А от Арт знав.
– Краще б він про це розповів нам. Ми б…
– Брехня! – повторила вона. – І тобі, і поліції це відомо. Кого ти хочеш піддурити?
– Нікого я не дурю. І не знаю, де Уайнент.
– Ти працюєш на нього, а поліція співробітничає з тобою. Не треба мене дурити. Арт вирішив, що заробить купу грошей на таємниці, бідолашний дурник. Він і не здогадувався, чим це для нього обернеться.
– Він тобі сказав, що йому відомо? – спитав я.
– Не така я дурна, як здається. Він сказав, що знає дещо таке, на чому гарно заробить, але я стала свідком, як воно все вийшло. Не хвилюйся, скільки буде два плюс два, я зумію підрахувати.
– Іноді може вийти чотири, – зазначив я, – а іноді – двадцять два. Я не працюю на Уайнента. Тільки не треба знову верещати: "Брехня!" Якщо бажаєш допомогти…
– Ні. Він був інформатором і закладав тих, за ким стежив. Він отримав по заслузі, але не сподівайся, що я забуду, як залишила з ним тебе і Гілда, а після того живим його вже не бачили.
– Не треба нічого забувати. Краще пригадай, чи…
– Я йшла до вбиральні, – урвала вона мене і забралася геть навдивовиж елегантною ходою.
– Не хотів би я мати справ з цією панночкою, – замислено проказав Стадсі. – Це ще та штучка.
Мореллі підморгнув мені. Дорогі смикнула мене за рукав:
– Нічого не збагну, Ніку.
Я відказав, мовляв, усе гаразд, і звернувся до Мореллі:
– Ви почали розповідати про Джулію Вулф.
– Так-так. Старий Кейн вигнав її з дому в п'ятнадцять чи шістнадцять років, коли вона погуляла з одним викладачем інституту. Тоді вона сплуталась з таким собі Фейсом Пепплером – непоганим загалом хлопцем, якби менше базікав. Пригадую, одного разу ми з Фейсом… – Він затнувся і прочистив горлянку. – Так чи так, а вони жили разом років шість, не рахуючи того часу, коли він служив у армії, а вона спала з тим, не пригадую імені, кузеном Діка О'Брайана, худющим чорнявцем, який любив зазирнути в чарку. Але щойно Фейс прийшов назад з армії, вона повернулася до нього, і вони вже не розлучалися, доки уклепалися на спробі шантажу одного типа з Торонто. Фейс узяв провину на себе, дівчина відбулася шістьома місяцями, а з ним повелися якнайсуворіше. Я чув, що він і досі за гратами, її я зустрів, коли вона відбула ув'язнення і зв'язалася зі мною, щоб позичити пару сотень та ушитися з міста. Наступну звістку про неї я отримав, коли вона повернула мені гроші й повідомила, що тепер зветься Джулією Вулф і що велике місто їй до вподоби. А проте, Фейс, я знаю, не втрачає з нею зв'язку. Коли я приїхав сюди тисяча дев'ятсот двадцять восьмого року, то навідався до неї. Вона…
Повернулася Міріам і стала так само руки в боки.
– Я обміркувала твої слова. Ти, певно, гадаєш, що я геть дурна.
– Ні, – заперечив я не дуже щиро.
– То затям, я не така дурна, щоб повірити в ці байки. Я можу втямити дещо з того, що відбувається в мене перед носом.
– От і чудово.
– Ні, не чудово. Ви вбили Арта і…
– Не так голосно, крихітко, – заспокійливо проказав Стадсі, підвівся і взяв її за руку. – Ходімо. Я хочу з тобою побалакати. – Він повів її до стойки.
Мореллі знову підморгнув мені.
– Він це любить. Так от, як я сказав, навідався до неї, коли приїхав сюди, й вона розповіла про те, що працює з Уайнентом, що він геть здурів від кохання і що вона добре влаштувалась. Напевне, її навчили стенографії в Огайо протягом шести місяців ув'язнення, і вона вирішила, що це може стати в пригоді, – ну, скажімо, для одержання роботи деінде, куди їй вдасться виїхати й обчистити там кишені. В агентстві з працевлаштування її направили на кілька днів до Уайнента, але, мабуть, їй спало иа думку, що краще в нього затриматись довше й витягти більше, аніж здійснити крадіжку й ушитись, тож вона сумлінно виконала завдання і закрутила з Уайнентом роман. Їй вистачило кмітливості повідомити йому, що в неї була судимість, і що тепер вона намагається жити чесно і таке інше, на випадок, аби не луснула її оборудка, якщо він про все дізнається, бо, за її словами, його адвокат поставився до неї з підозрою і міг вивести на чисту воду. Не знаю точно, чим вона займалась. Це була суто її гра, моєї допомоги не потребувалось, і, хай ми товаришували, було б безглуздям з її боку розкрити мені карти, з якими я б міг. зіграти з її босом проти неї. Знаєте, вона не була моєю любаскою, ні. Просто ми дружили з дитинства, ще з часів спільних дитячих забав. Стрічалися ми неодноразово – часто навідувались сюди, доки він зчинив їй бучу; тоді вона сказала, що не збирається втрачати тепленьке містечко через наші з нею чаркування. Сказано – зроблено. Про цей свій намір вона оголосила, здається, в жовтні. Відтоді я її не бачив.
– А з ким вона ще розважалась? – спитав я.
Мореллі похитав головою:
– Не знаю. Вона не любила плескати язиком.
– На ній була діамантова обручка. Чи вам щось про це відомо?
– Лише те, що це не мій подарунок. Коли я її бачив, вона не носила обручки.
– Як ви гадаєте, вона б повернулася до Пепплера після його виходу на волю?
– Можливо. Вона не надто засмучувалась його ув'язненням, але їй подобалось з ним працювати, і, думаю, вони б знову об'єдналися.
– А як же той кузен Діка О'Брайана, худий чорнявий п'яниця? Що сталося з ним?
Мореллі здивовано вирячився на мене.
– Звідкіля мені те знати!
Стадсі повернувся один.
– Може, я й помиляюсь, – сказав він, сівши, – але, здається, з цієї дурепи можна зробити щось путнє, якщо належно за неї узятись.
– Руками за горлянку, – докинув Мореллі.
Стадсі доброзичливо всміхнувся.
– Ні. Вона прагне хоч кудись вибитись. Тяжко працює, викладає співи й…
Мореллі подивився на свою порожню склянку і зауважив:
– Це твоє питво якнайкраще подіяло на її волинку. – Він обернувся й гарикнув до Піта: – Гей ти, з немовлятком за плечима, ще раз те саме! Нам взавтра співати в хорі.
– Біжу, Шеппі! – відгукнувся Піт. З його зморшкуватого землистого обличчя відразу зник вираз нудьги, щойно Мореллі заговорив до нього.
Страшенно огрядний білявий тип – ядуче-білявий, майже альбінос, – який сидів за столиком з Міріам, підійшов і звернувся до мене тонким, тремтливим, бабським голосом:
– То це ти один з тих, хто запропонував малюку Арту Нунгейму…
Мореллі, не підводячись, щосили вгамселив здоровила у черево. Стадсі, раптово скочивши на ноги й нависнувши над Мореллі, затопив важезним кулаком у пику товстунові. Я несвідомо відзначив, що він знову б'є правицею. Горбун Піт підскочив до огрядного типа ззаду й огрів якнайдужче по голові порожньою тацею. Товстун перекинувся догори ногами, знісши сусідній столик і трьох чоловіків, що сиділи за ним. Обидва бармени поквапились нам на допомогу. Один з них оперіщив товстуна кийком, коли той спробував підвестися, й поставив його знову рачки, другий схопив його за комір і здушив. За допомогою Мореллі вони підняли здоровила на ноги й виштовхали геть.
Піт подивився їм услід і цвіркнув зубом.
– Клятий Горобець, – пояснив він мені, – як нажлуктиться, геть дичавіє.
Стадсі допоміг відвідувачам за сусіднім столиком підвестися й зібрати свої склянки.
– От нещастя, – промовив він, – це, звісно, дуже шкодить бізнесу, але як визначити межу дозволеного? Звичайно, в мене не якесь там кубло, одначе і не пансіон благородних дівиць.
Дорогі сиділа бліда й перелякана; у Нори від захоплення округлилися очі.
– Якась божевільня, – проказала вона. – Навіщо вони це зробили?
– Я розумію не більше за тебе, – відповів я.
Бармени з Мореллі повернулися назад із задоволеним виглядом. Зрештою Мореллі та Стадсі знову сіли до нашого столика.
– А ви гарячі хлопці, – зауважив я.
– Гарячі, – повторив Стадсі і. зареготав.
Мореллі залишився незворушним.
– Якщо це чувидло щось надумав, то найліпше його випередити. Потім буде пізно. Ми вже бачили його в подібних випадках, еге ж, Стадсі?
– В яких випадках? – здивувався я. – Він-бо ж нічого не зробив.
– Так, не зробив, – нешвидко погодився Мореллі, – але вже відчувався його стан. Правда, Стадсі?
– Атож, – підтвердив Стадсі, – він як істеричка.
23
Близько другої ночі ми розпрощалися зі Стадсі та Мореллі й вийшли з "Пігайрен-клаба". Дорогі плюхнулась у куток таксі іі промовила:
– Мене знудить. Я знаю напевне. – Схоже, вона не брехала.
– Ох і пійло! – підхопила Нора. Вона поклала голову мені на плече. – Твоя дружина п'яна, Ніку. Слухай, ти мусиш розповісти мені, що сталося, – геть усе. Не зараз, завтра. Я не второпала ні їхніх слів, ані дій. Але вони обидва просто диво.
– Знаєте, – озвалася Дороті, – я не можу їхати до тітки Аліси в такому стані. З нею станеться приступ.
– Вони могли б і не лупцювати так того товстуна, – провадила своє Нора, – хоч це було кумедно, але жорстоко.
– Певно, я краще поїду до мами, – : лопотала Дороті.
– Рожисте запалення не має нічого спільного з вухами. А що означає клапан? – не вгавала Нора.
– Вухо.
– Тітка Аліса мене обов'язково побачить, – нудила Дороті, – бо я забула ключ і муситиму її розбудити.
– Я кохаю тебе, Ніку, – шепотіла Нора, – бо ти приємно пахнеш і маєш чарівних знайомих.
– Вам не важко буде закинути мене до мами? – спитала Дороті.
– Ні, – відповів я і назвав водієві адресу. – Їдьмо до нас, – запропонувала Нора.
– Н-ні, – відмовилась Дороті, – краще додому.
– Чому? – здивувалась Нора.
– Думаю, так буде краще, – відказала Дороті.
Так вони перемовлялись, доки таксі спинилось біля готелю "Котленд".
Я виліз з авто і допоміг це зробити Дороті. Вона важко сперлася на мою руку.
– Будь ласка, підніміться до нас на хвильку.
– Тільки на хвильку, – попередила Нора і також вилізла з таксі.
Я попросив водія почекати. Ми піднялися нагору, і Дороті натиснула на дзвоник. Двері відчинив Гілберт у піжамі й халаті. Він скинув руку в знак привітання і повідомив пошепки:
– А в нас поліція.
– Хто там, Гіле? – почувся голос Мімі з вітальні.
– Містер і місіс Чарлз, а з ними Дороті.
Мімі вибігла нам назустріч.
– Я так вам рада, як нікому. Просто не знаю, як повестися. – На ній був блідо-рожевий атласний халат поверх шовкової нічної сорочки такого самого кольору, обличчя розпашіле й розгублене. Не звертаючи уваги на Дороті, вона схопила мене і Нору за руки. – Тепер я більше не хвилюватимусь, переклавши турботи на твої плечі, Ніку. Ти порадиш маленькій нерозумній жінці, що їй робити.
– Дурниці! – ледь чутно, але з притиском прошепотіла Дороті в мене за спиною.
Мімі удала, що не почула доччиного закиду.