За все своє життя — а вона дожила похилого віку — моя баба, мабуть, не сказала іншого слова, крім — "капелюх на продаж", а мій дід, стоячи при інвентарях непорушно, як стовп, з руками, закладеними в кишені сурдута, умів лише вимовити — "ще одне су". Були такі дні, коли він готовий був не вірити в Біблію.
Пан: Чому?
Жак: З причини багатьох повторень, які він розглядав як базікання, не гідне Святого Духа. Він запевняв, що люди, які в розмові повторюються, — дурні, що вважають дурнями тих, хто їх слухає.
Пан: Жаку, а що якби на відшкодування твоєї довготривалої мовчанки, від якої ти потерпав протягом дванадцятьох років у свого діда з закляпованим ротом і під час розповідей господині...
Жак: Я повів далі історію свого кохання?
Пан: Ні, але якби ти розповів іншу історію, яку мені обіцяв, історію друга твого сотника.
Жак: О, мій пане, яка жорстока ваша пам'ять!
Пан: Жаку, любий мій Жаку...
Жак: З чого ви смієтеся?
Пан: З того, що смішитиме мене ще багато разів: я уявляю тебе юнаком у дідовій хаті з закляпованим ротом.
Жак: Моя баба відкляповувала мені рота, коли не було нікого в хаті. Зауваживши це, мій дід був дуже невдоволений, перестерігаючи її:
— Як будеш і далі так робити, то побачиш, що з цієї дитини вийде таке брехало, якого світ не бачив.
І його передбачення здійснилося.
Пан: Жаку, мій любий Жаку, розповідж лишень мені історію друга твого сотника.
Жак: Не можу відмовитися, але ви не захочете мені повірити.
Пан: Така вона надзвичайна?
Жак: Ні, але тому, що вона приключилася вже іншому, одному французькому військовому, на ім'я, здається мені, Ґерші.*
Пан: Ну що ж, на це я скажу, як той французький поет, який написав досить добру епіграму, сказав іншому, що у його присутності запевняв, ніби та епіграма належить йому:
— А чом би цей пан не міг би її написати, коли я здолав це зробити?
Отож, чому Жакова історія не могла приключитися товаришеві його сотника, коли вона могла приключитися іншому французькому військовому — Ґерші? А ти своєю чергою одним пострілом уб'єш двох зайців, бо розповіси мені історію двох осіб, якої я не знаю.
Жак: Тим ліпше, але присягніться, що кажете щиро.
Пан: Присягаюся.
Читачу, я охоче зажадав би й від тебе подібної клятви, але обмежуся лише тим, що зверну твою увагу на дивну особливість у характері Жака, яку він, імовірно, завдячує своєму дідові Жасонові, що торгував шматтям: власне на те, що Жак, хоч як любив поговорити, відрізнявся від звичайних брехал тим, що мав відразу до повторень. Він сам не раз казав своєму панові:
— Мій пане, ви готуєте мені найсумніше майбутнє; що станеться зо мною, коли мені нічого не лишиться оповідати?
— Почнеш від початку.
— Щоб Жак оповідав удруге! Коли ж там, угорі, записане протилежне. І якби мені трапилося щось повторити, я не стримався б від вигуку: Ах, якби це почув твій дід!.. І я пошкодував би за кляпою.
Жак: Ще за тих часів, коли на ярмарках у Сен-Жермен і в Сен-Льорен грали в газардні гри...
Пан: Алеж то в Парижі, а друг твого сотника був комендантом залоги на кордоні.
Жак: На Бога, пане, не перешкоджайте мені оповідати... Гурт офіцерів зайшов до намету, у якому саме був інший офіцер, що розмовляв з господинею намету. Один з них запропонував йому заграти в кості на десятку. А треба вам сказати, що по смерті мого сотника його друг забагатів, а також почав і грати. Отож він, чи пан Ґерші, погодився. Кинули жеребок, і перша черга припала його партнерові, а той виграє, та й виграє, та й виграє без кінця. Гра набрала напруження, йшли по банку, потім по малій половині, потім по великій половині, знову по банку й по великому банку, аж поки одному з присутніх спало на думку сказати панові Ґерші, чи хай буде — другові мого сотника, що ліпше було б йому тут зупинитися та й годі грати, бо він не такий тямковитий у грі, як інший. По цих словах, сказаних лише в жарт, друг мого сотника, чи пан Ґерші, подумав собі, що має справу з ошуканцем. Раптом він хопився рукою до кишені, витягнув ніж, що мав досить загострений кінець, і коли його противник простягнув руку, щоб зібрати кості й укинути їх у ріжок, загнав йому ніж у руку і, наче б цвяхом, пришив руку до столу, кажучи при тому:
— Якщо кості фальшиві, тоді ви ошуканець, коли ж ні — буду винен я.
Кості виявилися в порядку, і пан Ґерші сказав:
— Мені дуже прикро, і я готовий на відшкодування в будь-якій формі...
Але це не були слова друга мого сотника, бо той сказав так:
— Я програв гроші, я пробив руку чесній людині, але зате я здобув собі задоволення битися, скільки мені захочеться...
Прицвяхований офіцер подався геть перев'язати собі руку. Коли рана загоїлася, він знайшов офіцера, що прицвяхував його руку, і зажадав сатисфакції. Той, чи скажімо, пан Ґерші, визнав, що вимога справедлива. Інший, тобто друг мого сотника, кинувся йому на шию й закричав;
— Ви не можете уявити нетерпіння, з яким я вас чекаю...
Вони подалися на двобій; той, що прицвяхував іншому руку, тобто пан Ґерші чи друг мого сотника, дістав добрий удар шпаги в живіт; прицвяхований підвів його, відвіз додому і сказав:
— Пане, ми ще зустрінемося...
Пан Ґерші не відповів нічого; а друг мого сотника сказав:
— Буду вельми радий.
Вони билися вдруге і втрете, до восьмого чи десятого разу; і за кожним разом той, що прошив руку, падав поранений. Обидва були порядні офіцери, обидва мали заслуги; їх авантура наробила багато галасу; в історію втрутився міністер. Одного з них залишили в Парижі, другого перевели в інше місце. Пан Ґерші підкорився наказові; але друг мого сотника впав у розпач. Отут і різниця між двома людьми, що обидва доброго характеру, але один мудрий, а в другого трохи не всі дома.
До цього місця історія пана Ґерші і друга мого сотника однакова: без жодної різниці. Отут власне й причина, чому я називав їх обох разом, чи розумієте, мій пане? З цього місця я їх розділю і оповідатиму вже виключно про друга мого сотника, бо решта стосуватиметься тільки до нього. Ах, пане, щойно тут ви побачите, як мало ми маємо впливу на наше призначення і скільки дивних речей записано на великому сувої!
Друг мого сотника, тобто той, що прицвяхував ножем руку, попросився на відпустку, щоб побувати у своїх краях; і одержав її. Його шлях лежав через Париж. Він їхав поштовою каретою. О третій годині ранку карета проїжджала повз оперу, саме тоді, коли там закінчився баль. Три чи чотири молоді вітрогони в масках сіли до карети, щоб разом з подорожніми доїхати до місця сніданку. Доїхали до призначеного місця на світанку, почали придивлятися один до одного, і хто ж мав бути більше здивований, як не прицвяхований, що впізнав того, хто прицвяхував йому руку! Цей другий подав йому руку, кинувся в обійми і почав висловлювати захоплення з такої щасливої зустрічі. У тут ж мить зайшли вони поза якусь клуню і, один у сурдуті, а другий у масці, вхопилися за шпаги. Тому, що прицвяхував другому руку, тобто другові мого сотника, випало розпластатися ще раз на землі, а його противник, пославши йому когось на допомогу, сів за стіл разом з своїми приятелями й рештою подорожніх та й заходився пити й їсти собі на здоров'я. Саме одні приготувалися рушати далі в путь, а інші повернутися до столиці на поштових конях і все ще в масках, як увійшла господиня і поклала край Жаковій розповіді.
Отак вона знову прийшла, і я попереджаю тебе, читачу, що не в моїй силі одіслати її геть.
— Чому ж?
Тому що вона з'явилася з двома пляшками шампанського, по одній у кожній руці, і тому, що так записано там, угорі, що кожен промовець, який починає з такого вступу, може бути цілком певний, що Жак його слухатиме.
Вона увійшла, поставила обидві пляшки на стіл і сказала:
— Ходіть, пане Жаку, будемо миритися...
Господиня була вже не в першій молодості; це була росла, дебела жінка, метка, з приємними рисами обличчя, усюди з достатком, з трохи великим ротом, але гарними зубами, повними щоками, опуклими під чотирикутним чолом очима, з дуже гарною шкірою, з одвертим виразом обличчя, живим і веселим; її руки були дещо товсті, зате надзвичайно гарні пальці, наче зроблені на те, щоб моделювати чи малювати. Жак ухопив її за поперек і міцно обняв; його гнів на гарну жінку чи вино ніколи не тривав довго. Так було записано там, угорі, про нього, про тебе, читачу, про мене і про багатьох інших.
— Мій пане, — звернулася вона до Жакового пана, — хочете, щоб ми випили все самі? Вважайте, навіть якби вам довелося ще їхати усіх сто льє, на всій дорозі вам не трапиться такого доброго вина.
Кажучи так, вона стиснула одну пляшку коліньми й відкоркувала її і так зручно затиснула отвір пляшки великим пальцем, що не змарнувалася жодна крапля вина.
— Нуте ж бо, — мовила вона до Жака, — мерщій, мерщій вашу склянку.
Жак наблизив свою склянку, а господиня, відхиливши свій палець трошки вбік, дещо відкрила отвір пляшки, і в одну мить Жакове обличчя було вкрите піною. Жак був приготований на цю витівку, і коли господиня вибухнула сміхом, засміялися й вони з паном. Кілька склянок випорожнили одну по одній, щоб погамувати пляшку від дальших вибриків, потім господиня запевнила:
— Дякувати Богові, всі уклалися спати, ніхто мені більше не перешкоджатиме, і я можу продовжити свою розповідь.
Жак, що дивився на неї очима, природна жвавість яких ще підвищилася під впливом шампанського, сказав, звертаючися чи то до неї, чи до свого пана:
— Наша господиня була гарна, як янгол; правда ж, мій пане?
Пан: Була! до дідька, Жаку, вона така ще й тепер!
Жак: Правда ваша, пане; казавши так, я порівнював її не з якоюсь іншою жінкою, а з нею самою, коли вона була ще молода.
Господиня: Тепер уже не та я стала; варто було б вам побачити мене тоді, коли мій стан можна було схопити пальцями двох рук! Бувало подорожні робили гак на чотири льє, щоб тут заночувати. Але лишімо розумні й дурні голови, які я колись крутила, і повернімося до мадам де Ляпоммре.
Жак: А чи не випити нам ще перед тим за дурні голови, які ви крутили, і за моє здоров'я?
Господиня: Дуже радо; були серед них варті уваги й згадки, не рахуючи вже вашої.