.
— Ні, єдиною жінкою для нього була Джованна. Він говорив лише про неї, був лише з нею. Я його знаю. — Вона підвела голову, горда з того, що знає його, навіть у становищі приниженої жінки, яку вже не кохають, не кохають довгі роки, але яка кохає. — Коли він уже зробить вибір, то інші жінки для нього не існують.
Тоді де ж він переховується? Напевно не в готелях, де вороги могли б легко його знайти і де він був би надто на видноті.
— Коли він телефонував, вам здавалося, що він говорить з Мілана? Це не була міжміська розмова?
— Ні, — відповіла вона, замислено опустивши голову. — Тим більше, що його було так добре чути.
Звичайно, тепер, коли повсюди автоматичний телефонний зв'язок, місцеві розмови від міжміських відрізнити важко.
— Тоді так, — сказав Дука, підводячись, — повертайтесь додому й чекайте. Якщо хтось прийде, подзвоніть. Якщо вас поставлять у такі умови, що ви не зможете зателефонувати, залиште якийсь слід. — Він на хвилину замислився, потім звів очі на жінку й побачив, що вона слухає його без страху; вона усвідомлювала небезпеку, але не боялась її, аби лиш урятувати Ульріко. — Приміром, залиште ввімкненим світло, переставте стілець, перекиньте якусь дрібничку; вдома у вас такий лад, що ми відразу зрозуміємо, що це сигнал. — Вже біля дверей він додав — Від цієї хвилини ми телефонуватимемо вам щотри години. Допоможіть нам, і ми зробимо все, щоб знайти його.
Коли нещасна Роза Гавоні пішла, він повернувся до кабінету; площа Леонардо да Вінчі палала у променях призахідного сонця, і кімнату заливало яскраве, наче від пожежі, світло; разом зі світлом залетіли ще два білі жмутики пилку; цього разу Дуці пощастило впіймати один із них, і, коли він розкрив долоню, жмутик лежав там; здавалося, це ніщо, проте з цього нічого міг вирости платан, чи дуб, чи одне з отих велетенських дерев, знімки яких можна побачити в енциклопедії і крізь дупла яких проїздять автомобілі.
— Маскаранті, — покликав він.
— Я тут, — відгукнувся Маскаранті, виходячи з кухні.
— Що сказав Карруа?
— Сказав, що візьметься за справу з цією зброєю.
— Більш нічого?
— Нічого. — Маскаранті завагався, але тільки на мить; золотистий відблиск призахідного сонця позолотив його обличчя. — Він сказав ще, щоб ми були насторожі, це недобрі люди. — В його голосі надзвичайно серйозному, чулися нотки сумної іронії.
Дука подумав, що він ще й як насторожі.
— Маскаранті, ходімо з'їмо по бутерброду й купимо газети.
— Я знаю одну досить дешеву траторію, тут неподалік, — промовив Маскаранті, якому вже трохи набридли бутерброди.
— Гаразд, я тільки переодягну сорочку. — У шухляді комода в нього лежала остання, досить пристойна сорочка; Лоренца, його сестра, казала йому: "Тримай її для особливих нагод, бо іншої в тебе нема".