Однак, коли перестало тріщати гілля, батьків голос почувся знову.
"Бережи моїх діточок, і нехай помагає тобі господь, юначе!" — були останні слова, що долинули до Звіробоя; тепер він зостався один, мов палець, і зрозумів, що йому самому доведеться вирішувати, як діяти далі.
Після того як індіяни залишили берег і щезли в лісі, на кілька хвилин запало мертве мовчання. До берега було понад двісті ярдів, і в нічній темряві Звіробій ледь міг розрізнити рухи дикунів, та навіть ці тьмяні обриси людських постатей оживляли пейзаж, різко контрастуючи з цілковитою самотиною, що прийшли потім.
Хоч юнак нахилився вперед, затамувавши подих і весь обернувшись на слух, до нього не долетіло більше жодного звуку, який свідчив би про близьку присутність людей. Здавалося, наче ніхто ніколи не порушував довколишньої тиші; в цю мить навіть моторошний зойк, як отой, що недавно розбив німоту лісу, навіть репетування Марча могли б розвіяти хоч трохи гірке відчуття покинутості, що схолодило серце молодому мисливцеві.
Проте людина з таким душевним і фізичним гартом, як Звіробій, не могла довго лишатися в заціпенінні. Опустивши у воду весло, юнак розвернув своє суденце й повільно, в глибокій задумі, поплив на середину озера. Опинившись на тому місці, де він пустив за водою останнього човника, Звіробій змінив напрямок, щоб південний вітрець дув йому в спину. Пропливши з чверть милі в цей бік, він розглядів трохи праворуч од себе якийсь темний предмет і, повернувши до нього, скоро приторочив пущеного човника до свого.
Потім юнак подивився на небо, визначив напрямок вітру та положення обох човників. Не помітивши нічого такого, що могло б примусити його змінити плани, він ліг і вирішив кілька годин поспати.
Хоч люди сміливі й дуже втомлені сплять міцно навіть серед небезпек, спливло чималенько часу, перш ніж Звіробій задрімав. Події цієї ночі були ще свіжі в його пам'яті, і він ніби снив увіч. Раптом юнак зовсім прокинувся й насторожився: йому причулося, ніби Непосида кличе його своїм умовним сигналом до берега. Та знову стало тихо, немов у домовині.
Човники повільно пливли та пливли собі на північ, замріяні зорі мерехтіли в лагідному сяйві над головою, водяний простір в густій облямівці лісів спочивав межи гір у такій глибокій зажурі, наче його ніколи не хвилювали вітри, не золотило полуденне сонце. Тривожний крик пірникози ще раз долинув звідти, де починалася річка, і Звіробоєві стало ясно, що його розбудило. Він поправив тверде узголов'я, простягся на дні човника і заснув.
РОЗДІЛ VII
Озерний шир! Прозоро-чарівливий,
Од бур далекий, мов нашіптує мені,
Що мушу я покинути життя бурхливе
Й шукати спокою у чистій глибині.
Вітрило, мов крило, несе мене в самотині
Од світових скорбот. Хай океан безмежний
Ревів колись, а нині, як вві сні,
У жеботінні хвиль сестрин я докір чую обережний
За те, що все життя я був такий бентежний.
Байрон, "Чайльд Гарольд"
Уже добре розвидніло, коли юнак знову розплющив очі. Він враз підхопився й почав роздивлятися навсебіч, розуміючи, як важливо для нього чимшвидше й точно з'ясувати, де він та в якому становищі. Сон його був глибокий і спокійний; він прокинувся із свіжою головою та ясними думками, — те, що було йому зараз украй необхідне. Правда, сонце ще не зійшло, але небосхил вигравав ніжними барвами, які знаменують початок та кінець дня, і повітря дзвеніло від пташиного співу. Цей ранковий гімн пернатого племені попередив Звіробоя про небезпеку, якій він сам ішов до рук.
Вечірній легіт (бо вітром його навряд чи можна було назвати) за ніч трохи здужів, а що легенькі суденця трималися на воді, мов пір'їнки, то їх і загнало в два рази далі, ніж сподівався мисливець. Небезпека була вже в тому, що він надто близько прибився до підніжжя гори, яка стрімко здіймалася на східному березі, звідки так виразно долинали пташині голоси. Та найгірше було не це. Третій човник гнало у тому ж напрямку, і тепер він поволі наближався до мису; ще трохи — й він неминуче тицьнувся б носом у суходіл. Тільки раптова переміна вітру або людська рука могли б одігнати його від берега. Окрім цього, ніщо інше не викликало тривоги. "Замок" стояв так само на своїй мілині, але майже на одній лінії з човниками, які пропливли за ніч не одну милю, і "ковчег", припнутий до паль, похитувався на воді на тому ж місці, де його залишили кілька годин тому.
Звісно, перш за все молодий мисливець зосередив свою увагу на човникові, який був уже коло самого мису. Гребнувши кілька разів веслом, юнак упевнився, що суденце приб'ється до берега раніше, ніж він встигне його перейняти. Та й вітер як на те в цю мить посвіжів, і легка шкаралупка полинула до берега ще швидше. Розуміючи, що йому не наздогнати човника, юнак вирішив не марнувати на це сили. Оглянувши уважно запал свого карабіна, він неквапливо й обережно повеслував до берега, трохи огинаючи мис, щоб ворог міг цілити лише з одного боку.
Передній човник, не керований розумною силою, плив собі уперед і раптом наскочив на невеличку підводну скелю ярдів за три чи чотири від берега. Саме в цю мить Звіробій порівнявся з мисом і повернув своє суденце носом до суші, заздалегідь кинувши третього човника на воді, щоб мати цілковиту свободу рухів. Передній човник сидів на камені. Та ось набігла майже непомітна для ока хвиля, суденце знялося, попливло й черкнуло дном прибережний пісок.
Юнак помітив усе це, але пульс йому не прискорився і руки не зробили жодного хапливого руху. Якщо хтось причаївся у кущах, сподіваючись захопити бездоглядний човник, то треба дуже обережно наближатися до берега; а коли у засідці нікого немає, то немає потреби й квапитись. Мис тягся майже по косині до протилежного берега озера, де, за всіма ознаками, була табірна стоянка індіянів. Можливо, там нікого й немає, але треба було приготуватися до гіршого, бо індіяни спритні на різні військові хитрощі, й напевне їхні розвідники обнишпорюють зараз береги, шукаючи суден для нападу на "замок". Досить було тільки кинути оком на озеро з першої-ліпшої околишньої височини, щоб побачити найдрібніший предмет на його поверхні; тому навряд чи можна було сподіватись, що човники лишаться непомічені. А індіянина не треба вчити, куди попливе суденце чи колода, коли він знає напрямок вітру.
Помалу наближаючись до землі, Звіробій веслував дедалі тихіше й тихіше. Він до краю напружував зір, слух, навіть нюх, щоб вчасно помітити приховану небезпеку. Для новачка це були важкі хвилини, бо не секрет, що й слабодухий почувається іноді сміливіше, коли знає, що за ним стежать друзі й обговорюють його дії. Звіробій не мав бодай цього. Він був сам один, полишений на свої власні сили; на нього не дивилися дружні очі, його не підбадьорював жоден дружній голос. Та, попри все це, найдосвідченіший ветеран лісових воєн не зміг би діяти краще. Молодий мисливець не допустився ні необачної сміливості, ні малодушних вагань. Він просувався вперед обережно, обдумуючи кожен свій рух, зосередивши всю увагу тільки на тому, що могло сприяти досягненню поставленої мети. Так почалася кар'єра цієї людини на полі війни, людини, що згодом уславилася в своєму оточенні не менше, ніж десятки героїв, чиї імена прикрашають сторінки творів, набагато знаменитіших за нашу скромну оповідь.
Коли до берега лишилося не більше ста ярдів, Звіробій звівся у човнику, кілька разів гребнув з такою силою, щоб суденце досягло суходолу, а потім, швидко відклавши набік знаряддя веслування, вхопився за знаряддя війни. Він уже зводив свій карабін, як раптом гучний постріл та посвист кулі, що пролетіла зовсім близько від нього, примусили юнака мимовільно відсахнутися назад. Наступної миті Звіробій захитався і впав на дно човника. Почулося пронизливе лементування, і на відкриту місцину мису вискочив із кущів індіянин, біжачи просто до човника. Молодий мисливець тільки цього й чекав. Він знову підвівся й націлив карабін на незахищеного ворога. Але палець вагався натискати на курок, ніби відчуваючи безпорадність супротивника. Ця маленька відволока врятувала життя індіянинові, який чкурнув назад у кущі так блискавично, як щойно вискочив звідти. Тим часом Звіробій швидко наближався, і човник досяг мису саме в ту мить, коли щез ворог. А що суденцем ніхто не керував, воно прибилося до берега за кілька ярдів від порожнього човна. Та хоч індіянин, мабуть, ще не встиг набити свою рушницю, юнакові однаково не стало б часу, щоб захопити жаданого човна й одвести його на безпечну відстань, перш ніж пролунає другий постріл. Отож, не гаючи жодної миті, Звіробій метнувся до лісу і сховався за деревом.
В самому кінці мису була невеличка галявка, частково поросла травою, частково засипана прибережним піском. Лише з горішнього боку її оточував густий чагарник. Поминувши цю вузьку смужку карликової рослинності, ви одразу потрапляли під високе й похмуре склепіння лісу. На кілька сот ярдів тягся рівний положистий берег, за яким здіймалася крута гора. Високі товсті дерева не мали підліска й тому скидалися на велетенські, абияк розставлені колони, що тримали на собі листяну баню. Хоч для свого віку та розмірів вони стояли досить тісно одне біля одного, однак залишали просвіти, крізь які видно було таки далеченько. А маючи гостре око та кмітливий розум, неважко знайти навіть того, хто ховався.
Звіробій знав, що його ворог, коли він тільки не втік, тепер набиває свою рушницю. Так воно й було: не встиг мисливець стати за дерево, як побачив мигцем руку індіянина, що, сховавшись за товстий дуб, заштовхував кулю в дуло своєї рушниці. Не було нічого легшого, як рвонутися вперед і порішити на місці беззбройного ворога. Але сумління Звіробоя повстало проти такого вчинку, хоч його самого щойно ледь не підстрелили з засідки. Він ще не звик до безжалісних методів війни з дикунами, про які знав "лише з розповідей та чуток, і вважав за ганебне нападати на неозброєного ворога. Обличчя йому почервоніло, брови насупились, губи стислися, і весь він насторожився. Та замість того, щоб не вагаючись вистрілити, він опустив карабін і тримав його так, як тримають зброю спортсмени під час стрільби по рухомих цілях, а далі пробубонів сам до себе:
— Ні-ні, можливо, це в звичаях червоношкірих, а християнам таке не личить.