"Же сюї парту" напише завтра: "Жиди підштовхують Францію до війни". Бірненшатц зняв свої окуляри і протер їх носовичком: він аж не тямився від гніву. Лагідно запитав:
— А якщо настане війна, то ви будете воювати?
— Чимало іммігрантів піде на війну, я певен цього, — відказав Шалом. — Та погляньте на мене, — сказав він, показуючи на своє хоровите тіло. — Яка призовна комісія захоче, щоб я служив у її війську?
— То, може, дасте нам спокій? — грімким голосом поспитався Бірненшатц. — Дасте ви нам спокій чи ні? Якого дідька ви причепилися до нас, мов лайно до штанів? Я — француз, я не німецький жид, плювати мені на німецьких жидів. Розпалюйте її деінде, вашу війну.
Шалом якусь мить приголомшено дивився на нього, потім на його обличчі знову з'явилася звична убога посмішка, він простягнув руку, взяв свого портфеля і, задкуючи, почав одступати до дверей. Бірненаштц витяг з кишені гаманця.
— Зачекайте, — сказав він.
Шалом був уже біля дверей.
— Нічого мені не треба, — сказав він. — Часом я прошу допомоги у жидів. Але маєте рацію: ви — не жид, і я помилився адресою.
Він вийшов, і Бірненшатц довго дивився на двері, не рухаючись із місця. Це жорстокий чоловік, хижак, вони вродилися під щасливою зорею і у всьому їм таланить. Та через них і відбувається війна; і смерть, і біль — усе через них. Вони — це полум'я і пожежа, вони завдають болю, він завдав мені болю, я несу цей біль, немов дразку під нігтями, немов пекучу жарину під повіками, мов скабку в серці. Ось що вона думає про мене. В нього не було потреби просити її за це, він знав її, якби він міг заглянути в цю темну кучеряву голову, то неодмінно знайшов би там безжальну затяту думку, вона вперта, на свій лад, і нічого не забуває. Він вихилився у піжамі з вікна, розглядаючи майдан Желю, небо було блідо-голубе, сіре по краях, стояла та пора, коли вода біжить камінною бруківкою, струмує дерев'яними прилавками рибних крамниць, пахло від'їздом і ранком. Ранок, морський простір, за ним життя без докорів совісти, круглі хмарки диму від вибухів гранат на порепаній землі Каталонії. Однак за його спиною, за прохиленим вікном, у кімнаті, наповненій сном і ніччю, була ота мертва думка, вона чатувала на нього, судила його, — там був докір совісти. Завтра він поїде, поцілує їх на вокзальному пероні, і вона з малюком повернеться в готель, плигаючи, підніматиметься монументальними східцями, думатиме: він знову поїхав до Еспанії. Вона ніколи не простить йому того, що він поїхав до Еспанії; це рана, що насилу зарубцювалася на її серці. Він знову вихилився з вікна, щоб відтягнути ту мить, коли доведеться повертатися до кімнати; йому хотілося, щоб тут лунали крики, гіркі пісні, болісні уривчасті стогони, — все що завгодно, аби лише не було цього жахливого супокою. Майданом бігла вода. Вода, вогкі пахощі ранку, ранковий сільський гомін. Майдан під платанами був слизький, мокрий, білий і порский, неначе рибина в морі. А вночі тут співав неґр, і ніч здавалася сухою і тяжкою, мов ніч в Еспанії. Ґомес заплющив очі, він почував, що його пронизує гостре бажання Еспанії й війни. Вона цього не розуміє. Ні ночі, ні ранку, ні війни.
— Бах, бах! Бах-бах-бах-бах-бах! — на всю горлянку репетував Пабло.
Ґомес обернувся й увійшов до кімнати. Пабло надів свою каску, вхопив за ствол рушницю і розмахував нею, мов ломакою. Він гасав готельним покоєм і завдавав таких ударів у порожнечу, що замалим не втрачав рівноваги. Сара дивилася на нього мертвим поглядом.
— Це справжнісінька бійня, — сказав Ґомес.
— Я їх усіх убиваю, — не зупиняючись, відказав Пабло.
— Кого це "всіх"?
Сара у шляфроку сіла на краєчку ліжка. Вона церувала панчоху.
— Усіх фашистів, — сказав Пабло.
Ґомес відхилився назад і зареготався.
— Повбивай їх! — сказав він. — Жодного не минай. А он того ти пропустив.
Пабло побіг у напрямку, який показав йому Ґомес, і прицілився з рушниці.
— Бах, бах! — вигукнув він. — Бах-бах-бах. Нема пощади!
— О Ґомесе, — сказала Сара, — бачиш! Як ти міг?
Напередодні Ґомес купив Паблові цілий арсенал іграшкової зброї.
— Треба, щоб він навчався воювати, — сказав він, погладивши малюка по голові. — А то виросте боягузом, як оці французи.
Сара підняла на нього погляд, і він побачив, що ці слова глибоко вразили її.
— Не розумію, — сказала вона, — чому людей називають боягузами за те, що вони не хочуть воювати.
— Бувають такі моменти, коли треба, щоб було бажання воювати, — відказав Ґомес.
— Ніколи, — сказала Сара. — Ні в якому разі. Немає такої ціни, яку можна було б заплатити за те, щоб я опинилася посеред битого шляху без даху над головою і вбитою дитиною на руках.
Ґомес не відповів. Не було чого відповідати. Сара мала слушність. Зі свого погляду, вона мала рацію. Та її погляд на речі належав до тих, якими треба було нехтувати, інакше ніколи нічого не вийде. На її вустах з'явилася насилу помітна гірка посмішка.
— Коли ми з тобою познайомилися, ти був пацифістом, Ґомесе.
— На той час треба було бути пацифістом. Мета не змінилася. Проте іншими стали засоби для її досягнення.
Сара спантеличено замовкла. Її рот був трохи розтулений, і нижня губ одвисла, оголивши поточені карієсом зуби. Пабло розмахував рушницею й волав:
— Начувайся, брудний французе, боягузе ти французький!
— Бачиш, — озвалася Сара.
— Пабло, — хутко сказав Ґомес, — французів бити не треба. Вони ж не фашисти.
— Французи — це боягузи! — заволав Пабло. І почав раз за разом гамселити віконні штори, які важко гойдалися від ударів. Сара нічого не сказала, та Ґомес волів не бачити того погляду, який вона метнула на Пабло. Той погляд був жорстокий, ні, — це був здивований, радше, нерішучий погляд, немов би вона вперше побачила свого сина. Панчоху вона поклала біля себе і знай дивилася на цю чужу істоту, на це мале звіря, яке стинало голови і проламувало черепи, й, напевне, приголомшено думала собі: "Це я пустила його на світ". Гомесові зробилося соромно. "Тиждень, — подумав він. — Достатньо було тижня".
— Ґомесе, — раптом озвалася Сара, — ти й справді гадаєш, що буде війна?
— Сподіваюся, та ще й як, — відказав Ґомес. — Я сподіваюся, що Гітлер урешті змусить французів битися.
— Ґомесе, — сказала Сара, — знаєш, останніми днями я збагнула, що люди — лихі істоти.
Ґомес знизав плечима.
— Вони ні добрі, ні лихі. Кожен керується своїми інтересами.
— Ні, ні, — заперечила Сара. — Вони лихі. — Вона не зводила очей із малого Пабла, вигляд у неї був такий, наче вона провіщає його долю. — Лихі й ладні знищити одне одного, — додала вона.
— Я не лихий, — сказав Ґомес.
— Ні, — не дивлячись на нього, сказала Сара. — Ти лихий, бідолахо Ґомесе, ти дуже лихий. І тобі немає прощення: інше бодай нещасні. А ти щасливий та ще й лихий.
Запала довга мовчанка. Ґомес дивився на цю вгодовану куцу шию, на це знедолене тіло, яке він стискав у своїх обіймах цілісіньку ніч, і думав: "В неї немає дружніх почуттів до мене. Й ніжности теж. І поваги. Вона мене кохає, от і все: хто ж лихіший з-поміж нас двох?"
Та зненацька його охопили докори совісти: адже увечері він приїхав до Барселони щасливий, дуже щасливий, це таки правда. Він узяв тижневу відпустку. А завтра поїде собі. "Недобрий я", — подумалося йому.
— Гаряча вода є? — поспитався він.
— Тепла, — відказала Сара. — Кран о ліву руч.
— Гаразд, — мовив Ґомес. — Що ж, буду голитися.
Він увійшов до вбиральні, покинувши двері відчиненими, пустив воду і пошукав лезо. "Коли я поїду, — подумалося йому, — ця стрілянина тут довго не протриває". Звичайно ж, після його від'їзду Сара зачинить малюка у своїй здоровецькій шафі з ліками; якщо тільки не вирішить, що простіше буде забути його тут. "Вона його навчає тільки дівчачим іграм", — подумав він. Через скільки часу побачить він Пабло і що зробить вона з дитини? А все ж у малюка стійкий вигляд! Він підійшов до умивальниці й угледів у дзеркалі їх обох. Пабло стояв посеред кімнати, захеканий, червоний мов буряк, розставивши ноги і застромивши руки до кишень. Сара стояла перед ним на колінах і мовчки дивилася на нього. "Вона хоче дізнатися, чи схожий він на мене", — подумав Ґомес. Йому стало незручно, і він зачинив двері.
"... до мене з малюком. Приїду потягом о четвертій годині в неділю, замовте мені..."; одна долоня важко лягла на його ліве плече, друга лягла на праве. Гарячий і дружній потиск. Ну от: він сховав листа до кишені й підвів очі.
— Вітаю.
— Одетта щойно сказала мені... — мовив Жак, занурюючи свій погляд в очі Матьє. — Бідолахо ти старий!
Не зводячи очей зі свого брата, він сів у фотель, з якого щойно встала Одетта; рука, яку він насилу почував своєю, спритно підсмикнула штани; ноги схрестилися самі. Ці дрібниці його не обходили: він увесь зробився власним поглядом.
— Знаєш, я не вирушаю сьогодні, — сказав Матьє.
— Знаю. Не боїшся, що будуть неприємності?
— Ат! Кількома годинами пізніш...
Жак глибоко зітхнув.
— Що ти хочеш, аби я тобі сказав? Раніше, коли хтось шов на війну, йому могли сказати: захищай своїх дітей, свою свободу або ж край, захищай Францію, врешті, могли знайти підстави для того, щоб ризикувати своєю шкурою. Але сьогодні...
Він стенув плечима. Матьє схилив голову і шкрябав по землі закаблуком.
— Ти не відповідаєш, — проникливим голосом сказав Жак. — Ти вважаєш за краще не відповідати, боїшся, що забагато скажеш. Таж я знаю, що ти думаєш.
Матьє знай шкрябав черевиком по землі; не підводячи голову, він сказав:
— Та ні, цього ти не знаєш.
Запала коротка мовчанка, потім він почув нерішучий братовий голос:
— Що ти хочеш сказати?
— А те, що я взагалі нічого не думаю.
— Нехай буде так, — сказав Жак із прихованим роздратуванням. — Ні про що не думаєш, але у відчаї, це те ж саме.
Матьє силувано звів голову й усміхнувся.
— І не у відчаї теж.
— Врешті, — сказав Жак, — ти ж не хочеш, аби я повірив, ніби ти йдеш на війну покірно, мов той баран до різника?
— Гаразд, — сказав Матьє, — тобі не здається, що я таки трохи скидаюся на того барана? Я йду на війну, бо не можу вчинити інакше. І після цього справедлива ця війна чи несправедлива — для мене це другорядна річ.
Жак відкинув голову назад і глянув на Матьє крізь напівопущені повіки.
— Ти мене дивуєш, Матьє. Страшенно дивуєш, я просто-таки не впізнаю тебе.