А співаємо... Зажди, пане мій, я тобі заспіваю.
Сара підвелася з лави й пішла до будинку. Незабаром вона повернулась назад. За нею несла арфу молода дівчина із зляканими чорними очима.
— Що це за дівчина? — спитав царевич. — Чекай, де я бачив цей погляд?.. Ага, коли я був тут востаннє, це перелякане дівча придивлялося до мене з-за кущів...
— Це моя родичка й служниця Естер, — відповіла Сара. — Вона живе в мене вже місяць, але боїться тебе, пане, і тому завжди тікає. Може, вона й справді колись придивлялася до тебе з-за кущів.
— Ти можеш іти, дитино, — мовив царевич до остовпілої дівчини, а коли та зникла за деревами, додав: — Вона також єврейка? А той сторож твоєї садиби, який теж дивиться на мене, як баран на крокодила?
— Це Самуїл, син Єздри, теж мій родич. Я взяла його замість негра, якого ти, мій пане, відпустив на волю. Адже ти дозволив мені вибирати собі слуг?..
— Звичайно, дозволив. Напевне, наглядач за слугами теж єврей, бо в нього жовта шкіра і дивиться він так покірливо, як не зможе жоден єгиптянин.
— Це Єзекіїл, — відповіла Сара, — син Рувима, родич мого батька. Він не подобається тобі, мій пане?.. Це все вірні твої слуги.
— Чи подобається він мені? — мовив похмуро царевич, барабанячи пальцями по лавці. — Він тут не для того, щоб мені подобатись, а щоб пильнувати твоє майно... Зрештою мене ці люди зовсім не обходять. Співай, Саро.
Сара сіла на траві біля ніг царевича і, взявши на арфі кілька акордів, заспівала:
— "Де той, хто не має турбот? Де той, хто, вкладаючись спати, сказав би: цей день я провів без смутку? Де людина, яка, лягаючи в труну, сказала б: життя моє минуло без страждань і тривоги, як погожий вечір над Йорданом?
А скільки є таких, які щодня хліб свій обливають сльозами, а дім їхній повен зітхань.
Плач — це перший поклик людини на цій землі, а стогін — останнє прощання. Повна страху, входить вона в життя, повна жалю, лягає на вічний спочинок, і ніхто її не питає, де вона хотіла б залишитись.
Де той, хто не знає гіркоти життя? Чи це дитина, в якої смерть забрала матір? Чи немовля, що в його матері голод висмоктав груді раніше, ніж воно встигло прикластися до них устами?
Де людина, яка впевнена в своїй долі і сміливо зустрічає завтрашній день? Чи це той, хто, працюючи в полі, знає, що він не владен послати на нього дощ або заступити дорогу сарані? Чи купець, який віддає багатство своє на волю вітрів, які дмуть невідомо звідки, а життя довіряє хвилям над безоднею, що все поглинає і нічого не повертає?
Де людина без тривоги в душі? Чи це мисливець, що женеться за прудконогою сарною, а натрапляє на лева, який глузує з його стріл? Чи воїн, який іде в бій, щоб здобути славу, а знаходить ліс гострих списів та бронзових мечів, щоб зчервонити їх своєю кров'ю? Чи це великий цар, який під пурпуром носить важкий панцир, недремним оком стежить за підступами заздрісних сусідів, а вухом ловить шелест завіси, щоб у власному наметі його не захопила зрада?
Через це серце людини завжди і всюди сповнене, смутком. В пустелі загрожують їй лев і скорпіон, в печерах — дракони, поміж квітами — отруйна змія. При сонці зажерливий сусід міркує, як захопити її землю, вночі хитрий злодій намацує двері в її комору. Змалку людина безпорадна, на старість. — немічна, в розквіті віку оточена небезпеками, мов кит водяною безоднею.
І тому, о боже, творець наш, до тебе звертається змучена людська душа. Ти привів її в цей світ, де стільки пасток, ти вселив у неї страх смерті, ти перетяв усі дороги спокою, крім тієї, яка веде до тебе. Як дитина, що не вміє ходити, хапається за одежу матері, щоб не впасти, так нещасна людина волає до твого милосердя і шукав порятунку від непевності..."
...Сара замовкла. Царевич замислився і трохи згодом мовив:
— Ви, євреї, похмурий народ. Якби в Єгипті вірили так, як навчає ваша пісня, ніхто не сміявся б на берегах Нілу. Вельможі поховалися б зі страху в підземеллях храмів, а простий люд, замість того щоб працювати, втік би в печери й там чекав би від бога милосердя, якого так і не дочекався б.
Наш світ зовсім інший: в ньому все можна мати, але все треба здобути самому. Наші боги не допомагають легкодухим. Вони сходять на землю лише тоді, коли герой, що зважився на якийсь надлюдський, подвиг, вичерпає всі сили. Так було з Рамзесом Великим, коли він кинувся сам на дві з половиною тисячі ворожих колісниць, у кожній з яких сиділо по три воїни. Лише тоді безсмертний батько Амон подав йому руку і довершив розгром ворога. А якби він не боровся, а чекав на милосердя вашого бога, вже давно на берегах Нілу єгиптяни ходили б лише з цебром і глиною, а нікчемні хетти — з папірусами й киями.
Тому, Саро, швидше твої чари, аніж твоя пісня, розвіють мою журбу. Якби я жив так, як вчать єврейські мудреці, і чекав на допомогу з неба, вино тікало б від моїх уст, а жінки — від моєї оселі.
І, звичайно, я не міг би тоді бути наступником фараона, так само як мої рідні брати, з яких один не може пройти по кімнаті, не спираючись на двох рабів, а другий лазить по деревах.
Розділ п'ятнадцятий
Другого дня Рамзес послав свого негра з наказами до Мемфіса, а близько полудня звідти до маєтку Сари приплив великий човен, повний грецьких воїнів у високих шоломах і блискучих панцирах.
За командою, шістнадцять греків, озброєних короткими списами й щитами, вийшли на берег і вишикувалися у дві шеренги. Вони вже були готові рушити до будинку Сари, коли їх затримав другий посланець царевича, який наказав воїнам зостатись на березі і тільки їхнього начальника Патрокла запросив до наступника трону.
Воїни лишились на місці й стояли нерухомо, мов два ряди колон, оббитих блискучою бляхою. За посланцем пішов Патрокл у шоломі з перами і в пурпуровій туніці, на яку був надітий золотий панцир, оздоблений на грудях зображенням жіночої голови із зміями замість волосся.
Царевич прийняв славнозвісного полководця на воротях саду. Він не посміхнувся до нього, як звичайно, навіть не відповів на низький уклін Патрокла, а мовив з холодним виразом обличчя:
— Перекажи, славний полководче, воїнам з моїх грецьких полків, що я не буду провадити з ними військової муштри, поки його святість наш володар не призначить мене вдруге їхнім начальником. Вони втратили цю честь, бо, понапивавшись, вигукували по шинках слова, які мене ображають. Звертаю також твою увагу на те, що в грецьких полках погана дисципліна. Воїни прилюдно базікають про політику, про якусь можливу війну, а це схоже на державну зраду. Про такі речі може говорити лише його святість фараон і члени найвищої ради. Ми ж, воїни й слуги нашого володаря, яке б звання ми не мали, можемо тільки виконувати накази наймилостивішого повелителя і — завжди мовчати. Прошу тебе, славний полководче, переказати це моїм полкам і бажаю тобі всього найкращого.
— Буде так, як ти звелів, ерпатре, — відповів грек.
Він круто повернувся і, випнувши груди, попрямував, брязкаючи зброєю, до свого човна.
Звичайно, він знав про розмови воїнів по шинках і відразу зрозумів, що в наступника трону, якого військо обожнювало, сталася якась прикрість. Тому, наблизившись до загону воїнів, який стояв на березі, він сердито закричав, вимахуючи руками:
— Хоробрі грецькі воїни!.. Паршиві пси, щоб вас черви сточили! Якщо з цієї хвилини хтось із греків вимовить у шинку ім'я наступника трону, я поб'ю глек йому на голові, а черепки запхаю в горлянку і — геть з полку!.. Будете один з другим пасти свині в єгипетських селян, а у ваших шоломах кури нестимуть яйця. Така доля чекає кожного дурня, що не вміє тримати язика за зубами. А тепер ліворуч... кругом! — і марш у човен, щоб вас чума забрала! Воїни його святості повинні насамперед пити за здоров'я фараона та благоденство високошановного військового міністра Гергора. Хай вони живуть вічно!..
— Хай живуть вічно!.. — повторили воїни.
В човен усі посідали похмурі. Але біля Мемфіса Патроклове обличчя трохи-прояснилося, і він звелів заспівати пісню про дочку жерця, яка так любила воїнів, що в свою постіль клала ляльку, а сама цілі ночі пропадала в будці вартових. В такт цій пісні легко було марширувати по дорозі, а зараз — жвавіше вимахувати веслами.
Надвечір до Сариного маєтку приплив другий човен, з якого вийшов головний управитель всіх маєтків Рамзеса.
Царевич і цього сановника прийняв на воротях саду, може, щоб підкреслити свою суворість, а може, щоб не примушувати його заходити в дім своєї наложниці-єврейки.
— Я хотів,— мовив наступник трону,— побачитися з тобою й сказати, що між моїми селянами ширяться якісь неподобні чутки про зменшення податків чи щось подібне... Я хочу, щоб селяни знали, що податків я зменшувати не буду. А коли хтось, незважаючи на застереження, впиратиметься в своїй глупоті й далі провадитиме ці розмови, — дати йому київ.
— Може, хай краще заплатить пеню... утен чи драхму, як ти накажеш, володарю? — озвався управитель.
— Гаразд, нехай платять пеню... — відповів царевич, трохи завагавшись.
— А зараз, може б, дати київ найнеслухнянішим, щоб краще пам'ятали милостивий наказ?.. — спитав управитель.
— Гаразд, найнеслухнянішим можна дати київ.
— Насмілюсь доповісти, найясніший володарю, — зашепотів, низько схилившись, управитель, — що селяни, підбурені якимсь невідомим чоловіком, і справді якийсь час говорили про зменшення податків. Але кілька днів тому раптом замовкли...
— Ну, тоді можна їх не бити, — зауважив Рамзес.
— Хіба для попередження?.. — спитав управитель.
— А не шкода київ?
— Цього добра в нас вистачає.
— В кожному разі... знайте міру, — мовив царевич. — Я не хочу... не хочу, щоб до його святості дійшло, що я без потреби катую селян... За бунтівниче базікання треба бити й стягати пеню, але, коли нема для цього приводу, можна виявити великодушність.
— Розумію,— відповів управитель, дивлячись у вічі царевичу. — Хай кричать, скільки хочуть, аби не шепотіли блюзнірства...
Ці розмови царевича з Патроклом і управителем облетіли
весь Єгипет.
Коли управитель сів у човен, царевич позіхнув і, повівши довкола знудженим поглядом, подумки сказав собі:
"Я зробив, що міг... А зараз нічого не робитиму, якщо зможу..."
В цю мить від господарських будівель до царевича долинули тихий стогін і часті удари.