Джофрі, як схоче, може гору зрушити. До того ж, якщо ми просто сидітимемо тут, склавши руки, то це може бозна-чим скінчитись. – І герцогиня рішуче зняла трубку телефону й сказала телефоністці: – Я хочу замовити Лондон. Говоритиму з лордом Селвіном. – Вона назвала номер.
Її з'єднали через десять хвилин. Лорд Селвін вислухав прохання своєї сестри без особливого ентузіазму. З кутка спальні герцог чув, як у телефонній трубці роздратовано бубонить голос його зятя:
– Господи, сестричко, навіщо це? Нащо ворушити осине гніздо? Я тобі прямо скажу, про Саймонове призначення у Вашінгтон говорити ще зарано. Дехто в кабінеті міністрів вважає, що до цієї посади він не доріс. Я, звичайно, не поділяю цієї думки, але мені не хочеться, щоб ви дивилися на світ крізь рожеві окуляри.
– Якщо пустити все на самоплив, то скільки ще доведеться чекати?
– Важко сказати, старенька. Очевидно, кілька тижнів.
– Ми просто не можемо чекати кілька тижнів, – категорично сказала герцогиня. – Повір мені на слово, Джофрі, – ми припустимося непоправної помилки, якщо не зробимо зараз якнайрішучішої спроби.
– А я не бачу для такої спроби жодних підстав. – Голос із Лондона звучав уже сердито.
Тоді герцогиня гостро відказала:
– Це треба зробити в інтересах усієї нашої родини, а не тільки заради нас двох. Тепер ти розумієш усю серйозність мого прохання?
Запала пауза, потім лорд Селвін обережно спитав:
– Саймон десь там поблизу?
– Так.
– Що сталося? Що він накоїв?
– Це не телефонна розмова.
Лорд Селвін знову помовчав, потім сказав:
– Що ж, я звик довірятися твоєму здоровому глузду. Тобі видніше.
Герцогиня звела очі на чоловіка й ледь помітно кивнула йому, а тоді спитала в брата:
– Отже, ти зробиш те, що я прошу?
– Мені це дуже не до вподоби, сестрице. Дуже. Але я зроблю все, що можу.
Перекинувшись іще кількома словами, вони попрощалися.
Та як тільки вона поклала трубку, телефон задзвонив знову. Обоє здригнулися, герцог нервово облизав губи. Герцогиня піднесла трубку до вуха й сказала:
– Слухаю.
Гугнявий чоловічий голос спроквола запитав:
– Герцогиня Кройдонська?
– Так.
– З вами говорить Огілві. Начальник готельної охорони. – Голос замовк, і тепер чулося тільки важке сопіння; той, хто дзвонив, видно, очікував, щоб його слова справили належне враження.
Герцогиня ждала. Та що на тому кінці дроту теж мовчали, вона нарешті різко спитала:
– Чого вам треба?
– Приватна розмова. З вами й вашим чоловіком; – Сказано це було так само неквапно, спокійно й твердо.
– Якщо йдеться про якісь готельні справи, ви обрали не той шлях. Ми звикли мати діло тільки з містером Трентом.
– Зверніться до нього, і ви шкодуватимете все життя.
Так настирливо й зухвало могла поводитися лише вельми певна себе людина. Герцогиня завагалася й відчула, що руки в неї тремтять. Нарешті вона спромоглася сказати:
– Ми не можемо прийняти вас зараз.
– То коли? – І знову мовчання й важке сопіння.
Герцогиня зрозуміла, що цей чоловік знає, як здобути психологічну перевагу над співрозмовником.
– Можливо, десь пізніше, – відповіла вона.
– Я буду у вас рівно за годину. – Це була не пропозиція, а категорична заява.
– Але ми ще…
Не дослухавши її заперечень, чоловік урвав розмову – в трубці клацнуло.
– Хто це дзвонив? Чого їм треба? – схилився над нею герцог. Його одутле обличчя зблідло ще більше.
Герцогиня на мить заплющила очі. їй раптом страшенно захотілося скинути з себе тягар відповідальності, цей постійний обов'язок зважувати й вирішувати за них обох. Та вона знала, що це неможливо. Коли вдача в тебе сильніша, ніж у всіх, хто тебе оточує, про таке годі й мріяти. її власні родичі, люди, яким не бракує волі й рішучості, завжди прислухалися до її слів, приставали на ЇЇ раду. Навіть Джофрі, розумний, хитрий і впертий Джофрі, врешті-решт корився ЇЇ волі… Хвилева слабкість минула, вона розплющила очі.
– Це був начальник готельної охорони. Він наполягає на зустрічі з нами й буде тут за годину.
– Отже, він знає! Господи! Він знає!
– Очевидно, він щось пронюхав. Тільки що саме – не сказав.
Герцог Крой донський несподівано випростався, задер підборіддя, розправив плечі. Пальці його стислися в кулаки, губи стулилися в тверду лінію. Знову, так само як минулого вечора, це була цілковита, хамелеонівська метаморфоза.
– Гадаю, що й тепер було б краще, якби я пішов до поліції, – сказав він спокійно. – Якби я пішов до поліції й признався…
– Ні! Нізащо! Ні в якому разі! – Очі дружини спалахнули. – Зрозумій одну річ. Тобі вже нема рятунку – хоч би що ти зараз зробив.
– Вони помовчали, потім герцогиня похмуро мовила: – Ми не робитимемо нічого. Ми діждемося цього чоловіка й з'ясуємо, що йому відомо і чого він хоче.
9
– Навіщо ж носа хнюпити, вихід завжди знайдеться!
Почувши ці слова, Крістіна Френсіс, яка сиділа за столом у приймальні хазяїна готелю і, насупившись, читала листа, підвела голову й побачила в прочинених дверях веселе обличчя Пітера Макдермота. Всміхнувшись, вона показала очима на лист:
– Ще один удар долі. Та коли їх багато, хіба той один щось важить?
– Непогано сказано. – Пітер увійшов до кімнати.
Крістіна окинула його поглядом.
– Як на людину, що майже не спала, у вас на диво бадьорий вигляд.
Він усміхнувся.
– Це після ранкової наради з вашим босом. З ним побалакаєш – і наче холодний душ прийняв. Він уже тут?
Вона похитала головою, потім кивнула на лист, який читала.
– Коли він прийде, це послання його не порадує.
– Таємниця?
– Та ні. Ви, по-моєму, були тут, коли це сталося.
Пітер сів у шкіряне крісло перед її письмовим столом.
– Пригадуєте, – сказала Крістіна, – з місяць тому із вікна готелю на голову якомусь перехожому на Карондель-стріт упала пляшка. Він був тяжко поранений.
Пітер кивнув.
– Дика історія. Кинув пляшку, без сумніву, хтось із наших мешканців, але знайти його ми не змогли.
– А що ви можете сказати про потерпілого?
– Наскільки пам'ятаю, такий собі чемний чоловічок. Я потім навідався до нього в лікарню, і оплату лікарняного рахунку ми взяли на себе. Наші адвокати, однак, написали при цьому листа, що це, мовляв, жест доброї волі, а не визнання нашої провини.
– Цей жест не справив на нього враження. Він подав на нас позов – вимагає компенсацію в десять тисяч доларів за психічний шок, фізичні ушкодження і втрату заробітку, що сталися, мовляв, через нашу недбалість.
– Він не одержить ані цента; – впевнено сказав Пітер. – Може це й несправедливо, але шансів у нього немає.
– Звідки ви знаєте?
– Таких позовів закладалося вже хтозна-скільки, і наші адвокати в суді можуть послатися на безліч прецедентів.
– І цього досить, щоб судова ухвала була на нашу користь?
– Так. В усякому разі, протягом останніх років усі аналогічні судові справи завершувалися однаково. Можу навести класичний приклад з готелем "Вільям Пенн" у Піттсбурзі. Хтось із мешканців викинув у вікно пляшку, яка пробила верх автомобіля й поранила водія Він подав позов.
– І програв?
– Атож. Програвши справу в суді нижчої інстанції, він апелював до Верховного суду штату Пенсільванія. І там йому теж відмовили.
– Чому?
– Суд ухвалив, що готель – будь-який готель – не відповідає за вчинки своїх мешканців. Тут можливий тільки один виняток – коли якась офіційна особа – скажімо, готельний адміністратор, – знаючи наперед, що готується якесь неподобство, не робить нічого, щоб йому запобігти. – Пітер наморщив лоба, пригадуючи. – Ще один такий випадок стався, коли не помиляюсь, у Канзас-сіті. Делегати якоїсь конференції придумали собі розвагу: наповнили водою кілька поліетиленових мішків з-під білизни й почали кидати їх з вікон своїх номерів на перехожих. Коли мішки лопалися, люди на тротуарі кидалися врозтіч: при цьому один перехожий попав під автомобіль і був скалічений. Він подав позов на готель, але справу програв. Словом, усі такі випадки закінчувалися однаково.
– Звідки вам усе це відомо? – здивовано спитала Крістіна.
– В Корнельському університеті серед інших дисциплін був і курс юриспруденції.
– По-моєму, це все-таки страшенно несправедливо.
– Несправедливо для потерпілого, але не для готелю. Певна річ, відповідати мусили б люди, що чинять такі неподобства. Але як ти їх знайдеш, коли на вулицю виходить стільки вікон! Як правило, цим хуліганам усе минає. Тим-то нашому бідоласі, – Пітер тицьнув пальцем у лист, який лежав на столі, – лишається єдине: знайти того типа, що поцілив його пляшкою. Інакше його справи кепські. Гадаю, що У. Т. всі ці закони добре відомі. Якщо, однак, йому потрібен буде перелік прецедентів, я зможу його дати – він у мене десь лежить.
– Авжеж, давайте. У. Т. зрадіє. Я пришпилю записку про це до листа. – Вона зазирнула Пітерові в очі. – А вам усе це подобається, правда? І робота в готелі, і все, що з нею пов'язане.
– Так, дуже, – відповів він щиро. – І подобалося б іще більше, якби я міг дещо переробити по-своєму. Може, якби мене послухалися раніше, нам не був би потрібний Кертіс О'Кіф. До речі, ви знаєте, що він уже тут?
– Ви – сімнадцятий, від кого я це чую. Телефони, певно, почали дзвонити, відколи він ступив на тротуар.
– Це й не дивно. Зараз, мабуть, багато хто сушить собі голову над тим, чого О'Кіфа сюди принесло. Чи, радше, над тим, коли нам офіційно пояснять причину його візиту.
– Сьогодні ввечері У. Т. прийматиме в себе О'Кіфа та його приятельку. Мені доручено було все організувати. Ви цієї приятельки ще не бачили? Кажуть, там є на що подивитися.
Він похитав головою.
– Ні, мене більше цікавлять мої власні перспективи на сьогоднішній вечір. Власне, за тим я й прийшов до вас.
– Якщо це – запрошення на вечерю, то я вільна й голодна…
– Чудово! – Він підвівся, випростався на весь свій двометровий зріст. – Я зайду по вас о сьомій.
Вже біля дверей Пітер помітив на журнальному столику згорнутий примірник "Таймс-Пікаюн". Придивившись, побачив, що це той самий номер: чорні заголовки повідомляли про вбивство на шосе.
– Ви вже бачили це? – спитав він у Крістіни.
– Бачила. Жахлива історія. І знаєте, коли я читала, все це ніби відбувалося в мене перед очима. Мабуть, тому, що ми вчора проїздили повз те місце.
Він зачудовано подивився на неї.
– Дивно: і в мене таке саме відчуття. Воно не залишало мене вчора цілий вечір і знову виникло сьогодні.