Тож заспівала якусь ніжненьку пісеньку, і всі плескали мені, хвалили мене, обіймали, голубили, просили ще заспівати. То все було манірне вдавання, підказане настоятельчиною відповіддю. Серед них не було жодної, що мені голосу не відібрала б і пальців не поперебивала б, коли б тільки її змога. Ті, хто, мабуть, за все своє життя не чув музики, зважилися пустити про мій спів кілька смішних і прикрих зауважень, які не до серця були настоятельці.
– Мовчіть, – сказала вона їм, – вона грає й співає, як янгол, хай щодня до мене приходить. Я вміла колись трохи на клавесині, так вона й підучить мене.
– О паніматко, – озвалась я, – хто колись умів, той усього не міг забути…
– Залюбки, пусти мене…
Вона сіла, заграла щось таке безтямне, чудернацьке й безладне, як і її думки. Та попри всі хиби її виконання, я побачила, що рука в неї незрівнянно легша за мою. Сказала їй це, бо люблю хвалити й рідко проминаю нагоду похвалити когось по правді. Це ж так приємно! Черниці одна по одній позникали, лишилася сестра Тереза і я з настоятелькою поговорити про музику. Вона сиділа, я стояла. Вона взяла мене за руки й сказала, потискуючи їх:
– Крім, що вона грала гарно, у неї пальці найкращі у світі. Ось погляньте, сестро Терезо…
Сестра Тереза опустила очі, зашарілася, щось пробубоніла. А втім, гарні чи негарні в мене пальці, годилося чи не годилося настоятельці роздивлятись на них, та чим обходило це сестру? Настоятелька обняла мене за пояс і сказала, що стан у мене чудовий. Прихилила до себе, посадила собі на коліна, підвела мені голову руками й веліла подивитися на неї. Хвалила мої очі, рот, лице, шкіру. Я не відповідала нічого, понурила очі й безглуздо приймала всі ці пестощі. Сестра Тереза неуважно й стурбовано походжала туди й сюди, торкалася до всього, хоч їй нічого не було треба, не знала, де себе подіти, дивилась у вікно, і все здавалось їй, що хтось стукає у двері.
Настоятелька сказала їй:
– Сестро Терезо, можеш іти, коли нудишся.
– Я не нуджуся, паніматко.
– Мені ще так багато про що треба розпитати цю дитину.
– А звичайно.
– Я хочу знати всю її історію. Як можу я згладити заподіяні їй страждання, коли не знаю їх? Тож і хочу, щоб вона розповіла мені все, нічого не проминаючи. Я певна, що серце в мене згнітиться, що плакатиму я, але то дарма. Сестро Сюзанно, коли ж я довідаюсь про все?
– Коли накажете, паніматко.
– Я попросила б тебе розказати зараз, коли є час. Котра година?
Сестра Тереза відповіла:
– Уже п'ята, паніматко, зараз до вечірні задзвонять.
– Хай починає все‑таки.
– Але ж ви, паніматко, обіцяли мені хвилинку розради перед вечірнею. Мене турбують деякі думки, мені хотілося б відкрити вам своє серце. Коли я піду так до вечірні, то не зможу молитися, буду неуважна.
– Ні, ні, – сказала настоятелька, – божевільна ти зі своїми думками. Закладаюсь, що нічого нового від тебе не почую. Поговоримо про це завтра.
– Ох матусю, – сказала сестра Тереза, кидаючись настоятельці до ніг і заливаючись слізьми, – поговорімо зараз!
– Паніматко, – сказала я, підводячись у неї з колін, де я сиділа, – погодьтесь на те, що просить сестра, утіште її страждання. Я зараз піду, матиму ще час задовольнити той інтерес, що ви зі своєї ласки до мене виявляєте. А якщо вислухаєте сестру Терезу, вона не мучитиметься.
Я хотіла вийти, але настоятелька затримала мене рукою. Сестра Тереза, стоячи навколішках, схопила її за другу руку, цілувала її, плакала, а настоятелька казала їй:
– Справді, Терезо, ти дуже набридлива зі своїми турботами. Я вже казала тобі – це мені не подобається, це мені прикро. А я прикрості не хочу мати.
– Знаю це, але не паную над своїми почуттями. Хотілося б, та не можу…
Тим часом я вийшла й покинула молоду сестру з настоятелькою. У церкві мимоволі подивилася на неї – вона так само була пригнічена й сумна. Разів кілька ми скинулись очима, і мені здалося, що вона насилу витримує мій погляд. Що ж до настоятельки, то вона заснула на своєму стільці.
Службу відправили за одну мить – церква в цьому монастирі не була, скільки я помітила, у великій пошані. З неї вийшли швидко й галасливо, мов зграя пташок, випущена з клітки, і сестри враз скупчились, сміючись та розмовляючи. Настоятелька зачинилася у своїй келії, а сестра Тереза спинилася на порозі своєї і стежила за мною, так ніби їй цікаво було знати, що я робитиму. Я пішла до себе, а двері Терезиної келії зачинилися тільки згодом, і то зачинилися тихо. Мені спало на думку, що ця молода сестра ревнує мене і боїться, щоб я не заступила її місце в настоятельчиних ласках і приязні. Протягом кількох наступних днів я спостерігала за нею, і коли завваживши її роздратування, дитячу тривогу, помітивши, як вона уперто стежить за мною, придивляється до мене, стає між настоятелькою і мною, уриває наші розмови, заперечує мої достоїнства і виставляє мої хиби, а ще більше бачачи, яка вона бліда, весь час плаче, – тоді я цілком упевнилася у своїх підозрах, пішла до неї сама і сказала їй:
– Люба сестро, що це з вами?
Вона не відповіла. Мої відвідини здивували її й стурбували – вона не знала ні що казати, ні що робити.
– Ви несправедливі до мене. Скажіть щиро: ви боїтеся, щоб я не зловжила прихильністю нашої паніматки до мене й не витіснила вас із її серця? Заспокойтеся, це не в моїй удачі – якщо мені пощастить коли‑небудь мати якийсь вплив на її душу…
– Ви впливатимете на неї, як тільки схочете, вона любить вас, вона з вами тепер точнісінько така, яка зі мною була спочатку.
– Гаразд, то будьте певні, що я скористаюся з її довіри тільки на для того, щоб іще більше прихилити її до вас.
– А хіба це від вас залежатиме?
– А чому б і не залежало?
Замість того, щоб відповісти, вона кинулася мені на шию і сказала схвильовано:
– Це не ваша провина, я це добре знаю, кажу про це собі раз у раз, але пообіцяйте мені…
– Що вам пообіцяти?
– Щоб…
– Кажіть, я зроблю все, що від мене залежатиме.
Вона завагалася, затулила очі руками й сказала мені так тихо, аж я насилу розібрала:
– Щоб ви бачилися з нею якомога рідше…
Це прохання видалося мені таким дивним, що я мимоволі спитала:
– Чи вам не однаково, часто чи рідко бачитимусь я з настоятелькою? Мені ж не болить, хоч би ви й не відходили від неї, то й вам повинно боліти не більше. Хіба того не досить, що я обіцяю не шкодити ні вам, ні будь‑кому?
Вона відійшла від мене, упала на ліжко й у відповідь тільки тужливо промовила:
– Я пропала!
– Пропала? Та чому ж? Певно, ви вважаєте мене за найлихіше створіння у світі?
На цьому місці ввійшла настоятелька. Вона була зайшла до моєї келії, але не застала мене й марно оббігла мало не увесь монастир – їй і на думку не спадало, що я в сестри Терези. А коли дізналася про це від тих, кого послала шукати мене, прибігла сюди. Очі й обличчя були в неї трохи стурбовані, але ж вона так рідко бувала спокійна! Сестра Тереза мовчки сиділа на ліжку, я стояла.
– Простіть, паніматонько, – сказала я їй, – що я прийшла сюди без вашого дозволу.
– То правда, – відповіла вона, – краще було б спитати в мене.
– Але мене жаль узяв до любої сестри, я бачила, що важко їй.
– А чому?
– Сказати вам? Та й чому б не сказати? Адже ця чутливість свідчить тільки про палку прихильність до вас. Ваша доброта до мене її непокоїть, її непокоїть, вона боїться щоб я не посіла її місце у вашім серці; це ревниве почуття – таке, зрештою, чесне, природне й для вас утішне, паніматінко, – стало, як я помітила, болісним для моєї сестри, і я її заспокоїла.
Вислухавши мене, настоятелька прибрала суворого й поважного вигляду й сказала їй:
– Я любила й люблю вас, сестро Терезо. Мені нема чого скаржитися на вас, а вам так само на мене. Але таких надмірних претензій я не терпітиму. Покиньте їх, якщо не хочете погасити в мені решту прихильності до себе, й пригадайте долю сестри Агати… – Потім до мене: – Це та висока й чорнява, що ви бачили поруч мене в церкві.
Знайомих у мене тут було ще небагато, адже в монастирі я була так недовго, отож на ім'я всіх сестер не знала. Вона додала:
– Я любила її, коли до нас прийшла сестра Тереза, яку я почала жалувати. Вона теж отак непокоїлася, аж до нестями. Я попередила її, вона не виправилась, і я змушена була вдатися до суворих заходів, які тривали довгенько, хоч це геть зовсім суперечило моїй вдачі – вони всі вам скажуть, що я добра й караю завжди проти свого серця… – Я тоді звернулася до сестри Терези: – Дитино моя, я не хочу прикрості і про це вже казала вам. Ви мене знаєте, тож не уривайте мені терпець.
Спершись рукою на моє плече, сказала мені:
– Ходімо, сестро Сюзанно, проведіть мене.
Ми вийшли. Сестра Тереза хотіла за нами піти, але настоятелька, недбало повернувши голову, кинула їй деспотично:
– Верніться до келії і не виходьте, поки я не дозволю вам…
Вона послухалася, грюкнула дверима й шепнула кілька слів, від яких настоятелька аж затремтіла. Не знаю вже чому, бо змісту в них не було ніякого. Побачивши, що вона гнівається, я сказала їй:
– Паніматонько, якщо ви хоч трохи добрі до мене, простіть сестру Терезу: вона не при собі, не тямить, що каже, не тямить, що робить.
– Щоб я простила її? Охоче, але що мені за це буде?
– Ох, паніматонько, я була б щаслива, коли б могла вас чимось потішити й заспокоїти.
Вона опустила очі, почервоніла й зітхнула – так, як зітхають закохані, і сказала, ніби як млосно до мене:
– Нахиліть чоло, я поцілую його.
Я нахилилась, і вона поцілувала мене в чоло.
Із цього часу, як завинить, бува, якась черниця, я заступалась за неї і певна була, що здобуду їй пільгу якоюсь безневинною ласкою – то був звичайно поцілунок або в чоло, або в шию, або в очі, або в щоку, або в уста, або в груди, або в руки, але найчастіше в уста: на її думку, віддих у мене був чистий, зуби білі, губи свіжі й червоні. Справді, я дуже гарна була б, коли б варта була хоч маленької частини того, що вона говорила про мене: чоло – біле, рівне й чарівної форми, очі – блискучі, щоки – рум'яні й ніжні, руки – маленькі й пухкі, груди – мов камінь тверді й чудової форми, плечі – краще окреслених та кругліших і бути не може, шия – такої гарної в жодної сестри немає, красою вона виняткова. Чого тільки вона мені не казала! Щось правдиве в її похвалах було таки.