Фонтлерой буквально впав у матусині обійми, тоді обхопив її за шию й обсипав її миле обличчя гарячими поцілунками.
РОЗДІЛ 7
На літургії
Наступної неділі у церкві не було де голці впасти. Містер Мордонт не пам'ятав, коли ще на недільну службу збиралося стільки людей. Прийшли навіть ті, котрі ніколи не виявляли йому такої чести – слухати його проповіді.
Приїхали навіть люди з сусідньої парохії, а саме з Гезлтону. Були серед них засмаглі кремезні фермери, погідні опасисті жінки з налитими мов яблука щоками, у святочних капорах (головний убір, що зав'язується під бородою), яскравих шалях та з гурмою дітей. Не забарилася і лікарева дружина з чотирма доньками. Місіс та містер Кімзі, у чиїй аптеці купувала пілюлі й порошки ціла округа у радіусі десяти миль, також зайняли свої місця на церковних лавках. Побіч вмостилися місіс Дібл, далі від неї сиділа міс Сміф, сільська кравчиня, разом зі своєю подругою-модисткою, міс Перкінс. Прийшли на службу також сільський фельдшер та помічник аптекаря. Справді, до церкви нині прийшли і старий і малий – практично з кожної сім'ї був бодай один представник.
Бо й справді, увесь минулий тиждень тільки й говорилося, що про маленького лорда Фонтлероя – стільки-то неймовірних історій переповідалося! Місіс Дібл не мала бодай хвильки, аби перевести подих – так багато покупців мала у ті дні. Люди приходили купити хоч би якусь голку за пенні чи стрічку за пів пенні, аби тільки послухати свіжі новини. Здавалося, дзвіночок над вхідними дверима крамнички вже просто стомився теленькати – а люди все йшли і йшли. Ще б пак, місіс Дібл було відомо геть усе, до найдрібніших дрібниць: як виглядає кімната маленького лорда, які меблі там стоять, скільки дорожезних забавок куплено для хлопця, який то гарний гнідий поні чекає його у стайні, а до того ще маленький конюх-ґрум та зґрабний екіпаж зі срібною збруєю. Місіс Дібл також залюбки переповідала розмови, що точилися поміж слугами, які були на службі того вечора, коли хлопчик прибув до Доринкурту. Годі й казати: усі жінки, покоївки і куховарки, в один голос заявляли, що це нечувано – розлучати бідолашну дитину з матір'ю. І що серце кожної з них аж стискалося від страху, коли хлопчик сам пішов до бібліотеки, де його чекав дід. Бо "хтозна який прийом його там чекав – з таким характером, як у старого, і дорослий не годен щось передбачити, не те що дитина".
– Але можете мені повірити, місіс Дженіфер, та дитина нічого не боїться, – розповідала місіс Дібл. – То мені містер Томас так сказав. Ото сидів собі, і приязно усміхався, і розмовляв собі з його світлістю – нібито вони давні друзі. А граф аж сам був спантеличений – ото тільки позирав з-під своїх кошлатих брів і слухав, що йому розповідав внук.
– Знаєте, місіс Бейте, містер Томас каже, що хоча вдача нашого господаря не з медом – все одно, у глибині душі він пишається тим, що його внук такий милий і так гарно вихований. Як каже містер Томас, ліпшого годі й бажати.
А далі ішла історія Гіґінса. Превелебний містер Мордонт розповів її спершу у себе вдома за обідом, а далі від його слуг ця історія миттю поширилася по всій околиці.
Отож коли Гіґінс приїхав до міста (а було то саме у ярмарковий день), на нього, як, зрештою, і на містера Ньюіка, звідусіль посипалися питання, як і що. І тоді містер Ньюік двом чи трьом цікавим, які допали його, замість відповіді просто показав листа із підписом: "Фонтлерой".
Отож фермерським дружинам за чаюванням або під час візитів до крамнички не бракувало тем для бесід – про все-все було переговорено не один раз. А у неділю все жіноцтво рушило до церкви – хто пішо, хто на двоколках, якими правили їхні чоловіки, бо усім-усім було цікаво подивитися на юного лорда Фонтлероя, який із часом успадкує всі ці багатства і маєтності.
Граф узагалі-то не мав звички ходити до церкви, однак у цю неділю вирішив приїхати на службу. Річ у тім, що граф хотів показатися перед всіма з лордом Фонтлероєм – з височенної почесної лавки, що належала їхньому роду уже багато століть, їх буде чудово усім видно.
Тим часом на церковному подвір'ї зібралося багацько цікавих. За огорожею також стояло чимало. І біля брами, і на сходах люди громадилися групками, перепитуючи одне в одного, буде старий граф чи ні. Й ось у самісінький розпал тих бесід якась добродушна парохіянка зворушено вигукнула:
– Ой, подивіться – то мусить бути його матінка. Яка вона мила! І ще така молоденька!
Всі обернулися. По доріжці ішла струнка жінка, вбрана у чорне. Ось вона відкинула вуаль – і людям відкрилося вродливе личко, обрамлене м'яким, наче у дитини, русявим волоссям, що вибивалося з-під вдовиного чіпця.
Жінка не звертала найменшої уваги на людей, що ото зібралися на церковному подвір'ї – усі її думки були коло Седрика. Вона згадувала, як він приїздив її навідати, як тішився своїм поні, а вчора уже навіть під'їхав на ньому верхи просто до дверей її будиночка. Седрик сидів у сідлі, випрямивши спину, й увесь сяяв від гордощів та втіхи. Проте далі жінка відчула, що опинилася у центрі уваги, бо ж її поява справила на усіх, хто ото зібрався на церковному подвір'ї, неабияке враження. Найперше, що вона завважила – це стареньку пані у червоній накидці, яка схилилася перед нею у реверансі. Далі ще одна жінка так само привітала її, а тоді ще й проказала зичливо: "Най Господь вас благословить, пані!" Тоді ще один чоловік, попри якого вона саме переходила, також уклонився їй, знявши капелюха. У перші хвилини місіс Ерол не розуміла, що діється, а тоді збагнула: в її особі так поштиво вітають матір маленького лорда Фонтлероя. При цій думці її обличчя зайшлося рум'янцем. Вона зніяковіло усміхнулася, присіла у поклоні і вимовила зворушено, звертаючись до жінки, котра її поблагословила: "Дякую вам!" Для неї, котра усе своє життя прожила в американському місті, де завжди панував гамір і поспіх, ця увага була чимось цілком новим, тим-то спершу викликала замішання. Зрештою, доброзичливість і привітність, що віяла від усіх цих людей, її неабияк зворушила. Ледве місіс Ерол проминула камінний портал та увійшла до церкви, як відбулося те, чого всі так чекали. На доріжці, що вела до церкви, появилася карета із Доринкуртського замку, запряжена доглянутими породистими кіньми, з високими лакеями, вдягнутими у розкішні лівреї.
– Їдуть! їдуть! – прокотилося гурмою.
Карета зупинилася. Томас зійшов сам, відчинив дверцята – і з карети вистрибнув маленький золотоволосий хлопчик у чорному оксамитовому костюмчику.
Годі й казати, всі, хто зібралися ото під церквою, прикипіли до нього очима.
– Викапаний капітан! – говорили ті, котрі пам'ятали його батька. – Ну як дві краплі води, присягаю!
Хлопчик стояв, увесь залитий сонячним промінням, і зі щирим співчуттям дивився, як Томас допомагає графові вийти з карети. А тоді відразу кинувся на поміч, узявши діда попід руку і з готовністю підставивши йому своє плече, немовби сам був чолов'ягою футів на сім, не менше. Усі, хто спостерігали цю сцену, добре бачили: хоча у них граф Доринкурт завжди викликав хіба страх, та на його внука це явно не поширювалося.
А далі пролунало:
– Зіпріться на мене. Всі так раді вас бачити! Здається, вас тут добре знають, – говорив хлопчик.
– Зніми шапку, Фонтлерою, – проказав граф. – Це тебе вітають.
– Мене?! – вигукнув Фонтлерой. Він умить зірвав з голови шапчину і його золоті кучері розсипались по чолі. Його очі, у першу мить трішки розгублені, далі аж засяяли від радощів, він обводив усіх поглядом і намагався усім вклонитися.
– Най Господь тримає вас у своїй опіці, ваша світлосте! – вимовила літня жінка у червоній накидці, вклоняючись йому. – Многая літа вам!
– Дякую, мем, – ґречно відповів Фонтлерой.
Далі Седрик з графом увійшли до церкви. Поки вони крокували до квадратної лави з червоними подушками, відгородженої добротним оксамитом, ціла церква проводжала їх поглядами. Щойно Фонтлерой вмостився поміж тими подушками, як йому довелося зробити відразу два відкриття. По-перше, буквально навпроти сиділа його матуся й усміхалася до нього! По-друге, збоку, під стіною, один навпроти одного, стояли навколішках дві камінні фігури з молитовниками в руках. Вбрані вони були у якісь незвичні старовинні шати. Трохи вище на стіні виднілася таблиця з написом. Літери на ній також мали дещо чудернацьку форму, та ще деякі слова писалися дещо інакше:
"У місці сім спочиваєть прах Ґреґорі Артура, Графа Доринкуртського, та жони єго, Елісон Гілдеґард".
– Можна вас щось спитати? – тихенько прошепотів Фонтлерой, бо його взяла цікавість.
– Що саме? – повернув голову граф.
– Ким були ці люди?
– Це твої предки, які жили у нашому замку кількасот літ тому, – відповів йому дідусь.
– Гм, тоді, можливо, це від них у мене такий дивний правопис, – з повагою промовив хлопчик.
Далі Фонтлерой відкрив молитовник і знайшов початок служби. Заграв орган. Фонтлерой підвівся й усміхнено дивився просто на матусю. Він дуже любив музику, разом з матусею вони частенько співали разом, отож і тут відразу підхопив мелодію. Його чистий дзвінкий наче у соловейка голос злився з хором. Седрик забув про всіх і про все – так захопив його спів. Це неабияк зворушило старого графа – відкинувшись на подушки у своєму кутку, затіненого завісою, він не зводив погляду із хлопчика. Седрик стояв, випрямивши спину і піднявши догори очі. В руках він тримав великий псалтир, відкритий на потрібній сторінці, і з усією своєю дитячою щирістю виспівував псалом. У його волоссячку заплутався сонячний промінь, що проник сюди крізь віконний вітраж – від цього здавалося, ніби голівка хлопчика сама сяє. Місіс Ерол дивилася на його натхненне личко – і серце її забилося частіше від зворушення: уста самі промовляли слова молитви. Жінка просила Господа, щоб те багатство, яке звалилося на її сина, не зіпсувало його чистої душі, не обернулося для нього спокусою і злом. Бо саме ці думки не давали їй спокою останні дні.
– Ох, Седрику, мій Седрику! Як би я хотіла багато знати, щоб помагати тобі доброю радою, – сказала йому якось увечері, коли він прибіг сказати їй надо-браніч і вже збирався їхати назад до замку. – Можу сказати тобі хіба одне, мій милий хлопчику: будь відважний, будь добрий і чесний – завжди.