Сьогодні вітер віє, здається, з південного заходу; дим і випари з електростанцій пропливають, збившись у хмари, високо вгорі і справляють природне враження ідилії, як на полотнах декотрих голландських майстрів, скажімо, ранніх Гейнсборо та Констебла. А ще дванадцять кілометрів на захід це лиш неоковирні стовпи диму, що не становлять, як піднесено й свято запевняє його Корчеде, жодної небезпеки; то всього-на-всього водяна пара, з якої утворюються хмари, впливаючи на погоду; аж коли вітер повертається з півночі чи з північного заходу (а це трапляється дуже рідко), небо робиться ясним і стоїть безхмарне, хоч завжди й сіре; і тільки коли-не-коли — таких днів він просто не лічить, хоч не раз уже й збиравсь узятися за це,— воно справді голубе.
Блюртмель сидить на табуреті біля ванни, знаючи, що він не може терпіти, коли хтось чи щось стоїть або сидить у нього за спиною; знає Блюртмель і те, що цей панічний страх у нього лишився ще з війни, після кількох нагальних відступів, які можна було назвати й утечами. Коли в тебе стріляють ззаду, це куди неприємніше, ніж коли стріляють спереду. А може — цю дуже мудру теорію висунув Блюртмель,— то в нього навіть якийсь спартанський комплекс, який йому прищепили ще в школі і якого він так і не позбувся: страх перед ганьбою. Якщо так, то це сидить у ньому дуже глибоко, хоч і не настільки, як молочний суп, сповіді й оте "сам чи з кимось". Ганьби він не зазнав у яситті ніколи, зате страх перед нею відчував завжди. Принаймні один раз вони до нього таки дісталися, і це пішло йому ж на добро — він потрапив до госпіталю в Дрездені й зустрів там Кете. До того ж поранення виявилось таке, про яке тільки
піють,_просто, сказати б, акуратненьке, мов на замовлен-
ЛТЇИР слово, нічого серйозного, навіть боліло не дуже;
НЯ, ОДНС * *
наче й не таке легке, щоб застряти десь у прифронтовому оспіталі. У Дрездені він боявся тільки, аби не стало відомо, він командир батареї, виказав постійний пароль: "Щойно вони з'являться, як тільки їх помітите — вшиватись, негайно вшиватись!" І все ж таки він залишався, як капітан на судні, до самого кінця й прихопив із собою тільки сигарети пістолет та карту; небачена навала танків і не "обшарпані росіяни", а вдягнена в чистеньку уніо>орму піхота викликала в нього жах. Його вочевидь не зрадив ніхто, навіть лейтенант Плон, що весь час торочив про остаточну перемогу, але вірити в неї вже явно не вірив. Дрезден, Кете...
А сьогодні, в останній день конференції, перше ніж спуститися "у лабіринт", як казала Кете, "до Мінотавра", сьогодні за сніданком він знов зауважив, які схожі в Кете й Рольфа очі. Тільки в неї ясніші, трішечки-трішечки ясніші; і все ж у її очах так само прозирає незглибимий романтичний смуток, пойнятий легковажністю, за якою ховається відчай. Тоді вона радила йому відразу продати "Блетхен", зоставити собі Айкельгоф і стати директором музею або очолити земельне міністерство у справах культів чи принаймні його відділ культури. Шанси, мовляв, ти маєш, англійці тебе прийняли, а партію собі теж знайдеш. Після того, як він вийшов з табору для інтернованих, куди попав помилково, і все те страхіття лишилося позаду, довіра до нього навіть зросла. А нацистом він справді ніколи й не був. Випадково? Цього він і сам до пуття не знає. Певна річ, наці викликали в нього просто огиду, годі й сумніватися; з року в рік він, дістаючи від графині підтримку, пнувся вгору, вибивався в люди, працював у замках та архівах домашнім учителем і хранителем, складав каталоги приватних зібрань, час від часу навіть дещо друкував в одному журналі, поки почалась війна і він опинився в артилерії. А страх навідував його й раніше, ще в ті роки, коли він, бувало, зважувався відлучитись із бібліотеки, архіву або домашньої класної кімнати — хоча б для того, щоб знайти собі дівчину чи жінку; коли згадував про архіви в замках, про єпископських бібліотекарів, про отих "придурків" у церковних закладах, що були йому наймиліші; коли згадував також про вчительок та кельнерок, що "зглядалися" над ним, а він, певно, над ними, про меланхолійну тугу в очах декотрих баронес — в очах, які, хоч він колись і мав нагоду "зглянутися" над однією графинею, викликали в нього страх; зрештою, Герлінда була ж незаміжня. Відвертого натиску він ніколи не відчував і досі не знає, чи витримав би його, а якщо ні, то наскільки перед ним поступився б. Не знав він цього й тоді, коли прийняв "Блетхен". Його бездоганне політичне минуле здавалося йому лиховісним, а англійцям — незбагненним, і вони мусили з цим минулим просто змиритись. Іноді, на якусь хвилину-дві, він дозволяв собі помріяти про оті можливі кар'єри — директора музею, міністра з резиденцією в Айкельгофі... Й жили б вони тоді теж "у мирі та злагоді", а дещо... Ох, дещо... Дещо було б, либонь, навіть по-іншому, і Рольф, певно, не опинився б у в'язниці, Сабіна не зустріла б отого Фішера, а Герберт дивився б на життя, мабуть, трохи тверезіше; може, Вероніка з Генріхом навіть... Що ж, видно, всі вони — він сам, Кете, діти й друзі— перебрали міру й зробили "Блетхен" трохи засмішним. А посада директора музею — це було б саме те, що треба; крісло міністра — то вже занадто, тоді він потрапив би в самісіньке партійне багно.
І раптом йому спало на думку, що Вероніка дзвонить щоразу тільки до Кете, а до нього — ні. Він аж усміхнувся: невже в ньому прокинулися ревнощі через те, що Вероніка ніколи не дзвонить йому, а тільки Сабіні й Кете? Навіть Рольфові не дзвонить — видно, боїться його. І Ервінові Фіше-ру теж не дзвонить, хоча, звісно, й не через легковажність. А Фішерові, до речі, тільки один раз — коли було конче потрібно, зателефонував і він сам, попросивши дати Рольфові якусь, бодай невеличку можливість заробити у "Вулику" трохи грошей, хай навіть тому довелося б щось пакувати чи підмітати двір. Але ж ні, Фішер рішуче відмовив — через ім'я Гольгер, яким вони назвали, ще після того, хлопчика; Фішер відверто заявив, що не хоче, аби "отакий-о приніс його робітникам заразу". А все ж був колись Гольгер Данске, таке ім'я і в одного прем'єр-міністра та, зрештою, і в графа Тольма, що намагається (здебільшого, як кажуть люди, марно) спокушати десь між Малагою і Кадісом туристок — переважно англійок та шведок, у крайньому разі й німкень. Що ж, може, називати й другого сина Гольгером і справді була непотрібна впертість...
То чому ж усе-таки Вероніка жодного разу не подзвонила йому? Адже він нічого поганого їй не заподіяв, вона завжди була мила з ним, а він — із нею; правда, ніколи не робив вія і того, що робили, мабуть, Кете й Герберт: не давав їй грошей. Щодо грошей, то тут Кете навдивовиж самостійна, вона й щедріша за нього, і це навряд чи можна пояснити умовами, в яких обоє вони виростали, адже його батько
У невситимій жадобі до власності принципово тратив половину своєї мізерної платні на нерухому маєтність — оту пісну землю. Але ж батько Кете, садівник, також був усього лиш віяний банкрут, а мати вечорами мила потай у крамницях підлоги — атож, потай, щоб сусіди не довідалися про те, що знали всі: що вона ходить мити підлоги. Отож сім'я Кете жила вельми скромно, ще скромніше, ніж його, і все ж Кете не знала ніяких стримів, не мала комплексів, не відчувала ні сорому, ні тріумфу, коли іноді залишала кругленьку суму в кравчині чи під'їздила до кав'ярні "Гетцлозер" на таксі.
Сабіна, безперечно, грошей Вероніці не давала, про це Фішер уже, либонь, подбав — він узагалі не попускає дружині віжок. Фішер щось робить і щось дає тільки тоді, коли це підносить у людських очах його авторитет і вагу,— коні, вбрання, з якими й у якому сфотографують Сабіну (часом із Кіт, а часом і без неї, улюбленої його внучечки, що її він бачить так рідко)... То з ласки Фішера малу обрали "найча-рівнішим дитям травня" — Кіт була вже в амазонці, а їй же ледве сповнилося чотири рочки... Оте "найчарівніше дитя місяця" Фішер-таки й вигадав; про це трублять ілюстровані журнали, бульварні газети, навіть "Блетхену" й тому не завжди щастить цього уникнути; повсюди з'являються оті солоденькі, зворушливі створіннячка, щоразу в одязі з "Вулика", а "Вулик"—о, про це ж знають майже всі! — це те саме, що Фішер. Вигляд у тих створіннячок то якийсь ностальгійний, мовби вони щойно посходили з картин Ренуара чи Рубенса, то зухвалий, ніби їх уже тепер привчають до стриптизу, то знудьгований і байдужий, а то вони скидаються на якихось іноземців — сіцілійців, андалузців, а перед однією з олімпіад — навіть на росіян... "Найчарівніше дитя місяця" завжди одягнене з "Вулика"; потім із дванадцятьох таких дітей вибирають найчарівніше дитя року, і саме від Бляйбля — а той вичитав про це в газеті — довелося почути, що Сабіна знов при надії. Це стало відомо у зв'язку з якоюсь історією про кінний спорт. Амплангер надіслав йому газетну вирізку: "Сабіна Фішер, одна з тих, на кого ми покладаємо найбільші надії, участі у змаганнях, на жаль, не братиме — вона готується стати матір'ю". Отак він довідався, що в родині чекають поповнення, і вже уявляє собі, як Рольф, читаючи про це, "відчує огиду" й водночас на радощах з приводу такого ганебного викриття системи аж заскрегоче зубами ("Проституційні складники системи нестримно зростають"). к
їв*
Блюртмель випустив з ванни трохи води, долив теплої, а тоді попросив його поворушити ногами; у воді робити це справді приємно, ноги стають легенькі, прудкі і, мабуть, такими й залишалися б, якби в усьому тілі не сидів свинцем "Блетхен"... Прудконогий директор музею, прудконогий... Ні, не міністр, та, може, бодай заступник міністра. Птахи на тлі сірого неба з оманливо білими хмарами, цими ідилічними образами, що їх вони завдячують електростанціям... Все це пливе, пропливає, наче творіння самого Всевишнього,— біле, спокійне, мінливе, а насправді ж суне воно із Гетціграта і народжується, либонь, з вугілля, що залягало під Айкельго-фом, створене теж самим Всевишнім, щоб потім із нього постали хмари господні... День іще досить гарний, а його вже так романтично огортають сутінки. Сьогодні навіть пощастило загледіти ластівок; з горобиних ластівки йому особливо до вподоби, а ще дужче — чорні щурики, ці спритні й гарні птахи, вмілі й кмітливі.