Зачерпни трохи тої води рукою, то побачиш, що вона несолодка, як в озері Малкольм.
Дівчина нагнулася й зачерпнула воду рукою й підняла до уст.
– Вона солона.
– Так, сюди з припливом напливають морські хвилі! Три четвертини нашої Землі вкриті такою самою водою, яку ти тепер пробувала!
– Гаррі, Гаррі! А що це там за ясне світло на овиді? Невже це ліс горить? – спитала Неллі.
І Неллі показала на небо, яке зарожевілося на сході.
– Ні, Неллі, – це місяць сходить.
– Як гарно, Гаррі!
А між тим місяць поволі підіймався на небі, розкидаючи усюди своє блідо-мертвецьке світло. Неллі мовчки любувалася тією картиною; її очі не втомляючись любувалися отим срібним промінням, а її рука дрижала в руці Гаррі, говорячи за неї.
– Сідаймо в човен, – сказав Джемс Стар, – нам треба доплисти до Артур-Сіт перед сходом сонця.
Човен був прив’язаний до берега. Неллі і її товариші зайняли місця, розпустили вітрила, і човен поплив із північно-західним вітром.
Яке могутнє враження огорнуло тепер Неллі! Хоч вона деколи плавала по підземному озері, так ніколи ще не плила під вітрилами. Її здавалося, що човен ховзається по воді так м’яко, як пара пливе у повітрі. Залив був спокійний, як озеро. Неллі любувалася отим ритмічним рухом, яким колихався човен. Часом човен входив у полосу місячного сяйва і плив по воді, що блистіла, як срібло. Довкола усе видавалось немов зачароване. Поволі очі Неллі почали клеїтися, її огортала якась сонна знемога. Вона схилила голову на груди Гаррі й заснула тихим сном.
Гаррі хотів її збудити, та інженер спинив його.
– Дай їй заснути! Годин зо дві сну скріплять її і дадуть змогу приймати щораз то інші враження.
Плили так дві години. Як човен причалив до ґрантонської пристані, Неллі проснулася.
– Я спала? – спитала вона.
– Тобі, може, тільки здавалося, що спиш, – відповів інженер.
Була ясна чудова ніч. Місяць, що за той час піднявся високо, заливав усе своїм блиском. У маленькій пристані Ґрантон стояли тільки два чи три рибальські човни, що легенько гойдалися на хвилях. Вітер затих. Неллі могла бачити море, що на овиді зливалося з небом.
Покинувши човен, пішли всі пустими вулицями містечка. Своїми темними серед ночі домами нагадувало воно Неллі вугляне місто, з тою тільки різницею, що склепіння над ним було вище і засіяне блискучими цятками. Вона йшла легкою ходою, зовсім не втомлена довгою прогулянкою.
Джемс Стар і його товариші перейшли Лейт-Вальк, обминули Калтон-Гілл де в темноті видніли обсерваторія і пам’ятник Нельсона, перейшли вулицю Регента, міст і, зробивши невеликий закрут, прийшли на кінець вулиці Канонґат. Містечко було ще сповите сном. На старій готичній дзвіниці канонґацької церкви вибила друга година.
Тут Неллі спинилася.
– Що це за темна маса? – спитала вона, вказуючи рукою на одинокий будинок, що знаходився на кінци маленької площі.
– Це Голіруд, палата давніх володарів Шотландії, де відбулося так багато сумних подій. Тут історик міг би викликати багато королівських тіней, починаючи від нещасної Марії Стюарт аж до старого французького короля Карла X. Величаво виглядає вона при денному світлі. Та ходімо дальше! Там, на самому краю старинного монастиря, знаходяться чудовижні скелі Сельсбері, над якими знімається Артур-Сіт. Ми туди підемо. З того верха побачиш, Неллі, як сходить сонце.
Поволи піднімаючись вгору, почали вони ступати не дуже вигідною доріжкою на скалистий вершок, який з західної сторони мав вигляд львиної голови.
Тут вони сіли, і Джемс Стар, що мав усе під рукою цитати з творів великого шотландського поета, сказав:
– Ось що написав Вальтер Скотт в осьмому розділі "Единбурзької тюрми": "Якщо б мені треба було вибирати місце, де найкраще сходить сонце, то я вибрав би саме тут"... Пожди, Неллі, сонце незабаром покажеться, і ти його побачиш у цілій красі та величі.
Очі дівчини були в тій хвилині звернені на схід, і Гаррі, стоячи недалеко, з тривогою глядів на неї, лякаючись, щоби поява першого сонячного проміння не надто сильно подіяла на неї! Всі замовкли, навіть Джек Ріян затих.
Над овидом на сході зарожевілося. Останні хмаринки розвіялись. У підніжжі гори, в повній мовчанці ночі, сумно виднів ще сонний Единбург. Де-не-де серед темряви миготіли світла, горючі на старому місті. Позаду, на заході, видніли на овиді силуети гір, котрі сонце позолотить першим своїм промінням.
А між тим на сході і море почало ясніти. Краски почали на ньому мінятися, чергуючись в порядку, в якому виступають вони в веселці.
Під час того зір Неллі блукав від недалеких гір до сонних домиків міста. Високі будинки щораз то виразніше зарисовувалися серед сірого сутінку. Вкінци перше сонячне проміння блиснуло в очі молодої дівчини.
На хвилину Неллі стрепенулась і, простягаючи руку в напрямі якогось високого будинку серед нового міста, кликнула:
– Огонь!
– Ні, Неллі, це не огонь! – відповів їй Гаррі. – Це сонце позолотило вершок пам’ятника Вальтера Скота.
І дійсно, дахи найвищих будинків у місті загорілися ярким світлом, немов обсипані огнем. Сходило сонце. Здавалося, що немов дійсно воно виходить з моря, його блиск став дійсно незабаром нестерпним для людського ока.
Неллі мусила зараз заслонити очі, не можучи знести його сильного блиску. Гаррі хотів, щоби вона відвернулася в противний бік.
– Ні, Гаррі! – відповіла вона. – Мої очі повинні привикати до того, на що дивляться твої!
Неллі почала дивитися крізь пальці на світ. Віднімаючи поволі руку від очей, глянула вона повним поглядом проти себе.
– Боже, який гарний твій світ! – кликнула вона, падаючи на коліна з одушевлення.
Відтак Неллі закрила очі. У її стіп розстелялася панорама Единбурга – чисті вулиці нового міста і поплутана сітка вулиць старого. А понад ним знімався замок. З усіх боків міста вели дороги, обсаджені деревами. На півночі залив Фарс глибоко врізався в берег там, де виднів порт Лейд. А дальше простягалося побережжя графства Файф. На захід простягалися пляжі Ньюгавена і Порто-Белло, яких пісок заливали перші хвилі припливу моря. Ген у далині колихалося кілька човнів на плесі моря, і два-три пароплави викидали в небо клуби диму. А дедалі – зеленіли безмежні луги та поля. Неллі не могла говорити. Її уста шептали тільки слова без зв’язку, руки дрижали, крутилася голова. Була вона наче безсила. Повітря було таке чисте, природа так дивно гарна, що не видержала і безсильно повалилась омліла на руки Гаррі. Вона побачила вкінци, як виглядає світ і сонце, і ці перші враження перемогли її.
XVIII.
Від озера Ломонд до озера Катрайн.
Гаррі, несучи Неллі на руках, зійшов в товаристві Джемса Стара й Джека Ріяна з гори. Переспавшися кілька годин і поснідавши в готелі Ламбрет, рішили продовжувати свою прогулянку плавбою по озерах.
Неллі зовсім прийшла до себе. Тепер її очі могли спокійно дивитися на сонячне світло, а легені віддихати свобідно чистим, здоровим повітрям.
Залізницею доїхали наші приятелі до Глазго, де з високого моста любувалися живописним руслом ріки Клейд. Переночувавши в готелі, вони сіли на поїзд, йдучий через Думбартон і Баллох на південний берег озера Ломонд.
– Побачимо вітчину Роб Роя і Фергюса Мак-Грегора! – радісно кликнув Джемс Стар. – Країну, так гарно оспівану Вальтер Скоттом. Ти знаєш цю околицю, Джеку?
– Тільки з оповідань, пане Стар, – відповів Джек. – Країна, про яку співають тільки пісень, мусить бути чудова!
– Вона є такою в дійсности, і наша Неллі буде любуватися її красою.
– З таким товаришем подорожі, як ви, пане Стар, це подвійна приємність подорожувати. Поки ми будемо любуватися краєвидами, ви нам розкажете історію цієї країни.
– Добре, Гаррі! Наскільки позволить мені пам’ять, та під умовою, що Джек поможе мені. Як я перестану оповідати – він буде співати.
– Мене не треба довго просити, – відізвався Джек.
Поїзд минув Думбартон, давню королівську резиденцію і головне місто графства з замком, все укріпленим, що мальовничо розкинувся на двох верхах базальтової скелі.
Думбартон лежить в тому місці, де зливаються з собою дві ріки: Клейд і Левен. Тут Джемс Стар розказав кілька епізодів з життя Марії Стюарт. З того замку вона поїхала, щоби вийти заміж за Франца II і стати королевою Франції. Сюди по 1815 році англійський уряд хотів заслати Наполеона. Та вибір острова св. Олени показався кращим, і тому великий цісар помер на самітнім острові, серед хвиль Атлантійського океану.
Незабаром поїзд спинився в Баллох, біля пристані над озером. Пароплав "Синклер" дожидав туристів. Неллі й її товариші сіли на нього, взявши білети до Інверслед, останньої місцевости на північному березі озера Ломонд.
Ранок був сонячний, ясний, без звичайного в Шотландії захмареного неба. Неллі, сидячи на пароплаві між Джемсом Старом і Гаррі, цілим своїм єством віддавалась поезії, якою осяяна була природа Шотландії. Спочатку минали численні острови і острівці, якими озеро було засіяне.
– Неллі! – говорив Джемс Стар. – Кожний з отих островів має свою легенду, а може, й пісню, так, як ті гори, що окружають озеро. Можна сказати без пересади, що історія тої країни написана великанськими рисами островів і гір.
– Знаєте, пане Стар, що мені нагадує та частина озера Ломонд? – спитав Гаррі.
– Що таке, Гаррі?
– Безліч островів озера Онтаріо, так чудово описаних Купером.
– Я не знаю островів Онтаріо, Гаррі, – сказав Джемс Стар, – та сумніваюся, щоби вони були кращі від того архіпелагу Ломонда. Глянь отам! Ось острів Меррей з давньою твердинею Леннокс, де жила стара княжна Албані, коли на приказ Якова І вбито її батька, мужа і двох синів. Ось острів Клер, острів Кро, острів Тар; одні скалисті, дикі, без ніякої рістні, другі зелені, вкриті чудовими гаями. Дійсно, мені важко повірити, щоби острови Онтаріо рівнялися отій красі.
– Що це за пристань? – спитала Неллі, звернувшись до східного берега.
– Це Бальмага, – відповів Джемс Стар. – Звідси зачинається південна Шотландія. Ось там, Неллі, знаходяться руїни давнього жіночого монастиря, а серед розкинених могил багато належить до родини Мак-Грегор, яке то ім’я й досі звісне в тій околиці.
– Звісне кров’ю, яку вони проливали, – запримітив Гаррі.
Озеро, широке, на три-чотири милі, звужувалось коло маленької пристані Люсса. На хвилину майнула башта старого замку, а відтак "Синклер" поплив дальше на північ.