^ ' —
Руперт познайомив-нас, і адмірал (дуже бравий старий, з вигляду аж ніяк не зловредний, а тільки вкрай насторожений) чемно привітався до мене, а потім підсів до Руперта й сказав:
Щось ти надто закопався в науку, як на бізнесмена.— Тоді позирнув на купу книжок перед Рупертом, дбайливо насадив на ніс окуляри й прочитав уголос:*— "Нафта і ринкові ціни", "Нафтові родовища та їх розробка в різних районах". Певно, штудіюєш для отої своєї операції з росіянами?
Руперт відказав без усмішки:
— Про це неважко здогадатись. Адмірал зніяковіло засміявся.
— Як мати?
— Дуже добре. Повернулася в свій Оржеваль,
— Я знаю. Був там минулого тижня.
Мені здалося, що Руперт хотів був запитати: "Чого?" — але, мабуть, передумав і, спокійно дивлячись на адмірала, мовчки чекав. Цього вичікування його навчило іноземне виховання. Англійці в таких випадках мають звичай вести незначущу розмову, а по той бік Кале людп вміють мовчки вичікувати, щоб змусити співрозмовника про щось говорити.
— Ну як, чи подобається тобі бути великим ділком? — запитав адмірал, намагаючись говорити по-дружньому.
— Великого ділка з мене ще не вийшло,— холодно відповів Руперт, і його сухорляве обличчя здалось мепі ще сухішим, ніж звичайно. Потім показав пальцем па книжки.— Ви, мабуть, добре обізнані з цими справами, адмірале.— мовив він трохи офіційно.— В одній з оцпх книжок —говориться, що капітал усіх нафтових компаній світу становить близько двохсот мільярдів фунтів стерлінгів, і це ще, мабуть, применшена цифра. То як цам це подобається?
Адмірал слухав його з поблажливою усмішкою.
— Ти можеш так само сказати, що всі європейські уряди мають разом двісті мільярдів фунтів, і запитати, як нам це подобається. За певною межею гроші перестають бути мірилом будь-чого взагалі.
— Але ж мас все-таки бути якась різниця між нафтовими компаніями й урядами,— заперечив Руперт.— А то ми павіть не зпатнмем, чнс зверху.
— Ну звісно,— визпав адмірал.—Але на це можна дивитися п по-іншому. Ось візьмімо, приміром, оту твою російську нафту. Чи розумієш ти, що росіяни матимуть подвійний зиск, якщо тобі вдасться здійснити свій шиш? Вони дістапуть судна і водночас здобудуть зовпішній ринок для своєї пафти. Чи думав ти колись про пашу пафтову політику з цього погляду?
— Зате мп дістанемо вигідне замовлення,— зауважив Руперт.
— Можливо, що й так,— зітхпув адмірал.— І все ж облишмо економічні суперечки. Ти в цих питаннях не бозна-який сильний, та й щодо себе я сумпіваюся... О, дякую! — мовив він до місіс Інгремс, що подала йому чашку чаю. (Дивпа річ, як такі люди, як Фредді і Лілл, пе докладаючи ніяких зусиль, домагаються послужливості?) Неквапно помішуючи ложечкою чай, віп зачекав, поки місіс
. Інгремс вийде з кабінету, а потім глянув на мепе й сказав:
— Я не хотів би видатись нечемним, Руперте, але чи нема тут якогось куточка, де ми могли б поговорити віч-на-
і віч?
Я. підвівся, щоб залишити їх, але Руперт рвучко обернувсь до мене й звелів:
— Сядьте, Джеку! З вашого дозволу, адмірале,"я не хочу Ніяких розмов віч-на-віч. Або все відкрито, або взагалі нічого.
Адмірал прохально поглянув на мене, і я знову встав, почуваючи себе м'ячиком для гри у пінг-понг, бо Руперт тут-таки сердито мовив:
— Ні! Залишайтеся тут. Він однаково все знає,— обернувся до Лілла.— Отож нам з вами нема чого ховатися по кутках.
Адмірал був видимо ображений, але стримався.
— Гаразд, Руперте,— процідив він крізь зуби.— Але ж має все-таки бути якась межа твоїй зухвалості.
— Тоді не провокуйте мене на цю зухвалість,— відрубав Руперт.
Адмірал пропустив повз вуха його грубу відповідь.
— Ось що я хотів тобі сказати,— провадив він далі.—Чи знаєш ти, що твоя знайома, місіс Ніна Водоп'янова, є членом радянської торговельної делегації, яка вчора прибула до Англії?
— Ніна? — вражено вигукнув Руперт.— Що вона тут робить?
Адмірал спокійно пив чай.
— А про це я хотів спитати тебе.
— Звідки мені в біса знати,— мовив Руперт.
— Вчора вранці вони прибули до Глазго, але ти, очевидно, зустрінешся з нею наступного тижня. Радянське посольство влаштовує прийом на честь торговельної делегації.
— Вона завжди хотіла побачити Англію,— сказав Руперт. Він був збентежений і ще не опанував себе. _
— В такому разі, вона досягла свого.
— Це чудово,— твердо промовив Руперт.
— А я гадав, що вона співробітниця Міністерства північних морських шляхів,— гпув своєї адмірал.— Так ти сам мені казав одного разу.
— Коли я був у Росії, вона працювала там.
— В анкеті, яку вони надіслали нам два тижні тому, вона значиться технічним службовцем Міністерства зовнішньої торгівлі.__
— Вона дуже добре розмовляє по-англійському,— зауваг жив Руперт.— Але чому це вас так непокоїть? Чому?
— Я прийшов погстворйти з тобою, бо хотів усе тобі сказати віч-на-віч, знаючи, як Джо не любить цю жінку.
Я сидів, уткнувши носа в книжку, але побачив, як Руперт спалахнув од гніву.
— В ЦЬОМУ Немає Потреби,—1 СПОКІЙНО ВІДПОВІВ ВІН..—
Джо має добрб серце і швидко забуває свої антипатії.
— От і добре. І
Я волів би провалитися крізь ззмлю, щоб уникнути цього безглуздого становища, але мимоволі захопився тим, як вони по черзі завдавали ударів один одному.
— Цілком очевидно, що росіяни прислали її сюди із особливою метою,— провадив адмірал.
— Я ж вам сказав,— знову пояснив Руперт,— вопа дуже добре говорить по-англійському.
— Атож, вона добре говорить по-англійському, але в паш час половина Радянського Союзу добре говорить по-апглій-ському. А от я собі так міркую, Руперте, що все це має якесь відношення до тебе.
— У ваших міркуваннях немає ніякого сенсу, адмірале.
— Е, ні, в них чимало сепсу, якщо подивитися па все як слід,— не.вгавав адмірал.
• —т Тоді вважайте, що я не хочу дивитися на це як слід,— відрубав Руперт. Лілл поставив на стіл порожню чашку.
— Боюся, що її приїзд багато чого прояснює, Руперте. Я чимало думав про це, і дійшов єдиного висновку: все воно напевне має відношення до тебе. А знаєш, що вважають американці?
— А яке їм у біса діло до цього?
— їм здається, що місіс Водоп'янову прислано сюди, щоб, так би мовити, підстьобнути тебе...
Руперт засміявся:
— Ой, облиште, адмірале!..
— Я пе жартую,— мовив адмірал, навіть не всміхнувшись.
Вони так захопилися, що зовсім забули про мене.
— І ви самі справді так думаєте? — запитав Руперт. Лілл замислепо помовчав.
— Надто багато прецедентів доводять, що нічого смішного тут немає і що все може статися. Тому я тепер не відкидаю нічого, хоч би яким воно здавалося сміховинним. Сласне, я прийшов попросити тебе про одне: зроби мені ласку, пообіцяй, що не будеш бачитися з цією жінкою ніде, крім звичайних ділових зустрічей, на які ми згодні заплющувати очі.
— Ви ж добре знаєте, що я ніколи такого не пообіцяю,-^ ;розсердився Руперт.
Адмірал чекав, поки він заспокоїться.
Власне кажучи,—не вгавав Руперт,—коли ви вже так її боїтеся, то навіщо ж пустили сюди? Могли б заборонити їй в'їзд.
— Я не так боюся цієї жінки, як тебе,— відповів адмірал.— Я бачив її і мушу визнати — в ній щось таки є.
— Щось таки є! — передражнив його Руперт.— Що ви сподіваєтесь од мене на це почути? Що я закохався в Ніну Водоп'янову і став її жертвою?
Адмірал узявся за капелюха.
— Не всі будуть такі згідливі, як я,— попередив він Руперта.— Отже, май на увазі: я не беру на себе відповідальності-за те, що може статися. Американці кажуть, що людина іноді й сама не помічає, як їй накидають інші погляди. Кажуть також, що тепер вони узяли собі за правило вживати будь-яких заходів, щоб запобігти цьому.— Адмірал якусь мить вагався, тоді додав: — Принаймні ти мусиш подбати, Руиерте, щоб у всій цій історії не постраждала Джо.
— Ви зловживаєте моїм терпінням,— сердито відповів Руперт. — Зробіть ласку, не приплутуйте сюди Джо.
Адмірал безнадійно махнув рукою. Я допоміг йому па-дягти пальто, і він здивовано обернувся.
— Ви австралієць, чи не так? — спитав адмірал і потиснув мені руку.
На цьому й скінчилося прощання, бо Лілл пішов, не зронивши більш ані слова; зате ми почули, як він чемно сказав "до побачення, місіс Інгремс", що, напевно, не забарилася відчинити перед ним зовнішні двері. "
Руперт підвівся й стурбовано заходив по кімнаті, а я, поклавши ноги на підвіконня, дивився на нього й думав про щойно почуту розмову. Коли б не знати всіх деталей їхньої сварки, ця розмова сама собою мало про що говорила. Адмірал гадав, що я нічого не знаю, а мені на той час було вже багато чого відомо про подорож Руперта до СРСР з таємним завданням. А от про Ніну Водоп'янову я зпав дуже мало й наперед чекав неминучої зустрічі з цією жінкою, через яку, очевидно, все життя Руперта пішло шкереберть.
Руперт добре вмів приховувати почуття за отим своїм незворушним англійським обличчям, і навіть після візиту адмірала я майже не помітив у ньому змін; одначе знав, що це вплинуло на нього, хоча й не міг би сказати, як саме. Він досить суворо повівся з Пепі, що приїхала зі мною того вечора до них у Хемпстед і попросила його пожертвувати п'ятдесят фунтів для ^Комітету ста, який вирішив провести наступного місяця сидячу демонстрацію протесту біля бази бомбардувальників у Брайзнортопі.
— І не сподівайся, Пені,— похмуро мовив Руперт.—Усе це скінчиться для тебе в'язницею, як і для всіх отих наві-жепих. То чого б я мав сприяти цьому?
Та Пені не хотіла здаватися..
— Це не аргумент,— заперечила вона.— Ви просто упереджені.
— Як я бачу, у вас немає найменшої надії на когось вплипутп, то навіщо ж марнувати свій час?
— Нічого подібного,— пе вгавала Пені.— А ви що — хочете, щоб ваших дітей спалплп живцем?
— Хто це говорить про такі страхіття'за столом! — обурилася Джо.
— Дітям це па користь,— в'їдливо сказала Пені. Роланд і Тесе сиділи обабіч неї: Джо навмисне посадила
"всіх дітей" разом.
Роланд дослухався до розмови, передаючи батькові тарілки й пильнуючи за спапіслем Фіджем, що примудрявся нишком стягати з наших колін серветки й злизувати з них крихти. Вибравши таку хвилину, Роланд розповів Пені, що хтось із Комітету >за ядерне роззброєння таємно збирав гроші в їхньому ліцеї і він теж дав півкрони.
— Та що ти кажеш! — радо вигукнула Пені й, нахилившись, смачно поцілувала його.— Оце молодець!
— А мені ти нічого про це не казав,— дорікнула синові Джо.
Та Роланд знову замкнувся в своєму потаємному світі й зосереджено взявся до солодкого.