Завжди добре вітала його, ніколи не картала, не нарікала на його хоч би й довгу відсутність. Тож він розповідав їй про свої успіхи, і вона нібито щиро з того тішилась. Давала йому поради в скрутних обставинах, закидала іноді слівце про одруження, але таким незацікавленим тоном, що й гадки не могло бути, що то вона себе має на увазі. Коли маркіз звертався до неї з ніжними та люб'язними словами, що від них годі звільнитися в поводженні із жінкою, яку знав був, вона або посміхалась їм, або пускала їх повз вуха. її послухати, так серце в неї було спокійне і – річ для неї самої неймовірна – вона, мовляв, почуває, що такого друга, як він, досить для щастя в її житті. Та й не першої вона вже молодості, чуття в неї притупились.
– Як!? Вам немає чого мені звірити?
– Ні.
– А отой графчук, серденько, що так напосідав на вас за мого панування?
– Я зачинила перед ним двері й не бачуся з ним.
– Що за химера! І навіщо було відпихати його?
– Бо він мені не подобається.
– Ох, пані, здається, я розгадав вас: ви ще мене любите.
– Може бути.
– І сподіваєтесь повернення.
– Чому ні?
– І застерігаєте собі всі переваги бездоганної поведінки.
– Атож.
– І коли я матиму щастя чи нещастя повернутись, ви, щонайменш, проявите свою гідність тим, що мовчатимете про мої провини.
– Ви високої думки про мою делікатність і великодушність.
– Друже, після того, що ви зробили, ви здатні на який тільки є героїзм.
– Мені не прикро, що ви так думаєте.
– Їй‑богу, я певен, що наражаюся з вами на страшну небезпеку.
Жак. І я теж.
Хазяйка. Отак тяглося в них місяців зо три, аж ось пані де Лапомрей визнала, що час уже їй пустити в діло свої головні сили. Однієї гарної літньої днини, чекаючи маркіза обідати, вона переказала д'Ешон та її дочці, щоб вони вийшли до Королівського саду. Приїхав маркіз. Накрили рано, пообідали, і пообідали весело. По обіді пані де Лапомрей пропонує маркізові прогулятись, якщо він не має робити чогось приємнішого. Того дня якраз не було ні опери, ні комедії, маркіз про це згадав, і, щоб нагородити себе за втішне видовище видовищем корисним, він, волею випадку, сам і запросив маркізу оглянути природничий музей. Йому в цьому не відмовили, ви розумієте. От запрягли коні, от рушили вони, прибули до Королівського саду й змішалися з натовпом, на все роздивляючись і нічого не бачачи, як й інші.
Я забув, читачу, змалювати вам розташування трьох персонажів, що про них тут мова, – Жака, його пана та хазяйки. Через цей огріх ви чули їхні слова, але їх самих не бачили; краще пізно, як ніколи. Пан у нічному ковпаку й халаті недбало розсівся з табакеркою в руці у великому м'якому кріслі, кинувши хустку до носа на його ручку. Хазяйка сиділа в глибині навпроти дверей коло столу, де перед нею стояла склянка. Жак сидів без ковпака праворуч, злігши ліктями на стіл і похиливши голову між двома пляшками; ще пара пляшок стояла коло нього долі.
– Вийшовши з музею, маркіз і його добра подруга почали гуляти садом. Вони йшли першою алеєю, що праворуч від входу, аж тут пані де Лапомрей здивовано скрикнула й сказала:
– Я не помиляюсь, це, певно, вони; так, це вони і є.
Зразу вона покидає маркіза і йде назустріч нашим двом святобожницям. Д'Енон‑дочка була чарівна в простому вбранні, яке, не спиняючи на собі погляду, скеровує всю увагу на особу.
– Ах, це ви, пані!
– Так, це я.
– Як же ви ся маєте і що сталося з вами за цілу вічність?
– Ви знаєте наші нещастя; мусили скоритися їм і жити відлюдно, як то личить з нашим маленьким достатком, покинути світ, коли не можеш пристойно в ньому показуватись.
– Але забути мене! Адже я не світська, і мені завжди доставало розуму вважати світ доволі гидким, яким він і є насправді.
– Така вже невигода нестатків, що вони навіюють недовіру; убогі бояться бути набридливими.
– Ви – набридливими для мене?! Така думка – справжня образа.
– Не моя тут провина, пані: я нагадувала про вас мамі кілька разів, але вона казала: пані де Лапомрей… про нас, доню, ніхто вже не думає.
– Яка несправедливість! Сядьмо, поговорімо. Це – маркіз Арсизький, приятель мій, його присутність нам не заважатиме. Як панна виросла! Як покращала, відколи ми не бачились!
– Наше становище тим добре, що звільняє нас від усього шкідливого для здоров'я: гляньте на її обличчя, гляньте на її руки; ось чим завдячуєш поміркованому й правильному життю, сну, праці, спокійній совісті, а це вже щось…
Сіли, поговорили по‑приятельськи. Д'Енон‑мати говорила багато, д'Енон‑дочка – мало. В обох їх тон був святобливий, але без перебору й маніжності. Задовго перед заходом сонця обидві наші святобожниці підвелися. На зауваження, що ще дуже рано, д'Енон‑мати досить голосно сказала пані де Лапомрей на вухо, що вони мають ще виконати якісь благочестиві вправи і лишитися довше не можуть. Вони вже геть відійшли, коли пані де Лапомрей почала собі дорікати, що не спитала їхньої адреси й не дала їм своєї. "Колись я такого огріху не зробила б", – додала вона. Маркіз побіг цей огріх виправити; вони вислухали адресу пані де Лапомрей, та хоч як маркіз напосідав, а їхньої не зміг дізнатися. Він не зважився запропонувати їм свою карету, хоч зізнався пані де Лапомрей, що йому хотілося зробити це.
Маркіз не проминув спитати в пані де Лапомрей, хто такі оті дві жінки.
– То дві щасливіші від нас істоти. Ви гляньте, які вони напрочуд здорові! Які в них ясні обличчя! Яка невинність і пристойність говорить їхніми устами! Такого не побачиш і не почуєш у наших клубах. Ми жаліємо святенниць, святенниці нас жаліють, і, все зваживши, я схильна гадати, що вони мають рацію.
– То чи не збираєтесь і ви, маркізо, зробитися святобожною?
– Чому ні?
– Стережіться, я не хочу, щоб наш розрив довів вас до такого.
– І воліли б краще, щоб я відчинила двері графові?
– Багато краще.
– І ви мені радите це?
– Не вагаючись…
Пані де Лапомрей розповіла маркізові все, що було їй відомо про ім'я, місце народження, колишній стан і позов двох святобожниць, виявляючи до цього ввесь можливий інтерес та зворушення; потім додала:
– Це дві винятково достойні жінки, зокрема дочка. Ви розумієте, що з таким обличчям тут не бракує нічого, коли захочеш його використати, але вони чесну скромність поставили над ганебний достаток; у них лишилося так тонко, що не знаю вже, як можуть вони існувати. Працюють день і ніч. Зносити вбогість, коли в ній народився, це безліч людей уміє, але перейти з розкоші до скрути, задовольнятися з найпотрібнішого, ще й мати втіху з того – цього я не розумію. Ось що робить релігія. Що б там не казали наші філософи, релігія – річ хороша.
– Надто для нещасних.
– А хто ж не нещасний більше чи менше?
– Ви робитесь святенницею, закладаюсь своїм життям.
– Велика річ утратити його! Наше життя так мало важить, коли порівняти його з майбутньою вічністю!
– Але ви вже говорите, як проповідник.
– Я говорю, як переконана жінка. От, маркізе, скажіть мені щиро: хіба не були б наші багатства нікчемним лахміттям у наших власних очах, якби ми були глибше перейняті чеканням благ іншого життя і страхом його? Погодьтесь, що то неймовірне навіженство – звести дівчину або заміжню жінку, важачи життям у її обіймах, і раптом упасти у вічну муку.
– Проте це щодня робиться.
– Бо віри немає, легковажність.
– Бо наші релігійні погляди мало впливають на наші звичаї. Але, друже, присягаюсь, що ви скільки духу простуєте до сповідальні.
– Це найкраще, що я могла б зробити.
– Та ви божеволієте! Перед вами ще двадцять років гарних грішків, не схибіть їх; а вже потім каятиметесь і хвалитиметеся цим біля ніг священика, якщо вам це до душі… Але поговорімо серйозно. Ваша уява страшенно хмурніє, і це – наслідок огидної самоти, на яку ви знову прирікаєте себе. Послухайте мене, покличте якнайшвидше графчука. Вам тоді не ввижатиметься ні чорт, ні пекло, і ви будете, як колись, чарівна. Ви боїтесь, щоб я не дорікав вам, як ми знову зійдемося; але, передусім, ми, може, й не зійдемося, а ви через недоречний острах позбавляєте себе найсолодшої втіхи. Бути кращою заради мене – справді, я не вартий такої жертви.
– Не це мене стримує…
– Вони говорили ще багато дечого, не пам'ятаю вже.
Жак. Випиймо, хазяєчко, воно відсвіжує пам'ять.
Хазяйка. Випиймо… Пройшовши кілька разів алеями, пані де Лапомрей з маркізом сіли в карету. Пані де Лапомрей сказала:
– Яка я проти неї стара! Коли воно приїхало до Парижа, було ж тільки пуп'янком.
– Ви про дочку тієї дами, що ми зустріли на прогулянці?
– Так. Це мов у саді – зів'ялі троянди поступаються місцем молодим. Ви придивилися до неї?
– Не проминув нагоди.
– Якою вона вам здалася?
– Це голова Рафаелової Діви на тілі його Галатеї. До того ж, який ніжний голос!
– Яка скромність у погляді!
– Яка добропристойність у поводженні!
– І в словах. Жодна дівчина не вразила мене цим так, як вона. Ось наслідок виховання.
– Коли воно має під собою добрий природний ґрунт.
Маркіз зсадив пані де Лапомрей коло її ґанку, і пані де Лапомрей передусім поспішила засвідчити нашим двом святобожницям своє задоволення з того, як вони виконали свою ролю.
Жак. Якщо вони й далі так виконуватимуть, то хоч ви чортом будьте, пане маркізе Арсизький, а ногу собі зломите.
Пан. От би дізнатися, що вони задумали!
Жак. А мені прикро було б – це все зіпсувало б.
Хазяйка. З того дня маркіз став учащати до пані де Лапомрей, яка це помітила, але причини не спитала. Вона ніколи не говорила з ним перша про двох святобожниць, чекала, коли він сам про це заговорить, а маркіз завжди робив це нетерпляче й з кепсько вдаваною байдужістю.
Маркіз. Бачили ви своїх приятельок?
Пані де Лапомрей. Ні.
Маркіз. Знаєте, недобре це. Ви багата, вони в скруті, і ви не запросите їх навіть пообідати іноді!
Пані де Лапомрей. Я гадала, що пан маркіз краще знає мене. Кохання колись надавало мені чеснот, а дружба тепер надає мені хиб. Я десять разів запрошувала їх, а ні разу їх не залучила. Вони відмовляються прийти до мене з чудних причин, а коли я їх відвідую, мушу покинути карету в кінці вулиці та йти пішки роздягнена, без рум'ян і діамантів. Не треба дуже дивуватись їхній підозріливості – через хибне знайомство вони можуть утратити прихильність добродійних осіб і позбутися допомоги.