Це було зроблено навмисне для того, щоб народ міг краще бачити обличчя королеви. В соборі безперестану тривала відправа; біля катафалка горіли тисячі воскових свічок, а в тому сяйві, серед квітів, лежала вона, спокійна, усміхнена, схожа на білу містичну троянду — із складеними навхрест руками на блакитній сукні. Народ вважав її святою, до неї приводили біснуватих, калік, хворих дітей — і раз у раз у соборі лунав крик то якоїсь матері, яка на личку хворої дитини спостерегла рум'янець, провісник здоров'я, то якогось паралітика, що відчув силу в своїх зболілих членах. При цьому серця людей поймав трепет, звістка про чудо миттю розліталась по собору, замку, місту і приваблювала все більші юрби нужденних, які могли сподіватись порятунку тільки від чуда.
Про Збишка поки що зовсім забули. Бо хто при такому величезному нещасті міг пам'ятати про звичайного шляхетського юнака та його ув'язнення в замковій вежі! Проте Збишко все-таки довідався від сторожі про хворобу королеви, чув людський гомін коло замка, а коли почув плач та дзвони, впав навколішки і, забувши про власну долю, від щирого серця став оплакувати смерть улюбленої королеви, йому здавалося, що разом з нею згасло щось і для нього і що після її смерті нікому не варто жити на світі.
Відгомін похорону, дзвін по костьолах, співи процесій і голосіння юрби лунали цілий тиждень. За той час Збишко похмурнів, втратив охоту до їжі, до сну і ходив по своїй в'язниці, як дикий звір по клітці, його гнітила самотність, бо бували дні, коли навіть сторож в'язниці не приносив йому свіжої їжі й води, так усі були заклопотані похороном королеви. З часу її смерті ніхто його не відвідав: ні княгиня, ні Дануся, ні Повала з Тачева, який раніш виявляв до нього стільки співчуття, ні купець Амилей, Мацьків знайомий. Збишко гірко думав, що коли не стало Мацька, всі за нього забули. Часом йому спадало на думку, що, може, за нього забуде й закон — і доведеться йому до кінця життя гнити в цій в'язниці. В такий час він благав собі смерті.
А коли після похорону королеви минув місяць і пішов другий, він почав також зневірятися, що повернеться й Мацько. Адже Мацько обіцяв їхати якнайшвидше, не жаліти коня. Мальборг же не на краю світу. За дванадцять тижнів можна було доїхати і повернутись — особливо, коли поспішаєш. "А може, він і не поспішав?— з жалем думав Збишко.— Може, десь по дорозі надибав якусь жінку, зрадів та й повіз її до Богданця, щоб діждатися власних нащадків, а я тут цілий вік виглядатиму божого змилування!"
Він втратив нарешті лік часу, зовсім перестав розмовляти з сторожею, і тільки по павутинні, що все густіше засновувало залізні грати в вікні, догадувався, що вже надходить осінь. Тепер він цілі години просиджував на тапчані, поставивши лікті на коліна, зануривши пальці в волосся, що відросло вже далеко нижче плечей, і в напівсні, в напівзабутті не підводив голови навіть у той час, коли сторож приносив їжу і звертався до нього; Але якось одного дня заскрипіли засуви і знайомий голос вигукнув з порога в'язниці:
— Збишку!
— Дядечку! — крикнув Збишко, схопившися з тапчана.
Мацько стиснув його в обіймах, потім обхопив його русу толову руками й почав цілувати. Жаль, гіркота й смуток так завирували в серці юнака, що він заплакав на грудях у дядька, як мала дитина.
— Я думав, що ви вже не повернетесь,— сказав він, хлипаючи.
— Та воно вже до того і йшлося,— відповів Мацько. Аж тепер Збишко підняв голову і, глянувши на нього, вигукнув:
— Що це з вами сталося?
Він зчудовано дивився на змарніле, худюще і бліде, як полотно, обличчя старого воїна, на його згорблену постать і посивіле волосся.
— Що з вами? — спитав він вдруге.
Мацько сів на тапчані й деякий час важко дихав. Що сталося? — сказав він нарешті.—Ледве я переїхав границю, підстрелили мене німці з самостріла. Рицарі-розбійники! Знаєш? Важко мені ще дихати... Бог послав мені поміч,— а то б ти мене тут не побачив.'
— Хто ж вас урятував?
— Юранд із Спихова,—відповів Мацько. На хвилину зайшло мовчання.
Вони напали на мене, а за якийсь час —він на них. Ледве половина їх від нього втекла. Він узяв мене в свій городок, а там, у Спихові, я три тижні боровся із смертю. Бог не дав сконати,—і хоч мені ще тяжко, але от вернувся.
То ви не були в Мальборзі?
— 3 чим же менібуло їхати? Обдерли, мене, як липку, й листа з іншими речами забрали. Вернувся, щоб попросити у кцягині Земовітової другого, та розминувся з нею в дорозі, а чи дожену її — не знаю, бо мені, видно, теж на той світ вибиратися. .
Сказавши це, він плюнув на долоню, простягнув її до Збишка, показав на ній чисту кров і промовив:
— Бачиш?
А потом додав: — Видно, божа воля.
Якийсь час вони обидва мовчали під тягарем сумних думок, а далі Збишко сказав:
— То ви отак весь час кров'ю плюєте?
— Як же: мені не плювати, коли в мені на півп'яді мїж ребрами стріла засіла! Плював би й ти, не бійся.! Але в Юранда із Спихова мені вже полегшало, тільки тепер от я знов дуже намучився, бо дорога довга, а я поспішав. .
— Чого ж вам було поспішати? — Хтів княгиню Олександру знайти та взяти в неї
друге послання. А Юранд із Спихова казав так: "їдьте,— каже,— і повертайтеся з листом до Спихова. Я,— каже,— маю кількох ув'язнених німців, то одного на рицарське слово звільню, і він одвезе того листа до магістра". Він там їх кількох з помсти за жінку завжди під собою в підземеллі тримає і втішається, слухаючи, як вони стогнуть та ланцюгами бряжчать, бо він чоловік озлоблений. Розумієш?
Розумію. Дивно мені тільки, що ви втратили першого листа, бо якщо Юранд схопив тих, котрі на вас напали, то лист мав бути при них.
Не схопив він їх усіх. Ще з п'ять утекло. Така вже наша доля.
Сказавши це, Мацько відхаркнув, знов плюнув кров'ю і тихо застогнав від болю в грудях.
Тяжко вас підстрелили,— сказав Збишко.— Як же воно було? З засідки?
З таких густих кущів, що на крок нічого не видно було. А їхав я без панцера, бо купці мені сказали, що край безпечний — та й спека була.
— Хто ж у розбійників був старшим? Хрестоносець?
— Не з Ордену, але німець, хелмінець з Ленца, відомий грабіжник і розбійник.
— Що ж з ним сталося?
— У Юранда на ланцюгу. Але він також має в підземеллі двох шляхтичів мазурів, яких хоче за себе віддати.
Знов настало мовчання.
Боже милосердний,— сказав нарешті Збишко,— то Ліхтенштейн буде живий і той із Ленца також, а нам треба гинути без помсти. Мені голову зітнуть, та й ви, певно, не перезимуєте.
Еге! І до зими не дотягну. Хоч би тебе якось вирятувати...
Бачили ви тут кого-небудь?
Був у кастеляна краківського, бо як довідався, що Ліхтенштейн виїхав, то подумав, що над тобою змилуються.
А хіба Ліхтенштейн виїхав?
Зараз же по смерті королеви, до Мальборга. Був я, значить, у кастеляна, але він сказав так: "Не через те вашому племінникові голову зітнуть, щоб догодити Ліхтенштейнові, а через те, що такий вирок. А чи є тут Ліхтенштейн, чи нема його, це однаково. Нехай би той хрестоносець навіть умер, це нічого не змінить, бо,— каже,—закон відповідає справедливості. Це ж не кунтуш, який можна вивернути навиворіт. Тільки король,— каже,— може помилувати, більш ніхто".
А де король?
— Після похорону поїхав аж на Русь.
Ну, значить, нічим не зарадиш.
А нічим. Кастелян ще сказав: "Жаль мені його, бо й княгиня Ганна за нього просить, але чого не можу! того не можу..."
А княгиня Ганна ще тут?..
Нехай їй бог віддячить. То добра жінка. Вона ще тут, бо Юрандівна захворіла, а княгиня любить її, як свою дитину.
Боже ти мій! То й Дануську напала хвороба? Що ж у неї таке?
Хіба я знаю!.. Княгиня каже, що її хтось наврочив.
Певно, Ліхтенштейн! Ніхто інший, тільки Ліхтенштейн — собачий виродок!
Може, й він. Але що ти йому зробиш? Нічого!
— Через те всі й забули за мене, що вона захворіла...
Сказавши це, Збишко почав ходити широким кроком по кімнаті, потім схопив Мацькову руку, поцілував її і мовив:
— Хай вам бог заплатить за все, бо через мене помрете, та коли вже ви їздили аж до Пруссії, то поки остаточно не заслабли, зробіть для мене ще одну річ. Підіть до кастеляна й попросіть, щоб він пустив мене на рицарське слово хоч на дванадцять тижнів. Потім я повернусь, і Нехай мені голову відрубає, але ж так не може бути, щоб ми без ніякої помсти загинули. Знаєте що?.. Я поїду до Мальборга і зразу пошлю Ліхтенштейнові виклик. Інакше воно й не може бути. Або йому смерть, або мені!
Мацько почав терти лоба.
Піти то я піду, але чи погодиться кастелян?
Я дам рицарське слово. На дванадцять тижнів — більше мені не треба...
Що там казати: на дванадцять тижнів! А коли тебе поранять та не повернешся, що подумають?..
Рачки прилізу. Але не бійтеся! І знаєте, може, на той час приїде король з Русі, то можна буде його попросити про помилування.
— Це правда,— сказав Мацько. Але за хвилину додав:
Кастелян сказав мені ще й так: "Ми забули за вашого небожа в зв'язку з смертю королеви, але тепер нехай воно вже все скінчиться".
Та, дасть він згоду! — відповів з надією Збишко.— Він же знає, що шляхтич слова додержить, а чи мені зараз голову зітнуть, чи після свята Михайла, йому однаково.
— Що ж, піду до нього ще сьогодні.
— Сьогодні йдіть до Амилея і полежте трохи. Нехай він вам якогось там зілля до рани прикладе, а до кастеляна завтра підете.
Ну, то з богом!
З богом!
Вони обнялися, і Мацько повернувся до дверей, але затримався коло порога і наморщив чоло, немов щось раптом пригадав.
— Ага, та ти ж іще рицарського паса не маєш:
скаже тобі Ліхтенштейн, що з непасованим не буде битися — що ти йому зробиш?
Збишко зажурився, але тільки на хвилину, потім сказав:
— А як же буває на війні? Хіба там неодмінно тільки пасований пасованого вибирає?
— Війна — то війна, а герць — інша річ...
— Правда... але... заждіть... Треба придумати... Ага, от бачите! Є вихід. Мене опереже рицарським пасом князь Януш. Коли княгиня з Дануською його попросять, то опереже. А я по дорозі в Мазовію викличу на бій також сина Миколая з Длуголясу.
— За що?
— За те, що Миколай — той, що ото при княгині і котрого Обухом називають, сказав на Данусю "курдупіль".
Мацько глянув на нього здивовано, а Збишко, видно, хотівши краще пояснити, в чому річ, вів далі:
— Бачите, цього я йому подарувати не можу, але й з Миколаєм битися не можу, бо йому вже, мабуть, років з вісімдесят.
На це Мацько сказав:
— Слухай, хлопче, шкода мені твоєї голови, але розуму не шкода, бо ти дурний, як цап.
— А чого ви сердитесь?
Мацько нічого не відповів і хотів вийти, але Збишко підбіг до нього:
— А як же там Дануська? Чи вже одужала? Не гнівайтесь за казна-що.