Вони давно порвалися... Залишилася тільки Книжка Подарунків... Що дарувати друзям на день народження...
— І то діло, — сказав учитель. — А чи не можна її побачити?
Один із синьолицих, Тінь-лінь, миттю зник і за кілька секунд появився з розшарпаною книжкою. Тінь-лінь важко дихав, мовби пробіг мільйон кілометрів, але усміхався, задоволений з того, що виконав доручення.
— Насилу знайшов, — пояснив він.
— Цікаво... — спроквола мовив учитель, дивлячись не на книжку, а на захеканого Тінь-ліня. — Вельми цікаво...
Аж тут нове запитання звалилося на Гум-гама:
— А в якому класі у вас вивчають Автук? — запитав директор.
Бідолашний Гум-гам! І від простих запитань у нього завжди боліла голова. А зараз він ледве тримався на ногах.
Максим схопив друга за руку. Відповів за Гум-гама:
— У них немає школи. Це КРАЇНА БЕЗ ЧОМУ.
Директор похитав головою.
— Сідай сюди! — мовив Максим, побачивши вільне підвіконня. — Тут прохолодно. Ну й поблакитнів же ти...
— Усе загинуло, — прошепотів Гум-гам, притуляючись лобом до холодної шибки. — Невже доведеться вчитися?
— Коли вивчишся, сам полагодиш Автук, — втішав його Максим. — Як ти не розумієш!
— Але ж я все забув. Я вчився давним-давно, ще тоді, коли у нас не зупинився час, — пробурмотів Гум-гам.
— До осені далеко. Встигнеш повторити.
— Отже, скній тепер над книжками й ніяких тобі ігор, — пробурчав Гум-гам.
— Я придумав! — вигукнув Максим. —Учитимемо уроки в тебе дома, а гратимемось — у моєму дворі. У твоїй країні без усякого часу за одну мить можна непомітно вивчити будь-який урок... Звичайно, — додав він, — поки ми дізнаємося, як знову запустити час.
— Ти гадаєш, я коли-небудь дізнаюся? — з надією запитав Гум-гам.
— Звичайно!
Гум-гам аж засяяв і зіскочив з підвіконня.
— Ти чудово придумав, Максиме! Я питав Автука, отож він і перегорів від моїх "чому". А ти — р-раз! — і вмить усе придумав... Я, здається, вже нічого не боюся! Мені навіть кортить дізнатися, що в Автука всередині... Мабуть, ми таки полагодимо Автука. Мабуть, ми таки знайдемо Чо-мука... І закрутимо цей ледачий час!..
І Максим уявив собі зелено-блакитне місто Гум-гама, яким воно незабаром стане. Могутні дерева тримають на канатах будинки-кулі, щоб їх не понесло вітром. Усі мешканці на вулиці, всі гуляють, усі граються — хто під деревами, хто на деревах, а хто просто у повітрі... Сонце рухається по небу, заходить ввечері за обрій, і Гум-гам щоночі росте...
Це місто легко знайде кожен ігрун. Лише нудні люди, ті, хто не цінує сміливість і дружбу, радість і сміх, не потраплять під його високе склепіння. А коли потраплять випадково, то нічого вони не зрозуміють.
НІЩО НЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ
Першого вересня, коли біля школи гриміла музика, синьолиці зайшли на подвір'я. Шкільні скафандри з білими комірцями; в руках у зоряних хлопчаків блакитні квіти й важкі портфелі. Третій клас "Г" дружно привітався з учителями.
Гум-гам показав директорові свій величезний портфель.
— Тут підручники. Ми все літо повторювали...
— Побачимо, — усміхнувся директор.
Цілий вересень, поки Максим, Мишко, Сергій та інші першокласники виводили в зошитах літери, рахували палички, малювали яскраву осінь, третьому "Г" довелося займатися повторенням. Це був важкий клас, як кажуть вчителі. Звичайно, коли все життя тільки граєшся, нелегко одвикати від своїх звичок.
Кри-кри, наприклад, щоразу виходив до дошки по стелі. Скільки йому не робили зауважень, нічого не допомагало. Він прекрасно знав урок і одержував звичайно п'ятірку з мінусом. Мінус — за вихід до дошки. Сторінки його щоденника так і рясніли п'ятірками з мінусом.
Тінь-лінь страшенно потерпав, коли одержував трійку чи навіть четвірку. А коли йому поставили двійку за вірша, він проковтнув свій щоденник. Затим поблакитнів під докірливим поглядом учителя, одразу ж дістав щоденник із кишені й попросив вибачення.
А Гум-гам одного разу так замислився біля дошки над складним прикладом, що на запитання вчителя безнадійно махнув рукою і одразу ж перетворився на шафу. Учитель обережно обійшов шафу, відчинив дверцята, зазирнув у порожнє нутро і розгублено спитав:
— Скажи, як тобі вдаються... е-е-е... такі... е-е-е... перевтілення?
— Не знаю, — сумно зітхнула шафа й знов стала учнем.
— На твоєму місці, з такими здібностями, — признався вчитель, — я за одну ніч вивчив би всі правила.
— Ви гадаєте, я зможу? — аж засвітився Гум-гам.
Він сів і був здивований, що вчитель не поставив йому двійку. А наступного дня Гум-гам урочисто сповістив: він знає підручник напам'ять. Хто хоче перевірити, будь ласка...
Мовчазному Тілі-тілі важче за всіх давалося навчання: він ледве вилазив на трійках. Та одного разу Тілі-тілі здивував клас: за три уроки заробив три п'ятірки.
А на перерві з кишені Тілі-тілі, коли він діставав, носовичка, випав місяцит. І як ото він зберігся у тишка Тілі-тілі!
— Ти обманщик, Тілі-тілі! — сказав йому староста класу Чур-чура. — Ти всіх нас підвів. Тепер, можливо, вчителі думають, що і Гум-гам нечесно вивчив арифметику. І що у Кри-кри п'ятірки з мінусом через місяцит!
— Слово честі, — присягався зашарілий Тілі-тілі, — це останній місяцит. Я більше зроду-віку не візьму його в рот.
— За свої хитрощі ти будеш покараний, — вів далі Чур-чура. — Ти ж бо знаєш: без Автука не позбудешся місяциту. Остання плитка місяциту завжди буде у тебе в кишені. Але ти не посмієш одламати від нього й шматочка. Навіть коли дістанеш одиницю. Обіцяєш?
— Обіцяю!
А Гум-гам сказав:
— Коли ми вивчимось і полагодимо Автук, ми напишемо правила: хто зможе натискати на кнопки будь-якої в світі машини. І заборонимо наближатися до Автука ледацюгам, обманщикам і нудним людям.
І Гум-гам, ухопивши портфель, гайнув на подвір'я, де на нього чекав вірний друг.
— Агов, Максиме! У що зіграємо? Тільки годинку, не більше.
...Якщо колись із шкільного подвір'я прямо на вас вилетить зелена дерев'яна вантажна машина, або викотиться величезний, завбільшки з газетний кіоск, м'яч, або з верещанням промчать над вашою головою хлопчаки, не лякайтесь, будь ласка: діти граються. Вони ширяють на літаючих бантах і кричать згори: "Пішо-пішо-пішоходи, пішоходи-тихоходи!"
А тихоходи заздрять їм.
© ВЕЛТИСТОВ Є. С. Мільйон і один день канікул. Гум-гам: Повісті-казки. — К.: Веселка, 1981. — 216 с.
© ОЛЕКСАНДРЕНКО Д. М., переклад з російської, 1981.