Розпишіться.
Варенуха черкнув якусь закарлюку в зошиті у жінки, і тільки-но двері за нею зачинилися, розкрив квадратик. Прочитавши телеграму, він покліпав очима і передав квадратик Римському.
У телеграмі було надруковане таке: "Ялти Москву Вар’єте Сьогодні половині дванадцятої кримінальний розшук з’явився шатен нічній сорочці брюках без чобіт психопат назвався Лиходєєвим директором Вар’єте Блискавкуйте ялтинський розшук де директор Лиходєєв".
— От тобі й маєш! — вигукнув Римський і додав: — Ще сюрприз!
— Лжедимитрій, — сказав Варенуха і заговорив у рурку телефону: — Телеграф? Рахунок Вар’єте. Прийміть термінову блискавку. Ви слухаєте? "Ялта кримінальний розшук... Директор Лиходєєв Москві. Фіндиректор Римський..."
Незважаючи на вістку про ялтинського самозванця, Варенуха знову заходився розшукувати телефоном Стьопу по всіх усюдах і, природно, ніде його не знайшов.
Якраз тоді, коли Варенуха, тримаючись за рурку, міркував про те, куди б йому ще подзвонити, увійшла та сама жінка, що приносила першу блискавку, і подала Варенусі новий конвертик. Поспіхом розірвавши його, Варенуха прочитав надруковане і присвиснув.
— Що там іще? — нервово смикнувшись, запитав Римський.
Варенуха мовчки простягнув йому телеграму, і директор побачив у ній слова: "Благаю вірити кинутий Ялту гіпнозом Воланда блискавкуйте підтвердження особи Лиходєєв".
Римський та Варенуха, торкаючись головами, перечитували телеграму, а перечитавши, мовчки вп’ялися очима один в одного.
— Громадяни! — розгнівалася жінка. — Розписуйтесь, а потім уже будете мовчати скільки хотітиметься! Я ж блискавки розношу!
Варенуха, не спускаючи очей з телеграми, косо розчеркнувсь у зошиті, і жінка щезла.
— Ти ж із ним на початку дванадцятої розмовляв телефоном? — зовсім збитий з плигу проказав адміністратор.
— Та смішно про це говорити! — верескнув Римський. — Розмовляв чи не розмовляв, а не може він бути зараз у Ялті! Це смішно!
— Він п’яний... — сказав Варенуха.
— Хто п’яний? — запитав Римський, і знову обоє втупилися один в одного.
Що телеграфував з Ялти якийсь самозванець чи божевільний, у тому сумнівів не було; але ось що дивувало: звідки ж ялтинський містифікатор знає Воланда, котрий лише вчора приїхав до Москви? Звідки він знає про зв’язок між Лиходєєвим і Воландом.
— "Гіпнозом..." — повторював Варенуха слово з телеграми, — звідки ж йому знати про Воланда? — Він покліпав очима і раптом вигукнув рішуче: — Та ні! Казна-що! Казна-що і несосвітенне безглуздя!
— Де він замешкав, цей Воланд, чорти б його взяли? — спитав Римський.
Варенуха негайно з’єднався з інтуристським бюро і, на цілковитий подив Римського, ознаймив, що Воланд зупинився у квартирі Лиходєєва. Набравши після цього номер лиходєєвської квартири, Варенуха довго слухав, як густо гуде в рурці. Серед цих гудків десь іздалеку почувся важкий, понурий голос, який проспівав: "...скелі, моє пристанище...", і Варенуха вирішив, що в телефонну мережу якось проривається голос з радіотеатру,
— Не відповідає квартира, — сказав Варенуха, кладучи рурку на важіль, — спробувати хіба подзвонити ще...
Він недоговорив. У дверях з’явилася та сама жінка, і обоє, і Римський і Варенуха, підвелися їй назустріч, а вона витягла з сумки вже не білий, а якийсь темний аркушик.
— Це вже починає бути прецікаво, — процідив крізь зуби Варенуха, проводжаючи поглядом жінку, що поспіхом виходила. Перший заволодів аркушиком Римський.
На темному тлі фотографічного паперу чітко вирізнялися чорні писані рядки:
"Доказом мій почерк мій підпис Блискавкуйте підтвердження встановіть секретне стеження Воландом Лиходєєв".
За двадцять років своєї роботи в театрах Варенуха набачивсь усілякого, але тут він відчув, що розум йога застилається наче пеленою, і він нічого не зумів вимовити, окрім звичної та цілком безглуздої фрази:
— Цього не може бути!
Римський же повівся по-іншому. Він устав, відчинив двері, гарикнув через них кур’єрші, що сиділа на табуретці:
— Нікого, крім поштарів, не впускати! — і замкнув кабінет ключем.
Потім він дістав з письмового столу купу паперів і почав прискіпливо звіряти грубі, з нахилом уліво, літери на фотограмі з літерами в Стьопиних резолюціях і в його ж підписах з притороченою до них закарлюкою-гвинтом. Варенуха, налігши на стіл, гаряче дихав у щоку Римському.
— Це його рука, — нарешті твердо сказав фіндиректор, а Варенуха відгукнувся луною:
— Його.
Придивившись до обличчя Римського, адміністратор був вражений зміною, що відбулася в цьому обличчі. Без того худий фіндиректор наче схуд ще більше й навіть постарів, а очі його в роговій оправі втратили свою звичайну колючість, і з’явилася в них не тільки тривога, але ще й зажура.
Варенуха зробив усе, що належить робити людині в хвилини великого подиву. Він і кабінетом пробіг, і двічі здіймав руки, як розіп’ятий, і випив повну склянку жовтуватої води з карафки, і погукав:
— Не розумію! Не розумію! Не ро-зу-мію!
Римський же дививсь у вікно і напружено про щось думав. Становище фіндиректора було дуже скрутне. Годилося тут-таки, не сходячи з місця, віднайти звичайні пояснення явищ надзвичайних.
Примружившись, фіндиректор уявив собі Стьопу в нічній сорочці й без взуття, уявив, як він сьогодні десь о пів на дванадцяту залізає в якийсь небачений надшвидкохідний літак, а потім його ж, Стьопу, і так само о пів на дванадцяту в шкарпетках на аеродромі в Ялті... Чортзна-що таке!
Може, не Стьопа сьогодні говорив з ним по телефону з власної своєї квартири? Ні, це говорив Стьопа! Хіба він не знає Стьопиного голосу? Та коли б сьогодні й не Стьопа говорив, так не давніше як учора, надвечір, Стьопа зі свого кабінету заявився до цієї кімнати з тією дурноверхою угодою і дратував фіндиректора своєю легковажністю. Як це він міг виїхати чи вилетіти, нічого не сказавши в театрі? Та якби і вилетів учора ввечері, до дванадцятої сьогоднішнього дня не долетів би. Чи долетів би?
— Скільки кілометрів до Ялти? — запитав Римський.
Варенуха припинив свою біганину і загорлав:
— Думав! Уже думав! До Севастополя залізницею близько півтори тисячі кілометрів. Та до Ялти накинь ще вісімдесят кілометрів! Але літаком, певно, менше.
Гм... Так... Про жодний потяг не може бути й мови. Але що ж тоді? Винищувач? Хто і в який винищувач пустить Стьопу без взуття? Навіщо? Може, він взуття скинув, прилетівши в Ялту? Знову ж таки — навіщо? Та навіть узутого у винищувач його не пустять! Та й винищувач тут ні до чого. Адже написано, що з’явився до кримінального розшуку о пів на дванадцяту дня, а розмовляв він по телефону в Москві... перепрошую... перед очима Римського постав циферблат його годинника... Він пригадував, де були стрілки. Жахіття! Це було у двадцять хвилин на дванадцяту. То що ж це виходить? Якщо припустити, що відразу після розмови Стьопа притьмом кинувся на аеродром і досяг його, скажімо, через п’ять хвилин, що, між іншим, також неможлива річ, то виходить, що літак, тієї ж миті знявшись, за п’ять хвилин подолав більш ніж тисячу кілометрів? Отже, за годину він долає понад дванадцять тисяч кілометрів!! Такого не може бути, отож його нема в Ялті!
Що ж залишається? Гіпноз? Ніякого такого гіпнозу, щоб пошпурити людину за тисячу кілометрів, на світі немає! Виходить, йому мариться, що він у Ялті! Йому-то, можливо, і мариться, а Ялтинському карному розшукові теж привиджується?! Ні, ні, вибачайте, це щось неможливе!.. Але телеграфують вони звідти?
Обличчя фіндиректора було воістину жахливе. Клямку дверей ззовні в цей час крутили й смикали, і чути було, як кур’єрша за дверима відчайдушно кричала:
— Не можна! Не пущу! Хоч ріжте! Засідання!
Римський, наскільки міг, опанував себе, взяв телефонну рурку й сказав у неї:
— Дайте надтермінову розмову з Ялтою.
"Мудро!" — подумки вигукнув Варенуха.
Але розмова з Ялтою не відбулася. Римський поклав рурку і сказав:
— Як навмисне, лінія зіпсувалася.
Видно було, що зіпсуття лінії його чомусь особливо збентежило і навіть примусило замислитися. Подумавши трохи, він знову схопився за рурку однією рукою, а другою почав записувати те, що казав у рурку:
— Прийміть термінову блискавку. Вар’єте. Так. Ялта. Кримінальний розшук. Так. "Сьогодні приблизно половині дванадцятої Лиходєєв говорив мною телефоном Москві, крапка. Після цього на службу не з’явився і розшукати його телефоном не можемо, крапка. Руку підтверджую, крапка. Заходи стеження вказаним артистом вживаю. Фіндиректор Римський".
"Дуже мудрої" — подумав Варенуха, але не встиг подумати як слід, бо в голові у нього пронеслися слова: "Безглуздя! Не може бути він у Ялті!"
Римський тим часом зробив таке: акуратно склав усі одержані телеграми і копію зі своєї стосиком, засунув стосик у конверт, заклеїв його, надписав на ньому кілька слів і передав Варенусі, кажучи:
— Зараз же, Іване Савелійовичу, сам відвези. Хай вони думають.
"А ось це справді мудро!" — подумав Варенуха і сховав конверта у свій портфель. Потім він ще раз про всяк випадок накрутив на телефоні номер Стьопиної квартири, прислухався і радісно та змовницьки заморгав, показуючи щось на мигах. Римський витягнув шию.
— Артиста Воланда можна попросити? — солодко спитав Варенуха.
— Вони зайняті, — відповіла рурка деренчливим голосом, — а хто питає?
— Адміністратор Вар’єте Варенуха.
— Іван Савелійович? — радісно зойкнула рурка. — Страшенно тішусь, чуючи ваш голос! Як ся маєте?
— Мерсі, — вражено відповів Варенуха, — а з ким я балакаю?
— Помічник, помічник його і перекладач Коров’єв, — торохтіла рурка, — увесь до ваших послуг, любенький Іване Савелійовичу! Орудуйте мною, як самі знаєте. Отже?
— Вибачайте, що — Степана Богдановича Лиходєєва зараз нема вдома?
— Далебі, нема! Нема! — кричала рурка. — Поїхав.
— А куди?
— За місто кататися на машині.
— Я... як? Ка... кататися?.. А коли ж він повернеться?
— А сказав, подихаю чистим повітрям і повернуся.
— Так... — розгублено сказав Варенуха, — мерсі. Зробіть ласку, передайте мосьє Воланду, що виступ його сьогодні в третьому відділенні.
— Слухаюсь. Як же. Неодмінно. Негайно. Обов’язково. Передам, — уривчасто торохтіла рурка.
— Всього найкращого, — дивуючись, сказав Варенуха.
— Будьте ласкаві прийняти, — говорила рурка, — мої найкращі, найпалкіші вітання та побажання! Успіхів! Фортуни! Повного щастя! Всього!
— Ну, певно! Я ж казав! — збуджено кричав адміністратор.