Він пригадував свої недавні мрії про вщасливлення людства і вирішив, що у нього дуже розладані нерви. "Розігралась у мені сентиментальність і фантазія, – думав він. – А це погана ознака. Я можу зробитись посміховиськом, розоритись…"
Думаючи про своє, Вокульський машинально розглядав незвичайну фізіономію дами, що вибирала несесер. Одягнена вона була скромно, волосся просто зачесане назад.
На її блідому, аж жовтому обличчі заліг глибокий смуток; тонкі затиснені губи пашіли злістю, а в опущених очах поблискував то гнів, то покора.
Говорила вона тихим, лагідним голосом, а торгувалася, як перекупка. Одне було дуже дороге, друге – дуже дешеве; тут вилиняв плюш, там незабаром облізе шкіра, а там он на ріжках проступає іржа. Лісецький розсердився й одступився від неї, Клейн відпочивав, тільки Мрачевський розмовляв з нею, як із знайомою.
В цю хвилину двері магазину відчинилися і в них з'явився ще оригінальніший добродій. Лісецький потім говорив про нього, що він схожий на сухотного мертвяка, у якого вже в труні одросли вуса й бакенбарди. Вокульський помітив, що у добродія якось дурнувато роззявлений рот, а в очах за темними скельцями пенсне прозирає надзвичайна розгубленість.
Добродій увійшов, кінчаючи розмову з кимось, хто залишився на вулиці, але одразу повернувся, щоб попрощатися з ним. Потім знову увійшов і знов вибіг, задираючи голову немов для того, щоб прочитати вивіску. Нарешті він увійшов остаточно, але дверей за собою не зачинив. Раптом він випадково глянув на даму – і в нього злетіло з носа темне пенсне.
– А… а… а!.. – вигукнув він.
Але дама рвучко одвернулася від нього до несесерів і впала иа стілець.
До прибулого вибіг Мрачевський і, двозначно усміхаючись, запитав:
– Чим можемо служити, бароне?..
– Запонки, розумієте, звичайні запонки, золоті або сталеві… Тільки, знаєте, щоб вони мали форму жокейської шапочки і – з хлистом…
Мрачевський відкрив коробку з запонками.
– Води… – простогнала дама кволим голосом.
Жецький налив їй води з графина й подав із співчутливим виразом.
– Вам погано, пані?.. Може, покликати лікаря?
– Мені вже легше, – відповіла дама.
Барон розглядав запонки, демонстративно обернувшись до дами спиною.
– А як ви гадаєте – чи не кращі були б запонки у формі підків? – питав добродій Мрачевського.
– Я гадаю, пане бароне, що вам здадуться й одні, й другі. Спортсмени носять тільки емблеми свого спорту, але люблять різноманітність.
– Скажіть, будь ласка, – раптом звернулась дама до Клейна, – нащо людям підкови, коли вони не мають за що утримувати коней?..
– Отже, будь ласка, – промовив барон, – підберіть мені ще кілька дрібничок у формі підкови…
– Може, попільничку? – запитав Мрачевський.
– Гаразд, попільничку, – відповів барон.
– Може, гарненьку чорнильницю з сідлом і жокейкою?
– Будь ласка, гарненьку чорнильницю з сідлом і жокейкою.
– Скажіть мені, шановний пане, – промовила дама до Клейна підвищеним голосом, – вам не соромно завозити оці коштовні дрібнички, коли країна зруйнована?.. Або не соромно купувати скакові коні…
– Дорогий пане, – закричав так само голосно барон до Мрачевського, – запакуйте все оце – запонки, попільничку, чорнильницю – й одішліть до мене додому. У вас прекрасний вибір товарів. Щиро дякую…
І він вибіг з магазину, але ще разів зо два повертався, розглядаючи вивіску над дверима.
Коли оригінал барон вийшов, у магазині запанувало мовчання. Жецький дивився на двері, Клейн на Жецького, а Лісецький на Мрачевського, який за спиною у дами робив двозначні гримаси.
Дама повільно підвелася з стільця й підійшла до конторки, за якою сидів Вокульський.
– Чи можна запитати, – промовила вона тремтячим голосом, – скільки вам винен отой пан, який тільки що вийшов?
– Шановна пані, якби у нас були порахунки з тим паном, то вони стосувалися б тільки його й мене, – відповів Вокульський, вклоняючись.
– Шановний пане, – провадила далі роздратована дама, – я Кшешовська, а той пан – мій чоловік. Його борги цікавлять мене тому, що він загарбав моє майно, за яке ми зараз позиваємось…
– Прошу пробачення, – перебив її Вокульський, – але стосунки між подружжям мене не обходять.
– Ага, так?.. Звичайно, купцям це найвигідніше… Adieu!
І вона вийшла з магазину, грюкнувши дверима.
Через кілька хвилин по тому в магазин вбіг барон. Він разів зо два виглянув на вулицю, а потім підійшов до Вокульського.
– Тисяча пробачень, – сказав він, намагаючись утримати пенсне на носі, – але як постійний ваш покупець дозволю собі спитати цілком конфіденціальпо: що вам казала ота дама, яка тільки-но вийшла?.. Дуже перепрошую за мою сміливість, але конфіденціальпо…
– Вона не сказала нічого такого, що треба було б повторювати, – відповів Вокульський.
– Бо, знаєте, пане, на жаль, вона – моя дружина… Ви знаєте, хто я такий… барон Кшешовський… Дуже шановна жінка, дуже освічена, але в зв'язку з смертю дочки трохи знервована і часом… Ви розумієте?.. Значить, нічого?..
– Нічого.
Барон уклонився і вже в дверях зустрівся поглядом з Мрачевським, який йому підморгував.
– Значить, так?.. – сказав барон, пронизливо дивлячись на Вокульського, і вибіг на вулицю.
Мрачевський остовпів і почервонів, як буряк. Вокульський трохи зблід, проте спокійно взявся до рахунків.
– Що воно за оригінали, пане Мрачевський? – спитав Лісецький.
– А це ціла історія! – відповів Мрачевський, скоса поглядаючи на хазяїна. – Це барон Кшешовський, великий чудак, і його жінка, трохи навіжена особа. Ми навіть якісь далекі родичі, але що ж!.. – зітхнув він, поглядаючи в дзеркало. – Я не маю грошей, через те мушу працювати продавцем, а вони ще мають, тому можуть бути моїми покупцями…
– Мають не працюючи!.. – озвався Клейн. – Гарні порядки на світі, га?
– Ну, ну… ви вже мене до своїх порядків не навертайте, – заперечив Мрачевський. – Отож пан барон і пані баронеса вже рік як воюють між собою. Він хоче розвестись, на що вона не дає згоди, а вона хоче усунути його від управління своїм маєтком, на що він не дає згоди. Вона не дозволяє йому тримати коней, особливо одного скакового, а він не дозволяє їй купити дім Ленцьких, в якому пані Кшешовська мешкає і де вона втратила дочку. Оригінали!.. Смішать людей, наговорюють одне на одного…
Розказуючи все це безтурботним тоном, він крутився по магазину, мов панич, який забіг сюди на хвилину, але зараз піде. Вокульський аж мінився, сидячи за конторкою; він уже не міг стерпіти голосу Мрачевського. "Родич Кшешовських… – думав він. – Одержить любовну записку від панни Ізабелли… Який негідник!.."
Перемігши себе, він знов узявся до рахунків. У магазин заходили покупці, вибирали товари, торгувалися, платили.
Але у Вокульського перед очима миготіли тільки їхні тіні, він весь заглибився в роботу. І в міру того, як зростали колонки цифр, зростав у його серці безпредметний гнів.
За що?.. На кого?.. Байдуже. Головне – хто-небудь за це мусить поплатитися, перший, хто потрапить під руку.
О сьомій годині в магазині вже зовсім не було покупців.
Продавці розмовляли між собою, Вокульський робив свої підрахунки. І от він знову почув нестерпний голос Мрачевського, що говорив нахабним тоном:
– Чого ви, пане Клейн, морочите мені голову!.. Всі соціалісти – злодії, бо зазіхають на чуже добро, і пройдисвіти, бо в них одні черевики на двох, а носових хусток вони зовсім не визнають.
– Ви б так не говорили, – сумно відповів Клейн, – якби прочитали кілька брошурок, хоч би невеликих.
– Дурниці! – перебив Мрачевський, засунувши руки в кишені. – Буду я читати брошури, які закликають до знищення сім'ї, релігії і власності!.. Ні, таких дурнів у Варшаві ви не знайдете.
Вокульський закрив книгу й поклав її в конторку. В цю хвилину в магазин зайшло три дами і зажадали рукавичок.
Вони пробули в магазині з чверть години. Вокульський сидів у кріслі й дивився в вікно; коли дами вийшли, він сказав дуже спокійним тоном:
– Пане Мрачевський.
– Що накажете?.. – спитав молодий чепурун і підбіг до конторки аж пританцьовуючи.
– З завтрішнього дня можете шукати собі інше місце, – коротко відповів Вокульський.
Мрачевський скам'янів.
– Чому, пане Вокульський?.. Чому?..
– Тому, що ви у мене вже не працюєте.
– Яка ж причина?.. Я ж, здається, нічого поганого не зробив? Куди ж я піду, коли ви так несподівано позбавляєте мене роботи?..
– Рекомендацію я вам дам добру, – відповів Вокульський. – Пан Жецький виплатить вам гроші за наступний квартал, навіть – за п'ять місяців… А причина та, що у нас різні характери… Зовсім різні… Ігнаце, будь ласка, розрахуйся з паном Мрачевським по перше жовтня.
Сказавши це, Вокульський устав і вийшов на вулицю.
Звільнення Мрачевського справило таке сильне враження, що продавці не промовили один до одного ані слова, а пан Жецький сказав зачинити магазин, хоч не було ще й восьми годин. Він зараз же побіг до Вокульського на квартиру, але не застав його там. Прийшов вдруге об одинадцятій годині ночі, але в вікнах було темно, і пан Ігнац, пригнічений, повернувся додому.
Другого дня, в страсний четвер, Мрачевський уже не прийшов у магазин. Інші продавці були сумні й час від часу нишком про щось радились.
Десь о першій годині прийшов Вокульський. Але не встиг він сісти на своє місце за конторкою, як двері відчинились і своєю хиткою ходою вбіг пан Кшешовський, насаджуючи на ніс неслухняне пенсне.
– Пане Вокульський! – мало не з порога закричав збентежений відвідувач. – Оце тільки що дізнаюсь… Я Кшешовський… Що цього нещасного Мрачевського через мене звільнено. Але ж, пане Вокульський, я вчора зовсім не мав до вас ніяких претензій… Я шаную, пане, такт, який ви появили в справі моїй і моєї дружини… Я певний, що ви відповіли їй, як належить джентльменові…
– Пане бароне, – відказав Вокульський, – я не просив у вас свідоцтва про мою порядність. Отже, облишимо це. А взагалі чим можу служити?
– Я прийшов просити, щоб ви пробачили нещасному Мрачевському, який навіть…
– До пана Мрачевського я не маю жодної претензії, не претендую навіть на його повернення.
Барон прикусив губу. З хвилину він мовчав, ніби ошелешений гострою відповіддю, потім уклонився і, тихо промовивши "Пробачте…", вийшов з магазину.
Клейн і Лісецький зайшли за шафи і після короткої наради повернулися, час від часу перезираючись сумними, але промовистими поглядами.
Десь о третій годині після півдня з'явилася пані Кшешовська.