Так.
– Настав час знов поставити класичне запитання: що робив Стенстрем в автобусі? – сказав Кольберг.
– Треба поговорити з дівчиною, – сказав Мартін Бек. Меландер вийняв з рота люльку:
– З Осою Турел? Ви ж самі з нею говорили. А потім були в неї ще раз.
– Хто? – запитав Мартін Бек.
– Ренн, трохи більше як тиждень тому.
– Шкода, що Ренн, – мовив сам до себе Мартін Бек.
– Чому? – запитав Меландер.
– Ренн добрий працівник, – сказав Мартін Бек, – але цього питання він не зовсім розуміє. А крім того, він мало спілкувався із Стенстремом.
Кольберг і Мартін Бек довго дивилися один на одного. Жоден з них не озивався. Врешті Меландер порушив тишу:
– Ну? То що робив Стенстрем в автобусі?
– Мав там зустрітися з дівчиною, – неохоче сказав Кольберг. – Або з якимось інформатором.
Кольберг під час таких оглядів завжди висував якісь антитези, але цього разу він сам їм не вірив.
– Ти забуваєш одне, – мовив Меландер. – Ми вже десять днів нишпоримо в тому районі й не знайшли нікого, хто б раніше чув щось про Стенстрема.
– Це нічого не означає. В тій частині міста повно всіляких потаємних кубел та підозрілих пансіонатів. А в таких місцях поліцію не дуже люблять.
– Принаймні я думаю, що гіпотезу про коханку, якщо йдеться про Стенстрема, можна не брати до уваги, – сказав Мартін Бек.
– На якій підставі? – відразу ж спитав Кольберг.
– Я в неї не вірю.
– Але ж ти допускаєш, що вона цілком вірогідна?
– Так.
– О'кей. Тим часом відкиньмо її.
– Отже, головне питання: що робив Стенстрем в автобусі? – сказав Мартін Бек.
Йому зразу ж поставили інше питання:
– А що робив в автобусі невпізнаний?
– Поки що не чіпаймо невпізнаного.
– Чому? Його присутність в автобусі така сама варта уваги, як і присутність Стенстрема. А крім того, ми не знаємо, хто він і куди їхав.
– Мабуть, просто їхав, автобусом.
– Просто їхав автобусом?
– Так. Багато бездомних так роблять. За одну крону можна проїхати туди й назад. І вбити годин зо дві.
– Метро тепліше, – сказав Кольберг. – До того ж там можна їздити скільки завгодно, якщо не виходити на станціях, а просто пересідати з поїзда на поїзд.
– Так, але…
– Ти забуваєш ще одну важливу річ. Невпізнаний мав не тільки крихти гашишу й інших наркотиків, а й грошей у нього було більше, ніж у інших пасажирів автобуса.
– Це, до речі, свідчить про те, що це вбивство не мало на меті пограбування, – сказав Меландер.
– І в тій частині міста, – додав Мартін Бек, – як ти сам сказав, повно всіляких потаємних кубел та підозрілих пансіонатів. Може, він мешкав у котромусь із них. Ні, вернімося до головного питання: що робив Стенстрем в автобусі?
З хвилину тривала мовчанка. В кімнаті поряд дзвонили телефони. Час від часу чути було голоси Гунвальда Ларсона й Ренна. Нарешті Меландер запитав:
– А що вмів робити Стенстрем?
Вони всі троє знали відповідь на це запитання. Меландер кивнув головою й сам собі відповів:
– Стенстрем умів за кимось стежити.
– Так, – сказав Мартін Бек. – Це він умів. Спритно і невідступно. Міг тінню ходити за кимось цілими тижнями.
Кольберг почухав потилицю й мовив:
– Пам'ятаю, як чотири раки тому він мало не довів до божевілля одного злочинця.
– Він його просто зацькував, – додав Мартін Бек. – Він уже тоді вмів стежити. А потім ще вдосконалив свій метод.
Кольберг раптом пожвавішав:
– До речі, ти питав Гаммара, що саме робив Стенстрем улітку, коли ми всі взялися за нез'ясовані давні справи?
– Питав, але нічого не довідався, – відповів Мартін Бек. – Стенстрем був у Гаммара з цього приводу. Той запропонував йому кілька справ, яких саме, вже не пам'ятає, але вони на жодній не спинилися. Не тому, що випадки були надто давні, а через молодість Стенстрема. Він не хотів ворушити те, що сталося років десять тому, коли він ще грався вдома в Гальстагаммарі в злодіїв і поліцейських. Кінець кінцем він узяв справу того зниклого, над якою і ти сидів.
– Я цього не знав, – мовив Кольберг.
– Мабуть, він вдовольнився тим, що було написане в рапорті.
– Мабуть.
Запала тиша, і її знов порушив Меландер:
– Ну, й до чого ж ми дійшли?
– Я й сам добре не знаю, – відповів Мартін Бек.
– Перепрошую, – сказав Меландер і вийшов до туалету.
Коли він зачинив за собою двері, Кольберг глянув на Мартіна Бека й спитав:
– Хто піде до Оси?
– Ти. Туди треба йти одному, і ти з усіх нас найбільше підходиш для цієї ролі.
Кольберг мовчав.
– Ти не хочеш?
– Не хочу. Але піду.
– Сьогодні ввечері?
– Я маю ще залагодити одну справу. На Вестберзі. Подзвони їй і скажи, що я прийду десь о пів на восьму.
XX
Перед одним з будинків на Клуббакен у Гегерстені стояв обліплений снігом чоловік і пильно читав якогось папірця. Папірець був мокрий, літери порозпливалися, і їх нелегко було прочитати в густій сніговиці при скупому світлі вуличного ліхтаря. Проте виходило, що цього разу чоловік утрапив до потрібного йому будинку. Він струснувся, наче мокрий пес, рішуче піднявся східцями до дверей і подзвонив. Чекаючи, – поки йому відчинять, він зняв капелюха і струсив з нього сніг.
Двері прочинилися, і звідти виглянула літня жінка в халаті й фартусі; руки її були в борошні.
– Поліція, – хрипко сказав чоловік, тоді відкашлявся й додав: – Старший слідчий Нордін.
Жінка злякано дивилася на нього.
– А ви маєте посвідчення? – врешті мовила вона. – Тобто…
Чоловік зітхнув, переклав капелюха в ліву руку й почав розстібати пальто й піджак. Нарешті витяг записника й показав посвідчення.
Жінка стривожено стежила за його рухами, наче боялася, що він витягне з кишені бомбу, або автомат, або щось непристойне.
Нордін тримав посвідчення в руці, і жінка читала його крізь вузьку шпарку прочинених дверей.
– А хіба слідчі не мають таких бляшок? – нерішуче спитала вона.
– Мають, пані, вона в мене є, – сумно сказав він.
Нордін носив свій службовий знак у задній кишені й тепер міркував, як його дістати, не кладучи кудись і не надіваючи на голову капелюха.
– Та, мабуть, досить і цього, – невпевнено сказала жінка. – Сундсвал? Ви приїхали з Норланда, щоб поговорити зі мною?
– Я маю в Стокгольмі ще й інші справи.
– Ага, вибачте, але розумієте, мені здається…
– Що вам здається?
– Здається, тепер треба бути дуже обережній. Ніколи наперед не знаєш…
Нордін думав, що йому зробити з капелюхом. Сніг падав йому на голову й танув на лисині. Йому було незручно стояти з посвідченням в одній руці і капелюхом у другій. Може, треба буде щось записати. Найкраще було б надягти капелюха на голову, коли ж вихована людина так не робить. А покласти його на східці також не випадало. Може, попросити дозволу зайти? Але тоді жінка мусить на щось зважитись. Сказати так чи ні, а як він устиг помітити, на це їй потрібно буде багато часу.
Нордін походив із тих країв, де прибулого неодмінно запрошують до кухні, садовлять біля плити і пригощають кавою. "Гарний і корисний звичай", – подумав він. Але, мабуть, не для великих міст. Він відігнав від себе непотрібні думки й мовив:
– Ви дзвонили в поліцію і казали про якогось чоловіка й про гараж, так?
– Мені дуже прикро, що я вас потурбувала…
– Чого ж, ми вдячні вам.
Жінка обернулася й глянула в глиб коридора. І водночас майже зовсім. зачинила двері. Мабуть, тривожилася за свої тістечка в печі.
– Чудові, надзвичайно чемні люди. Такі, що просто годі витримати, – сказав сам до себе Нордін.
Жінка прочинила двері й мовила:
– Що ви кажете?
– Та я про гараж…
– Він он там.
Нордін глянув туди, куди показувала жінка, і сказав:
– Я нічого не бачу.
– Його видно з другого поверху, – мовила жінка.
– А той чоловік?
– Він був якийсь дивний. А тепер уже тижнів два його не видно. Такий малий, чорнявий.
– Ви весь час бачите, що робиться в гаражі?
– Та… Його видно з вікна спальні…
Жінка почервоніла. "Що я сказав не так?" – здивувався Нордін.
– Гараж тримає якийсь чужоземець. І там вештається повно підозрілих людей. Тому цікаво знати…
Важко було зрозуміти, чи вона урвала мову, чи далі говорила так тихо, що Нордін не чув жодного слова.
– А що було дивного в тому невисокому чорнявому чоловікові?
– Та… він сміявся.
– Сміявся?
– Еге ж, страшенно голосно.
– Ви не знаєте, чи тепер є хтось у гаражі?
– Недавно там світилось. Як я була нагорі й виглядала у вікно.
Нордін зітхнув і надів капелюха..
– Ну, я піду туди й розпитаю, – сказав він. – Дякую вам.
– Може, ви… зайдете?
– Ні, дякую.
Жінка ще трохи відчинила двері, пильно глянула на нього й жадібно спитала:
– А чи мені буде якась винагорода?
– За що?
– Ну… хіба я знаю…
– До побачення.
Нордін побрів снігом у вказаному напрямку. Жінка відразу замкнула двері і, певне, миттю кинулась нагору, до вікна, з якого видно було гараж.
Гараж був невеличкою окремою будівлею з азбестових плит, вкритою гофрованою бляхою. В ньому могло вміститися щонайбільше дві машини. Перед входом світилася електрична лампочка.
Нордін відчинив одну половинку дверей і зайшов усередину.
Там стояла зелена машина марки "Шкода Октавія" випуску 1959 року. Якщо моторне зовсім зношений, за неї можна взяти десь із чотириста крон, подумав Нордін, що за роки своєї служби в поліції найбільше часу віддав машинам і пов'язаним з ними кримінальним справам. Під машиною зовсім нерухомо лежав горілиць якийсь чоловік. Видно було тільки його ноги в синіх штанях від комбінезона.
"Мертвий", – подумав Нордін і весь похолов. Він зразу забув про Сундсвал і Югбеле, де він народився й виріс, підступив до машини й штовхнув чоловіка ногою.
Той здригнувся, ніби від електричного струму, виліз з-під машини й підвівся. Тримаючи в руках ліхтарика, він витріщив очі на прибулого.
– Поліція, – сказав Нордін.
– Мої папери в порядку, – відразу заявив чоловік.
– Думаю, що в порядку, – сказав Нордін.
Чоловік мав років тридцять. Він був стрункий, кароокий, кучерявий, з виплеканими бакенбардами.
– Ти італієць? – спитав Нордін, який не розрізняв ніяких чужих акцентів, крім фінського.
– Ні, швейцарець. З німецької Швейцарії, з кантону Граувінден.
– Ти добре розмовляєш по-шведському.
– Я живу тут шість років. Яка у вас справа?
– Ми хочемо зв'язатися з одним твоїм товаришем.
– З ким?
– Ми не знаємо, як його прізвище. – Нордін приглянувся до швейцарця й додав: – Він нижчий за тебе, але трохи товщий. Має темне волосся, карі очі, довгий чуб. Йому десь років тридцять п'ять.
Чоловік похитав головою.
– Я не маю такого товариша.