Це мені нагадує старого вартівника в Шереї, де ми були минулого місяця; він ходив по вулицях й вишукував цивільців, придатних за віком до військової служби, і, як собака, винюхував сачків. І ось він зупиняє здоровенне бабисько, дивиться тільки на її вуса та як гуконе: "А ти чому не на фронті?"
— А мені,— сказав Пепен,— начхати на тих, хто ухилився і напівухилився, даремно на них тільки час гаяти; а от лишень терпіти не можу, коли вони починають вихвалятись. Я згоден з Вольпатом: хай притаковуються, гаразд, річ світова, але щоб потім вони не казали: "Я був на війні!" От хоч би, приміром, добровольці...
— Залежно які. Ті вступили безоглядно в піхоту, то чудії, але проти них нічого не скажеш; а ось'добровольці, що вступили в установи або в війська спеціальних родів зброї, навіть у важку артилерію,— ті впливають мені на нерви. Знаємо ми їх! Вони як заходяться мизгатися в гостині і скажуть: "Я пішов на війну добровольцем!" — "Ах, як це шляхетно! Ви власною охотою пішли назустріч смерті!" —■ "Авжеж, маркізо, я ось такий!" Ех ти, брехуне! Напускає туману в очі!
— Я знаю одного панка; він уступив добровольцем до авіаційного парку. На ньому була чудова уніформа: він із таким самим успіхом міг би вступити до оперетки.
* — Звісно, проте він тоді не зміг би говорити: "Полюбуйте, ось я який, перед вами доброволець!"
— Що це я кажу: "Він з таким самим успіхом міг би вступити до оперетки!" Навіть ліпше було б, аби віп туди поступив. Принаймні смішив би публіку, а так він тільки злостить.
— Коли вже воюєш, треба ризикувати своєю шкурою. Хіба ж не так, капрале?
— Звісно, так,— відповів Бертран.— Війна — то смертельна небезпека для всіх; для всіх, недоторканих нема. Отже, треба йти просто вперед, а не4 прикидатися, що йдеш, вичепурившись у дженджуристську уніформу. А на доконечні роботи н затиллі треба призначати справді кволих людей і справжніх дідів.
— Бачиш, занадто багато заможних і поважних людей, вони кричали: "Врятуймо Францію і насамперед врятуймося самі!" Скоро оголосили війну, багато хто кинувся ховатися. Найспритнішим ще пощастило. Я в нашому ведмежому кутку примітив, що закопалися переважно ті, хто найбільше галасував про любов до батьківщини... Принаймні хлопці зараз правильно сказали: коли вже принишкнув десь, то щонайгірша підлота — запевняти, що ризикував шкурою. Бо ті, хто направду ризикували головою, гідні такої ж шани, як і вбиті.
— Ну й що ж? Завжди так буває. Людей не переробиш.
— Нічого не вдієш... Бурчати? Нарікати?.. До речі, про скарги. Ти знав Маргулена?
— Маргулена? Це той славний хлопець із нашого полку, його лишили здихати на бойовиську, думали, що його вбито?
— Еге ж. Так от він хотів скаржитись. Щодня він казав, що подасть скаргу капітанові, майорові й буде домагатися, щоб кожен по черзі йшов у шанці. По обіді він мовив: "Скажу це так само певно, як те, що тут стоїть ось пляшка вина". І за якусь хвилину докидав: "Якщо я не кажу$ то тільки тому, що тут ніколи нема пляшки вина". І коли тобі доводилось знову проходити повз нього, віп знову казав: "Як? Тут пляшка випа? Ну, так от побачиш, я скажу". А кінець кінцем він так нічого й не сказав. Правда, його вбито. Але перед тим він устиг би поскаржитися тисячу разів.
— До дідька все це! — похмуро буркнув Блер.
— Ми нічого не бачили, бо ж нічого й не видно. А от коли б було видно!..
_ — Ех, хлопці,— гукнув Вольпат,— послухайте, що я скажу: щоб почистити всі ці тилові служби, довелося б туди відвести води Сени, Гаронни, Рони й Луари! А поки що там живуть, й навіть добре живуть, і спокійнісінько дають хропака щоночі! Щоночі!
Солдат замовк. Він згадав, як часуєш ночі, увесь скорчившись, нашорошившись, чорний, брудний, на передових чатах, на дні ями, що її роздерта щелепа вимальовується щоразу, коли гарматна сальва кидає в небо вогненну зорю.
Кокон гірко посміхнувся:
— Після цьою немає ніякої охоти й помирати.
— Та що ти? — миролюбно сказав хтось.— Не загинай, оселедець ти копчений!
X
Арговаль
З поля насували вечірні сутінки. Повіяв ніжний, як слова, легіт.
В будинках, на довгій дорозі, подекуди обернутій у сільську вулицю, уже не вистачало денного світла; спалахували лампи й свічки; сутінки виходили на вулицю; світло й тінь поволі мінялись місцями.
За селом, у полі, блукали солдати без усякої амуніції. Ми закінчували день спокійно. Ми втішались безділлям, принаду якого відчуваєш, коли по-справжньому втомився. Стояла добра година; ми тільки починали відпочивати і мріяли. Смерком обличчя здавалися суворіші і спокійніші.
До мене підійшов сержант Суїляр, взяв мене під руку і сказав:
— Ходім, я тобі дещо покажу.
Край села стояли лави високих спокійних дерев, і часами від теплого леготу густолисті віти велично погойдувались.
Сюїляр ішов попереду. Він повів мене вузькою звивистою дорогою; обабіч її росли чагарі, їхні верхів'я тісно сходились. Ми пройшли кілька кроків серед суцільного зела. Від останнього проміння, що скісно падало на дорогу, в листі загоралися світло-жовті круглі плями, схожі на золоті монети.
— Як тут гарно! — сказав я.
Сюїляр мовчав. Він оглядався навколо. Раптом він зупинився:
— Здається, тут.
Ми побралися стежкою на полявину, обсаджену великими деревами; повітря було насичене запахом свіжого сіна.
— Диви! Вся земля витолочена,— зауважив я, розглядаючи сліди.— Тут відбувалася якась церемонія.
— Ходи сюди,— відказав Сюїляр.
Він вивів мене в сусіднє поле. Там стояла купка солдатів. Вони стиха гомоніли. Мій супутник простягнув руку і сказав:
— Тут.
За кілька ступнів від живоплоту з молодих дерев стирчав стовпчик — не більш як метр заввишки.
— Тут,— мовив Сюїляр,— сьогодні вранці розстріляно солдата двісті четвертого полку.
Вночі забили стовп. На світанку привели цього бідолаху і змусили товаришів із чоти вбити його. Річ у тім, що він надумався ухилитися, не хотів іти в шанці; під час зміни він відстав, потім потихеньку вернувся до себе на постій. Ото й уся його провина; можливо, начальство хотіло налякати інших.
Ми підійшли до солдатів.
— Та ні, зовсім ні,— казав один.— Він зовсім не був розбишакою: він не був закоріненим злочинцем. Ми з ним пішли на фронт разом. Такий самий був хлопець, як і всі ми, не кращий і не гірший,— лишень трохи вайлуватий, та й годі. Він був на передових позиціях від самого початку війни, і я ніколи не бачив його п'яним.
— Лихо в тім, що в нього погане минуле. Втік він не сам; їх було двоє. Але другому дали лишень два роки в'язниці. А Кажар ще перед війною, коли був цивільцем, попав під суд, і його засудили; тому не визнано пільги. Коли він був цивільцем, він під п'яну руч щось устругнув.
На землі сліди крові,— нахилившись, сказав хтось.
— Це вчинили з усіма церемоніями,— провадив далі інший,— був полковник верхи на коні; з Кажара поздирали відзнаки, прив'язали до пакола; очевидячки, довелося бідоласі стати навколішки або сісти на землю.
— Диво, та й годі,— сказав третій,— за що чоловіка страчено. Хіба тільки, щоб налякати інших.
На стовпчику солдати уже надряпали слова обурення і прибили до цього стовпа грубо витесаний з дерева військовий хрест з написом: "Кажарові, мобілізованому в серпні 1914 року,— вдячна Франція".
Повернувшись на постій, я побачив Вольпата, а круг нього товаришів. Він розказував якийсь новий анекдот із своїх споминів до країни щасливців.
XI Собака
Погода була жахлива. Вітер збивав з ніг, вода заливала землю, дороги набубнявіли.
Я вертався з наряду до місця нашого постою, на край села. Під густим дощем земля цього ранку здавалася брудно-жовтою, небо — чорним, наче грифльова таблиця. Злива хльостала різками стдвок. Уздовж стіни, брьохаючись у грязюці, зігнувшись, сунули якісь убогі тіні.
Незважаючи на дощ, холод і пронизливий вітер, перед ворітьми, де ми жили, зібрався гурт солдатів. Здалека ці люди скидались на якусь велику рухливу губку. Всі витягували шиї, витріщали очі й гукали:
— Ото молодчага!
— Та вже ж не з полохунів. Оце зух!
Але цікаві почали розходитись; мокрі, червононосі, вони з подиву розводили руками, потім від холоду встромляли їх до кишень.
Посеред поріділого кола стояв той, хто стягнув на себе таку цікавість: голий до пояса Фуяд. Він мився просто під дощем.
Миршавий, як комаха, він розмахував довгими, тонкими руками, сапав, кректав, несамовито намилював і поливав водою голову, шию й груди з випнутими ребрами. Його запалі щоки вкрилися снігово-білою борідкою, а голова шапкою змилок, що її дірявив дощ.
Замість шаплика він використав три казанки, набрав у них води, невідомо де добутої — в селі води не було,— а що в усьому небесному й земному потопові не було куди покласти хай хоч би що, він затикав рушника за пояс штанів, а мило пхав до кишені.
Ті, хто ще лишився, захоплено пантрували за його епічним обмиванням у таку негоду, хитали головою й приказували:
— Та в нього просто хвороба охайності.
— Знаєш, подейкують, його мають відзначити в наказі за вчинок у тій вирві, де він сидів з Вольпатом.
— Ну ще б пак! Він заслужив відзнаки.
Не здаючи собі справи, солдати змішували обидва подвиги: подвиг у бою й подвиг купання — і дивились на Фуяда, як на героя дня, а він пихкав, чмихав, відсапувався, хропів, відпльовувався, намагався під цим небесним душем обтертися насухо прудкими, якимись несподіванпми вимахами і, нарешті, почав одягатись.
* * *
Після миття йому стало холодно. І ось він тупцяє на місці і стає біля входу до, шопи, де ми живемо. Крижаний вітер батожить його по довгастому, смаглому обличчі, витискає з очей сльози, і вони котяться по щоках, колись обвіяних містралем; з носа в нього тече й крапає.
Переможений колючим вітром, що репіжить його по вухах (хоча голова запнута шарфом) і по литках (хоча його півнячі ноги обгорнуті жовтими обмотками), Фуяд вертає до шопи, але зараз же вискакує звідти, дико поводить очима й мурмоче: "Хріновина! А бий тебе сила божа!",— говорячи ці слова з південною вимовою, що лунає за тисячу кілометрів звідси в тому краю, звідки вигнала Фуяда війна.
Він стоїть нерухомо надворі, відчуваючи себе більше ніж будь-коли чужим у цій північній місцевості. Вітер налітає і знову брутально стріпує й термосить це худорляве й легке опудало.
Річ у тім, що в шопі, яку нам дали на постій, майже незмога жити, матері його ковінька! В нашому сховкові тісно, холодно й темно, вогко, як у колодязі.