Потім вона відчула на голові легкий дзюркочучий дощик, щось холодне, і завмерла з ковдрою в зубах. Струмені дощу текли їй за комір.
— Анфісо Максимівно, люба, що з вами? — запитав голосок із жайворонковою треллю. Над нею стояла Ада Юхимівна в своєму папужому халатику, волосся накручене на бігуді, і поливала їй голову водою з тремтячої склянки.
— Ну, заспокойтеся, це просто у вас істеричний напад, це буває, у мене самої було. Це від переживань. Валер'янки випити, і все минеться.
Анфіса Максимівна випустила з зубів ковдру, підвела розкошлану голову і сказала:
— Спасибі. Я вже пила.
— Що?
— Валер'янку.
— Ну, тоді чогось іншого випийте. Важливо, щоб випити. У мене в аптечці салол з беладоною. Хочете?
— Давайте,— махнула рукою Анфіса Максимівна. Зараз їй було вже соромно, що вона так кричала. Даремно собі волю дала.
Ада Юхимівна побігла по ліки. У дверях з'явилася Ольга Іванівна, худа, з великими очима, на ходу підперізуючи халат.
— Анфісо Максимівно, роздягніться, давайте я вас покладу.
Вона стала роззувати Анфісу, та підгинала ногу, не давалася.
Впурхнула з ліками Ада Юхимівна:
— Ковтайте, запивайте.
"Отака я, всіх розколошкала",— думала Анфіса. У голові в неї щось дзвеніло, як комар. Вона змотувала з пальців довгі, русяві, мало посивілі пасма.
25
Цієї ночі Вадим додому не приходив, а другого дня з'явився — тихіший води, нижчий трави, сам запитав: "Чи не треба піти по хліб?" Відповіла: "Ні", і цілий тиждень його не було чутно й видно, тільки недокурків цілі гори. За цей тиждень в інституті повинні були вивісити списки. Анфіса Максимівна ходила туди кожного дня, але їй казали: "Рано". Нарешті вивісили. Вона прочитала всі аркушики — Громова В. Ф. не було. "Так я й знала, так і знала",— примовляла вона замерзлими губами, але все не вірилось. "Довідки в приймальній комісії",— сказав хтось за її спиною. Якимсь вітром понесло її в приймальну комісію. Там штовхалися заклопотані хлопці й дівчата, розстроєні батьки. Якась жінка, фарбована-пере-фарбована, голосно ридала, вимагаючи "поваги до батьків". Блідий, виснажений і, мабуть, уже вкрай роздратований голова махнув на неї рукою і вийшов. Черга загула. Секретарка намагалася встановити порядок, розіслати кого куди.
— Ви зрозумійте, Володимир Олександрович уже пішов, сьогодні прийбму не буде, зрозуміло? — Очі у секретарки були випуклі, як у риби тріски. Така вб'є — не скривиться.— А ви в якій справі? — запитала вона Анфісу. З тріскових очей дивилася канцелярська ворожість. Де, в яких кабінетах, в яких приймальнях не доводиться бачити її?
— Син у мене, Громов Вадим. Вадим Федорович.
— Дивіться внизу в списках.
— Там немає.
— Нема — значить, нема. Значить, не прийнятий. Ясно?
— Ясно.— Анфіса продовжувала стояти.
— А що, ваш син хворий, сам не може прийти? Чи він з дитячого садочка?
— А ви не переживайте,— сказала інша дівчина, собою непримітненька.— Цього року не потрапив, у наступному приймуть.
— Біда з цими матерями,— зітхнула перша.—
Ніякої дисципліни. Ходять і ходять. Однаково ніякої від цього користі немає.
— Почекай, Алко,— сказала непримітненька,— може, він у додатковому списку...— І прикусила губу, бачачи по обличчю секретарки, що даремно бовкнула.
— А* є додатковий? — затремтіла Анфіса.
— Ще не затверджений,— сказала Алла.— А тебе хто за язик тяг? — повернулася вона до непримітної.
— Дівчата, любі,— заблагала Анфіса Максимівна,— дайте хоч оком глянути...
І випросила-таки. І там власними очима побачила, буква до букви: "Громов В. Ф."
Ну, тепер можна й помирати. У крайньому випадку Вадим сам проб'ється.
Переповнена вдячністю, себе не пам'ятаючи від щастя, Анфіса вийшла. Ноги несли її як пушинку. Куди повнота ділася, задишка? Біля під'їзду інституту телефон-автомат. Вона зайшла в кабіну і набрала номер декана Сергія Петровича.
— Ви мені пробачте, Громова турбує, Анфіса Максимівна. Пам'ятаєте, я у вас була?
— Пригадую,— сказав голос Сергія Петровича з деяким сумнівом.— Чим можу служити?
— Прийняли Вадима.
— А, дуже радий.
— Я вам подякувати хотіла. Так уже вдячна, так...
— Це ж за що? Я тут, мила моя, ні при чому і дякувати мені ні за що.
Анфіса Максимівна мовчала, стискуючи в руках важку теплу трубку.
— Ви мене слухаєте? — суворо запитав декан.
— Слухаю.
— Запам'ятайте, ви нічим мені не зобов'язані. Так і знайте. Зрозуміли?
— Зрозуміла.
— А за вас я радий, радий. Привіт нащадку. Як-небудь заходьте, ми з Софією Володимирівною будемо раді.
— Дякую.
Анфіса повісила трубку. Ні, не зайде вона більше до них ніколи.
Від розмови з деканом радість її пригасла, але все ще була жива. Остаточно добив її Вадим.
— Поздоровляю із студентом,— сказала вона не без грайливості.
Вадим байдуже підвів голову.
— Я ж не прийнятий. У списках немає. Я дивився.
— Ти в додатковому. Сама бачила: Громов В. Ф.
— А хто тебе просив ходити? — крикнув Вадим.— Залишиш ти коли-небудь мене в спокої?
— Я — мати. Кожна мати за сина переживає.
— Нічого було переживати. Подумаєш, інсти-тутик занюханий. Я й не хотів туди зовсім. Я хотів працювати. І для чого тільки піддався на вмовляння? Ех...
Анфіса Максимівна часто-часто заморгала.
— Знову плач? — злісно запитав Вадим.— Набридли мені твої кінофільми. Раз пішов з дому і знову піду. Назавжди піду, май на увазі.
Ось тобі й радість...
Заснула вона тієї ночі пізно і погано спала, снилися якісь дрібниці, дурниці, ш?фи з книжками, вони рухалися і намагалися її задушити. Вона від них, а вони за нею. Іще кренделики снилися і руки Софії Володимирівни, також як кренделики. Вона, Анфіса, намагалася ті кренделики цілувати, а Софія Володимирівна не давала, сміялася дрібно, як ізюм сипала. Зовсім змучилася від цих снів. А під ранок приснилося інше: прийшов Федір покійний, став перед нею грізно і питає: "Що ти зробила з моїм сином?" І виходило в сні, що Вадим Федорові син, а вона, Анфіса, перед ним винна, що його від іншого батька народила. І так вона мучилася, так плакала, що прокинулася. Все було залите сльозами, а у вухах дзвеніло — тонкий звук, комариний, так буває дзвенить лампочка перед тим, як перегоріти. Вранці у неї відібрало щоку, стала наче мертва. Анфіса її масажувала — не допомагає, вщипнула — болю не чути. Смішно навіть, однією щокою померла! Потім минулося.
26
Восени Вадим пішов учитися. Інститут з першого ж дня йому не сподобався. Коли зібралися вони на першу лекцію з вищої математики у великому химерно освітленому залі з лавами амфітеатром, Вадим подивився навколо себе: ні, не подобається! Чого він хотів, він і сам напевно не знав, але, в усякому разі, не цього. Почалася лекція. Професор, худий і щетинистий, схожий водночас на воблу і зубну щітку, викликав у Вадима відразу. Він почав з латинського вислову, який тут же переклав російською мовою. "Хвастає",— вирішив Вадим.
Саму лекцію він не зрозумів. Професор говорив тягучо, гладенько, складносурядними реченнями, такими довгими, що, поки справа доходила до кінця, можна було забути початок. Серед дієприкметників і дієприслівників повністю втрачався зміст. Вадим спочатку намагався записувати, потім покинув, стомився. Крім того, він не знав, як пишуться деякі слова, і боявся, що хто-небудь із сусідів загляне до нього в зошит. Він почав розглядати аудиторію; те, що він побачив, також йому дуже не сподобалося, особливо велика кількість і некрасивість дівчат,— така чисельність дівчат гірко підтверджувала його думку, що інститут другосортний, заштатнийг куди не піде за покликанням ні один хлопець, який поважає себе, а йдуть тому, що тут конкурс найменший. Дівчата, багато з них в окулярах, ретельно записували, побожно скидаючи очі на професора. Вадим був упевнений, що всі вони прийшли сюди, аби вийти заміж. І справді, що вони ще могли робити? Жін-ка-інженер — курям на сміх. Але й хлопці також Вадимові не сподобалися, особливо один з гривою, якою він якось хвацько струшував, і другий, білий, як альбінос, такий білий і блідий, ніби він прожив кілька років у підземеллі. Ці двоє були до Вадима ближче від усіх, він оглянув їх особливо прискіпливо і з огидою. Більше всього його дратувала увага, з якою вони витріщалися на дошку і гарячково записували слова професора — загалом порожні слова, коли розібратися. У вухах Ва-димових ці слова торохкотіли, як горошини в калаталі. Намагаючись не слухати, він почав думати про щось своє — нічого гарного не виходило. Уже з давніх часів у Вадимові утвердилася певність, що йому чогось недодали, чимось обділили. Ось і тепер на лекції, спершись ліктями на вузенький пюпітр, підпершись кулаком, він не стільки думав, скільки почуттям перебирав усі свої образи і ще дужче настроювався проти світу. Згадувалася йому іронічна посмішка вчительки ще в першому класі, коли він ніяк не міг прочитати складне слово "черевичок" і діти сміялися, а він і не знав, що ж воно за штука цей "черевичок"?
Опісля йому Ольга Іванівна пояснила, що колись говорили не "ботинки", а "черевики". Чому вони сміялися? Запитати кожного, що таке "черевичок",— мабуть, ніхто б не відповів. Після цього випадку він довго відмовлявся читати вголос, можливо, через це так по-справжньому й не навчився... Згадував, як хлопчаки з його двору виходили на День Перемоги святково одягнені, деякі навіть з батьками за руку, і одному батько дав поносити свої ордени. А він, Вадим, також знайшов у себе вдома медаль, начепив її і пішов у двір. А Петько Гаврилов сказав йому: "У тебе ж і батька не було..." Потім згадав, як Світлана обізвала його женихом із соплями, і внутрішньо закипів від ненависті. Ні, більше вони його не обдурять! Потім подумав про матір із тим складним почуттям образи, від якої він задихався, з почуттям, яке завжди супроводжувало його думки про неї, його зустрічі з нею, його сварки з нею і все його життя з матір'ю в чепурній кімнаті із зеленими шпалерами (на них чергувалися якісь нудні квадрати з нудними ромбами), і взагалі життя було нудне... У цю хвилину професор, очевидно, сказав якийсь жарт, який — Вадим, звичайно, не почув, але почув сміх студентів, як йому здалося, догідливий, і з огидою побачив, як професор засміявся разом з усіма, крупно оскаливши жовті зуби. З цієї першої лекції все було вирішено для Вадима: інститут йому огидний, він зробив помилку, коли пішов сюди заради матері, але більше його не піддурять, не на того натрапили:..