Йому хотілося побачити, чи здатна Лівія розсердитись.
— Але вона має право і одружитися, наша жінка, принаймні я чув такі розмови.
Лівія не розсердилась, вона здавалася розчарованою.
— Не будьте такий злий. Я говорю цілком поважно. Для жінки дуже розумної, як Альберта, як багато інших...
— Як ви.
— Так, і як я. Розумній одружитися дуже важко. Звичайно, зрештою одружуються всі, але розумна хоче одружитися вдало, а зустріти гідного собі чоловіка так важко.
Йому хотілося саме розсердити її.
— Але це не виправдання, щоб ставати на вулиці і йти з першим-ліпшим, який нагодиться.
— Ні, я з вами не сперечаюся. Я не кажу, що вона повинна це робити, я кажу тільки теоретично: припустимо чи неприпустимо це робити?
Він розговорив Лівію, дав їй висловитися до кінця й довідався щось корисне: Альберта Раделлі займалася приватною проституцією, нині ця форма набирає дедалі більшого розмаху. Але цього було замало.
— Бачите, з ваших загальних викладок багато чого мені дуже подобається, але моя робота вимагає деяких подробиць. Ви не знали, куди Альберта ходила фотографуватися для цих знімків і чому?
Коли дівчина замислювалася, її обличчя набувало трохи дитинного виразу.
— Пам'ять у мене не дуже добра, але дещо пам'ятаю, оскільки саме через це я розчарувалася в Альберті.
— А що ви пам'ятаєте?
Якщо йому пощастить довідатися, хто робив ці знімки, тоді ніхто вже його не зупинить.
— Пам'ятаю номер, на номери у мене пам'ять добра. Там їм давали по тридцять тисяч лір за згоду фотографуватися в такому вигляді. Я півдня просперечалася з Альбертою, була дуже розчарована, але вона твердила, що такі знімки — це зовсім інша річ...
Е ні, досить з нього філософії! Він перебив Лівію:
— Що це за номер і чого він стосується?
— Це номер будинку — сімдесят вісім, але, на жаль, назви вулиці я не пригадую. Я питала в Альберти про всі ці подробиці, бо зрозуміла — в неї щось не ладиться, вона перейшла від приватної проституції до організованої...
Чи ти ба, він перебив Лівію ще раз, колись її треба б відвести на Паркову вежу, та ще дощового робочого дня, і залишити там, хай би ділилася своїми загальними викладками в ротонді безлюдного кафе, піднятого на сто метрів над міланською рівниною, а зараз Дука хотів знати інше, і то негайно.
— Зосередьтеся, будь ласка, це дуже важливо. Постарайтесь пригадати ще щось, пов'язане з цими знімками. Номер будинку — це дуже мало, а нам треба розшукати фотографа, негайно.
Чому — негайно? Після Альбертиної смерті минув рік, чи слід так поспішати? Але Лівія, мабуть, була телепаткою, вона відчула, що треба поквапитись.
— Більше нічого не пам'ятаю, вона казала, що це фотограф.
— Казала неохоче?
— Атож, так і є, вона висловилася якось дивно, тепер я пригадую, вона сказала" прем вжиткову фотографію, що ж може мани і "тільного вжиткова фотографія зі знімками голої жінки?
Дещо-таки мала, але Дука не став цього розтлумачувати: то був камуфляж. Отже, в будинку за номером 78 на одній із п'яти чи шести тисяч міланських вулиць, принаймні до минулого року, діяла студія вжиткової фотографії, де негласно виконувалися роботи художньої фотографії. Мабуть, за якихось півдня Маскаранті зумів би розшукати цю студію, якщо вона ще існує і навіть якщо вже перестала існувати.
— А вона казала вам, хто запропонував їй зніматися для таких фотографій?
— Так, сказала. Це досить брудна історія, мені всі ці збочення не до вподоби. — Лівія поглянула на бармена, який нетерпляче стояв на порозі кафе, збираючись його зачиняти. — Одного разу Альберту підібрав чоловік і повіз автомобілем десь далеко від Мілана, очевидно, чоловік уже літній, дуже щедрий і ґречний, але до неї він і не торкнувсь. Потім признався, що вік бере вже своє, жіночі чари справляють на нього враження більше на гарному знімку, і якби вона побажала позувати, то йому того було б цілком досить. Альберта згодилася, він дав їй адресу фотографа, а потім запитав, чи не знайдеться в неї подружки, за кожен сеанс він платитиме по тридцять тисяч лір. Це був брудний любитель розглядати еротичні фотографії.
— Побачимо, чи добре я зрозумів. Альберта призналася, що якийсь клієнт запропонував їй позувати і дав адресу фотографа. Виходить, Альберта мала піти сама до того фотографа, який уже знав, чим вона займається.
— Так, достеменно так.
— Але для того, щоб фотограф зрозумів, для чого вона прийшла, може, мусила сказати щось, якийсь пароль? Не могла ж Альберта просто отак, навпростець, сказати про свій намір позувати голою?
— Ні, такої потреби не було, саме через це я й посварилася з Альбертою. їй довелось поділитися зі мною всіма деталями, бо я хотіла увійти в суть справи. Альберті не треба було нічого робити. Треба було лише піти до того фотографа. Прийшовши, вона не мала нічого казати, фотограф був уже в курсі. Вона дозволяла себе фотографувати, фотограф передавав їй гроші, та й годі.
На мить у його вухах завили сирени тривоги, як тоді, коли він був хлопцем і точилася війна.
— Постарайтеся пригадати точно: фотограф не віддавав одзнятих плівок Альберті, залишав їх собі, а вона йшла додому? Це саме так, чи є якісь сумніви?
— Я думаю, все відбувалося саме так. — О, це її обличчя, як у задуманої дитини! — Альберта розповідала, що мала просто з'явитися в цю студію, сфотографуватись — і край, і тому їй здавалося нерозумним відмовлятись від таких грошей в ім'я якихось принципів, і вона навіть збиралася залучити до цього ще й свою подругу, Маврілію. Ось тоді я сказала їй, що коли вона піде позувати, то я її більше не бажаю бачити.
Час був іти, бармен і ще один гладкий синьйор, який з'явився раптово, сказали, що бар зачиняється. Дука повів надвір свою даму, посадовив у "джульєтту", але мотора не вмикав. Коли опустилися жалюзі кафе, вулиця Плініо стала темна й затишна.
— Я вас не пущу спати, поки ви не поясните мені одну обставину,— заявив він Лівії, може, трохи надміру серйозно. — У сумці Альберти ввечері, за день до того як її знайшли в Метанополі мертву, лежав зарядний пристрій до "Мінокса" зі ще не проявленою плівкою. Як звелите це розуміти?
— Треба подумати.
— Я вже думав. Це означає, що фотограф дав відзняту касету Альберті.
— Безперечно.
— Гаразд. А що ж тоді збиралась Альберта робити з цією відзнятою і непроявленою плівкою? Невже мала передати її тому літньому синьйорові, шанувальникові голої натури? Дотепно!
Лівія осміхнулася, розмовляти в сутіні автомобіля було так приємно, вулиця Плініо безлюдніла просто на очах.
— Ні, це неможливо, я певна, передусім тому, що Альберта навряд чи знала; де знайти того синьйора. Жінка не може дати адреси випадковому партнерові, так само і партнер не дає їй своєї.
— Він міг призначити Альберті побачення, щоб дістати від неї плівку і проявити її самому.
Припущення здавалося дитячим: фотограф, який робить знімки, має їх сам проявляти, збільшувати, друкувати, і замовникові зовсім ні до чого шукати іншого фотографа чи братися до справи самому, дилетантові це дуже важко, особливо друкувати плівки "Мінокса".
— Ні, якби Альберті доводилося передавати касети цьому чоловікові, вона б мені сказала. Я биті дві години розпитувала її, я так перелякалася, відчула, що тут уже йдеться не про приватну проституцію, що Альберта котиться по похилій площині, зв'язує собі руки й ноги...
Дука не слухав Лівію, хоч це їй і не подобалося. Він би, може, й цілі тижні охоче обговорював з нею такі близькі їй проблеми, але в цю мить він бачив, як Альберта та її подружка-блондинка йдуть до того фотографа. Як роздягаються і позують перед камерою, потім одержують гроші і, за логікою, ідуть собі: без ніякої касети. Але в Альбертиній сумці касета була. Що збиралася робити з нею Альберта? І чому фотограф дав касету їй?
— Ви мене не слухаєте?
— Ні.
Лівія покірливо, великодушно запропонувала:
— Тоді самі розпитуйте.
Так, йому хотілося розпитати її ще про дещо.
— Після того, як Альберта повідомила вас, що згодилася позувати, що вона вам сказала, коли ви знову побачилися?
— Ми з нею більше не бачились. А десь за тиждень я прочитала в газеті про її самогубство.
Отже, слід уривався тут.
— Нам треба прощатися, вам не жаль?
— Ні, за ким мені було жаль — то тільки за Альбертою. — Отже, Лівія виказала свою жіночу слабкість. — А чому ви так цікавитеся нею? Ви її зовсім не знали, ви навіть не поліцай, до того ж самі сказали, що дуже ризикуєте, лізучи в цю справу.
Нарешті він глянув на свою співрозмовницю, забувши про Альберту.
— Я міг би вам сказати, синьйорино Загал ьні-Засади, в ім'я загальної засади.
— І якої ж саме?
Ну що ж, він міг би сказати їй, в усьому світі вона, може,була єдина, кому можна сказати про такі поняття без усмішки.
— Не люблю шахраїв.
Все ж таки належало це пояснити, треба ж віддячити їй якимись узагальненнями за всі ці корисні відомості, які вона йому дала.
— Життя — це гра, чи не так? Правила гри передбачені карним кодексом, цим кодексом і ще одним, на жаль, дещо розпливчастим і неписаним, так званим моральним кодексом. Кодекси бувають дуже суперечливі, і їх треба постійно поліпшувати, але їхніх правил треба або дотримувати, або не дотримувати. Єдиний порушник правил цієї гри, якого я можу шанувати,— це бандит з рушницею, який ховається в горах; він не дотримує правил, отже, заявляє відверто, що не хоче грати в добре суспільство, а хоче регулювати закони так, як йому зручніше,— з допомогою рушниці. Але шахраїв — ні, я ненавиджу їх і зневажаю. Сьогодні в нас чимало бандитів на цілком легальних посадах, вони обманюють, крадуть, убивають, але в разі викриття й суду користуються продуманою системою захисту через своїх адвокатів і завжди виходять сухі з води. Вони хочуть, щоб на правила зважали інші, а самі вони зважати на них не бажають. З таким станом речей я не примирюся, таких людців не терплю, досить мені зіткнутися з ними чи тільки зачути їхній дух, як я враз шаленію.
Лівії так хотілося побути з ним ще, вона була ладна з голоду померти, аби тільки провадити такі розмови, але після того, як Дука лагідно спитав, куди її підвезти, а вона відповіла, що мешкає над цим самим баром, звідки вони щойно вийшли, й що їй можна телефонувати коли захоче, і що їй було б тільки приємно, і її голос звучав зовсім не як голос фригідної жінки,— йому треба було їхати, Давіде надто довго залишався сам.
Хлопець лежав, випроставшись на ліжку, одягнутий, але без черевиків, і не спав, у номері горіло світло.