– Бідний, нещасний друже. – Її рука м'яко гладила мої кучері. – Мені шкода, страшенно шкода тебе. Але я не можу допомогти тобі, за найбільшого мого бажання я не маю для тебе ліків.
– О! Вандо, чи мусить так бути? – застогнав я з болем.
– Що, Северине? Про що ти говориш?
– Ти вже мене більше зовсім не кохаєш? – вів я далі. – Ти більше не Маєш до мене жодного співчуття? Чи той вродливий чужинець вже цілком захопив тебе?
– Я не можу брехати, – м'яко відповіла вона після короткої паузи, – він справив на мене таке враження, якого я сама не можу збагнути, від якого я сама страждаю і тремчу, враження, яке зображають поети, яке я бачила на сцені, але яке я вважала за витвір фантазії. О! Цей мужчина, як лев – сильний, вродливий і гордий, і водночас м'який, а не грубий, як наші чоловіки на Півночі. Мені шкода тебе, повір мені, Северине, але я мушу володіти ним, та що я кажу, я мушу йому віддатися, якщо він хоче мене.
– Подумай про свою честь, Вандо, яку ти дотепер так бездоганно зберігала, – вигукнув я, – якщо я вже для тебе нічого не означаю.
– Я думаю про це, – відповіла вона, – я хочу бути сильною так довго, як зможу, я хочу… – вона засоромлено сховала своє обличчя в подушках. – Я хочу стати його дружиною, якщо він мене захоче.
– Вандо! – вигукнув я, знову охоплений отим смертельним страхом, який тоді, раніше, відібрав мені дух, відібрав ясний змисл. – Ти хочеш бути його жінкою, ти хочеш назавжди належати йому, о!, не відштовхуй мене від себе! Він тебе не кохає…
– Хто тобі це сказав! – запально вигукнула вона.
– Він тебе не кохає, – пристрасно вів я далі, – а я кохаю, я поклоняюсь тобі, я твій раб, я хочу, щоби ти наступала на мене, хочу нести тебе на руках все життя.
– Хто тобі сказав, що він мене не кохає? – гарячкувато перебила вона.
– О! Будь моєю, – благав я, – будь моєю! Я не можу більше існувати, більше жити без тебе. Та пошкодуй мене, Вандо, пошкодуй!
Вона подивилася на мене, і це знову був той холодний, безсердечний погляд, той злий сміх.
– То ти кажеш, що він мене не кохає, – уїдливо промовила вона. – Ну що ж, втішайся цим. – У тій самій хвилі вона повернулася на інший бік і зневажливо показала мені спину.
– Боже мій, хіба ти не жінка з плоти й крови! Хіба ти не маєш серця, як я? – закричав я, і мої груди ходили, як ковальський міх.
– Ти ж знаєш, – заперечила вона розлючено, – я жінка із каменю, Венера у хутрі, твій ідеал – ось і ставай на коліна й молися!
– Вандо! – благав я, – пожалій!
Вона почала сміятися. Я притиснув обличчя до її подушок, і сльози, у яких зібрався увесь мій біль, полилися з очей.
Якийсь час все було тихо, потім Ванда поволі піднялася.
– Мене нудить від тебе, – сказала вона.
– Вандо!
– Я сонна, дай мені спати.
– Пошкодуй мене, – благав я, – не відштовхуй від себе, жодний мужчина, ніхто не буде тебе кохати так, як я.
– Дай мені спати, – вона повернулася до мене спиною.
Я підскочив, вихопив з піхов кинджал, що висів біля її ліжка, і приклав його собі до грудей.
– Я вб'ю себе в тебе перед очима, – пробурмотів я глухо.
– Роби, що хочеш, – відповіла Ванда з повною байдужістю, – але дай мені спати.
Вона голосно позіхнула.
– Я дуже хочу спати.
Якусь хвилю я стояв, як закам'янілий, потім почав реготати і знову голосно ридати, зрештою, я запхав кинджал за пояс і знову кинувся на коліна перед нею.
– Вандо, послухай-но мене, ще хвилю, – благав я.
– Я хочу спати! Чуєш ти, чи ні? – вигукнула вона розлючено, зіскочила з ліжка і відштовхнула мене ногою. – Ти, здається, забув, що я – твоя господиня?
Але я не рухався з місця, тоді вона вхопила батіг і вдарила мене. Я встав, вона вдарила мене ще раз, цього разу в обличчя.
– Поганцю, рабе!
Погрожуючи стисненим кулаком небесам, я раптом прийняв рішення й залишив її спальний покій. Вона відкинула батіг і зайшлася голосним сміхом – я можу собі уявити, що своєю театральною поставою я був направду комічним.
* * *
Я вирішив покинути безсердечну жінку, яка поводилася зі мною так жорстоко і зараз збирається як платню за все моє рабське поклоніння, за все, що я вистраждав від неї, вона збирається мене ще й віроломно зрадити – я пакую в хустину свої скромні речі і потім пишу до неї:Милостива пані!
Я кохав Вас, як божевільний, я віддався Вам, як ще ніколи жоден мужчина жінці не віддавався, та Ви зловжили моїми найсвятішими почуттями і вели зі мною зухвалу, фривольну гру. Але так довго, як Ви були лише жорстокою і безсердечною, я ще міг Вас кохати, та тепер Ви збираєтеся стати низькою й підлою. Я більше не раб, який дозволяє Вам себе топтати ногами і батожити. Ви самі зробили мене вільним, і я залишаю жінку, яку я тепер можу лише ненавидіти і зневажати.
Северин Куземський
* * *
Я передаю цього листа муринці і, як тільки можу, швидко біжу звідти геть. Вже на останньому диханні, не маючи повітря, я добігаю до двірця – і тут чую, як сильно закололо мені в серці, я спиняюся, починаю плакати. О! Яка ганьба! Я хотів би втекти і не можу. Я повертаюся. Куди? До неї, до тієї, яку я ненавиджу і якій поклоняюся одночасно.Я знову приходжу до тями. Я не можу вертатися. Я не повинен вертатися.
Та як мені покинути Флоренцію? Мені спадає на думку, що я не маю грошей, ані шеляга. Що ж, тоді пішки, чесно старцювати – це краще, аніж їсти хліб куртизанки.
Але ж я не можу поїхати геть, геть від неї.
Вона має моє слово, моє слово чести. Мені треба повернутися. Може, вона звільнить мене від нього.
Кілька рішучих кроків – і я знову зупиняюся.
Вона має слово чести, мою присягу, що я її раб так довго, як їй цього захочеться, так довго, поки вона сама не подарує мені свободу; але ж я можу накласти на себе руки!
Я йду через Кашіне вниз до Арно, зовсім донизу, де жовті води річки, монотонно дзюркочучи, омивають кілька самотніх верб – я сиджу там і складаю собі рахунок зі своїм наземним існуванням – я перебираю перед собою все своє життя і бачу, що воно досить-таки жалюгідне: нечасті втіхи, безконечно багато байдужого і нічого вартого, а поміж тим рясно всіяно болями, стражданнями, страхами, розчаруваннями, несповненими надіями, сумом, заклопотаністю і печалями.
Я пригадую свою матір, яку так сильно любив і бачив, як вона згасала через жахливу хворобу, я згадую свого брата, який, повний сподівань на втіхи і щастя, помер у розквіті молодих літ, навіть не пригубивши кубка життя, я пригадую свою покійну годувальницю, друзів дитячих ігор, своїх товаришів, які разом зі мною до чогось прагнули і чогось вчилися, я пригадую усіх, кого покриває холоднії, мертва, байдужа земля; я пригадую своїх чудових горлиць': самець часто воркочучи, виявляв знаки уваги мені, а не своїй подрузі… Все з пороху вийшло і порохом стало.
Я голосно сміюся і зісковзую у воду, але в тій самій хвилі міцно чіпляюся за верболози, які звисають над жовтуватими хвилями, – і бачу перед собою жінку, яка зробила мене таким жалюгідним: вона ширяє над дзеркалом вод, просвітлена сонцем, ніби прозора, з червоними вогнями довкола голови й шиї, вона повертає до мене своє обличчя і посміхається.
* * *
І ось я знову там, з мене стікає вода, і я промок до нитки, я палаю від сорому й гарячки. Муринка передала мого листа – я засуджений, я пропав, я в руках безсердечної, ображеної жінки.Що ж, хай вона вб'є мене, сам я на це не здатний, але жити я вже більше не хочу.
Коли я обходжу будинок, вона стоїть на галереї, нахилившись через парапет[52], її обличчя – у яскравому світлі сонця, а зелені очі блищать.
– Ти ще живий? – запитує вона, не рухаючись. Я стою мовчки, похиливши голову на груди.
– Віддай мені свій кинджал, – веде вона далі, – ти все одно його не використаєш. Ти ж навіть не маєш мужности відібрати собі життя.
– Я більше не маю його, – здригаючись, відповів я; мене морозило.
Вона міряє мене гордим, глузливим поглядом.
– Ти, мабуть, загубив його в Арно? – вона знизила плечима. – Про мене. Ну, і чому ти не поїхав геть?
Я промимрив щось, чого не могли зрозуміти ні вона, ні я.
– О! Ти не маєш грошей! – вигукнула вона. – Ось! – і вона кинула мені з невимовно зневажливим рухом свій гаманець.
Я не підняв його.
Якийсь час ми мовчали.
– Отже, ти не хочеш йти звідси?
– Я не можу.
* * *
Ванда їздить до Кашіне без мене, без мене вона і у театрі, сама приймає товариство – їй прислуговує муринка. Ніхто про мене не питає. Я блукаю у саду, як звір, що втратив свого господаря.Лежачи у кущах, я спостерігаю за парою горобців, які б'ються за зернятко.
Аж ось шурхотить жіноче убрання.
Ванда наближається у темному шовковому одязі, цнотливо затягнутому під саму шию, а з нею грек. Вони жваво розмовляють, проте я не можу зрозуміти жодного слова. І ось він тупає ногою так, що гравій довкола розлітається навсібіч, і цьовхає у повітрі батогом для верхової їзди. Ванда зіщулюється від страху.
Невже вона боїться, що він ударить її?
Вони зайшли вже так далеко?
* * *
Він пішов геть. Ванда гукає його, грек її не чує, не хоче чути.Ванда сумно опускає голову і сідає на найближчу кам'яну лавку. Вона довго сидить, поринувши у роздуми. Я дивлюся на неї трохи зловтішно, зрештою, різко підводжуся і з глузливим виглядом підходжу до неї. Вона страшенно злякалася і затремтіла.
– Я прийшов, щоби побажати Вам щастя, – кажу я і вклоняюся. – Я бачу, милостива пані, що Ви знайшли свого повелителя.
– Так, Богу дякувати! – вигукує вона. – Не нового раба, цього я вже маю досить, а повелителя! Жінці потрібен повелитель, і вона обожнює його.
– Отже, ти обожнюєш його, Вандо! – закричав я. – Цього варвара…
– Я кохаю його так, як я ще нікого не кохала.
– Вандо! – я стиснув кулаки, але сльози вже виступили і хвиля пристрасти, якесь солодке божевілля охопили мене. "Добре, вибери його, візьми його за чоловіка, хай він буде твоїм паном – я ж хочу залишитися твоїм рабом, поки я живий".
– Ти хочеш бути моїм рабом навіть у цьому випадку? – запитала вона. – Це було би пікантно, але я боюся, що він цього не терпітиме.
– Він?
– Та він навіть зараз ревнує до тебе, – вигукнула вона. – Він – до тебе! Він вимагав, щоби я негайно відпустила тебе, і, коли я йому сказала, хто ти такий…
– Ти йому сказала… – промовив я, як закляклий.
– Я йому все сказала, – відповіла вона, – я розповіла йому всю нашу історію, розповіла про всі твої дивацтва, все, а він, замість того, щоб розсміятися, розгнівався і затупав ногами.
– І погрожував, що битиме тебе?
Ванда дивилася в землю й мовчала.
– Так-так, – промовив я, гірко усміхаючись, – ти боїшся його, Вандо! – Я кинувся їй до ніг і збуджено обняв її коліна.