І закричав від жаху так, як не кричав ще ніколи.
Та власний крик розбудив мене і я прокинувся.
Так розповідав Заратустра свій сон і потім замовк: адже він ще не знав його значення. Та учень, котрого він любив найдужче, хутко підвівся, схопив Заратустри ну руку й сказав:
– Саме твоє життя тлумачить нам цей сон, о Заратустро!
Хіба ти сам – не той вітер, що з пронизливим свистом розчиняє брами в замку Смерті?
Хіба ти сам – не та домовина, повна розмаїтої злоби й ангельських гримас життя?
Воістину, дитячим сміхом на тисячу ладів входить Заратустра в усі могильні склепи, сміючись з нічних та могильних сторожів і з усіх, хто брязкає чорними ключами.
Жахатимеш і валитимеш ти їх своїм сміхом; непритомність і пробудження показують твою владу над ними.
Оборонець життя, навіть коли западуть довгі сутінки й наляже смертельна втома, ти й далі світитимеш у нашому небі!
Ти показав нам нові зірки й нові розкоші ночі; воістину, сам сміх напнув ти над нами яскравим наметом.
Відтепер із домовин завжди литиметься дитячий сміх; відтепер, долаючи смертельну втому, завжди віятиме потужний вітер: цього сам ти запорука і віщун!
Воістину, самих своїх ворогів бачив ти уві сні: це був твій найважчий сон!
Але як ти прокинувся від них і прийшов до себе, так і вони мають прокинутись від себе і прийти – до тебе!
Так казав учень; решта з'юрмились круг Заратустри, хапали його за руки й хотіли його умовити встати з ліжка, відкинути печаль і повернутись до них. Та Заратустра, випроставшись, сидів на ліжку, дивлячись просто себе. Мов той, хто повертається з далекої мандрівки, він дивився на учнів, вдивлявся у їхні обличчя і не впізнавав їх. Коли ж вони підняли Заратустру й поставили на ноги, його погляд одразу змінився; він збагнув усе, що сталося, погладив бороду й сказав твердим голосом:
– Гаразд! Для цього настане своя пора; та подбайте-но, учні мої, щоб ми добре пообідали, та хутчіш! Так загадав я спокутувати недобрі сни!
А віщун має їсти й пити обіч мене; воістину, я ще покажу йому море, в якому він може втопитись!
Так казав Заратустра. А потім він довго вдивлявся в обличчя учня, котрий тлумачив сон, і хитав головою.
ПРО СПАСІННЯ
Одного разу, коли Заратустра переходив через великий міст, оточили його каліки й старці, і один горбань так промовив до нього:
– Поглянь, Заратустро! Навіть народ навчається від тебе й проймається вірою в твоє вчення; та щоб він цілковито тобі повірив, потрібне ще одне: ти мусиш переконати й нас, калік! Тут у тебе прекрасний вибір і, воістину, не одна нагода показати себе! Ти можеш зцілювати сліпих і ганяти кульгавих; а в того, хто має забагато за спиною, міг би трохи забрати, – це, гадаю, було б чудовим засобом змусити калік повірити в Заратустру!
Але Заратустра заперечив горбаневі так:
– Коли найбільшого горбаня позбавляють горба, то заразом позбавляють і духу, – так учить народ. Коли сліпому повертають очі, він бачить на землі надто багато поганого, так що кляне свого зцілителя. А той, хто дарує каліці можливість ходити, завдає йому величезної шкоди: бо як тільки він зможе ходити, його нечестя рушать в дорогу разом із ним, – так учить про калік народ. І чому б Заратустрі не вчитись у народу, якщо народ учиться в Заратустри?
Однак відколи я живу серед людей, те, що я бачу, що одному бракує ока, другому – вуха, третьому – ноги, а є й такі, що не мають язика, носа або голови, – для мене найменше лихо.
Я бачу і бачив гірше, і безліч такого страхітливого, іцо про все не хотілося б казати, а про дещо хотілося б і змовчати: це, власне, люди, які не більше ніж одне велике око, або один великий рот, або одне велике черево, або щось інше велике, – таких я називаю каліками навпаки.
І коли я виходив із самотності і вперше ступив на цей міст, я не вірив своїм очам, вдивлявся, і приглядався, і сказав нарешті: "Це вухо! Вухо завбільшки з людину!" Приглянувся пильніше: воістину, за вухом ворушилось іще щось жалюгідно мізерне, нужденне й кволе. І справді, велетенське вухо сиділо на маленькому, кволому стебельці, – і тим стебельцем була людина! Озброївши око лупою, можна було навіть розпізнати маленьке заздрісне личко; а ще роздуту душеньку, що дрижала на стебельці. А народ казав мені, що велике вухо не просто людина, а велика людина, геній. Та я ніколи не вірив народові, коли він говорив про великих людей, – і тому дотримувався думки, що це каліка навпаки, у котрого всього замало, а чогось одного – забагато.
Сказавши так горбаневі й тим, кого той боронив і репрезентував, Заратустра з глибоким невдоволенням обернувся до учнів і сказав:
– Воістину, друзі мої, я ходжу серед людей, як серед людських уламків та обрубків!
Найжахливіше для ока мого – це бачити людину пошматованою й розкиданою, неначе на бойовищі.
І коли мій погляд переходить від сьогодення до минулого, то скрізь натрапляє на одне й те саме: уламки, обрубки й моторошні випадки – і жодної людини.
Сьогодення й минуле на землі, – ох, друзі мої, – це мені найнестерпніше; я не зміг би жити, якби не був провидцем того, що має прийти.
Провидець, повний жадань і творінь, саме майбуття й міст до майбутнього – ох, ще й каліка на цьому мосту; все це – Заратустра.
І ви також часто запитували себе: "Хто для нас Заратустра? Як нам називати його?" Й у відповідь, як і мені самому, звучали запитання.
Може, він тільки роздає обіцянки? Чи й виконує? Завойовує? Чи тільки отримує у спадок? Плоди осені? Чи тільки леміш для оранки? Лікар? Чи хворий?
Чи він поет? Праведник? Визволитель? Чи приборкувач? Добрий? Чи лихий?
Я ходжу серед людей як серед уламків майбутнього,–' того майбутнього, котре бачу я.
В тому й моя творчість, і зусилля, щоб зібрати й скласти докупи уламки, загадки і моторошні випадки.
Хіба міг би я бути людиною, якби людина не була ще й поетом, розгадником та спасителем!
Порятувати тих, що вже відійшли, і перетворити всіляке "було" в "так хотів я", – тільки це назвав би я спасінням!
Воля – так називається визволитель і вісник радості, цьому вчив я вас, друзі мої! А тепер навчіться ще й такого: сама воля ще в'язень.
Жадання визволяє: та як називається те, що й на визволителя накладає ланцюги?
"Було" – це зубовний скрегіт і жорстокі муки самотності для волі. Безсила проти того, що вже скоїлось, вона – неприхильна до минулого.
Повернутись назад воля жадати не може; а що їй не здолати час і його пожадливість – у тому жорстокі муки самотності для волі.
Жадання визволяє: чого лише не вигадує жадання, щоб позбутися своїх мук і поглузувати із своєї в'язниці?
Ох, безумцем стає кожний ув'язнений! У глупоті шукає собі спасіння й ув'язнена воля.
Що час не тече назад, – ось на що вона люта; "було" – це камінь, котрий не може вона котити.
Ось вона з люттю й досадою котить камені і помщається тому, хто не відчуває, як вона, люті й досади.
Так воля, визволителька, стала завдавати страждань; усьому, що може страждати, помщається вона за те, що не може повернутись назад.
В цьому, і тільки в цьому й полягає помста: в неприхильності волі до часу та до його "було".
Воістину, велика глупота живе в нашій волі,–і стало прокляттям всього людського, що цієї глупоти навчився дух!
Дух помсти: досі, друзі мої, він був найкращим помислом людини; де було страждання, там завжди мала бути і кара!
"Кара" – власне так називає себе помста; скориставшись облудним словом, вона видає себе за чисте сумління.
Оскільки той, хто має жадання, й сам страждає, що не може повернути свої жадання на минуле, то саме жадання й усе життя повинні ставати карою!
І тому хмара за хмарою громадились над духом, аж врешті безумство стало проповідувати: "Все минає, і тому все заслуговує, щоб минути!"
Закон, за яким час має пожирати своїх дітей,–сама справедливість, – проповідувало безумство.
Морально всі речі впорядковано правом і карами. О, де ж спасіння від навали речей і від кари "буттям"? – проповідувало безумство.
Чи може існувати спасіння, коли існує довічне право? Ох, не зрушити камінь "було": довічними повинні бути й усі кари, – проповідувало безумство.
Жодне діяння не можна знищити, – як можна карою розчавити його? У тому, власне, й довічність кари "буттям", що буття довічно мусить знову ставати діянням і провиною!
Хіба що воля сама себе спасе і жадання буде одне: не жадати. Та ви, брати мої, знаєте иі баєчки безумства!
Я відвертав вас геть від цих баєчок, коли вчив: "Воля – це творець".
Всіляке "було" – це уламок, загадка, моторошний випадок, аж поки творча воля додасть: "Але цього хотіла я!"
Поки творча воля додасть: "Але цього хотіла я! Цього й хотітиму!"
Та чи казала вона таке? І коли це сталося? Хіба воля вже відпряжена від власної глупоти?
Хіба воля вже стала собі спасителем і вісником радості? Хіба забула дух помсти й зубовний скрегіт?
Хто навчив її примиритися з часом і тим, що вище за всяке примирення?
Вищого за всяке примирення повинна жадати воля, що є, власне, жаданням влади. Але як це відбудеться? Хто навчить її повернути жадання в минуле?
Але тут Заратустра раптом змовк, і здавалося, ніби він чогось дуже злякався. Наляканими очима подивився на учнів, і його погляд, мов стрілою, пронизував їхні і щирі, і потаємні думки. Та за хвилину він засміявся і сказав примирливо:
– Важко жити з людьми, адже так важко мовчати. Надто балакунові.
Так казав Заратустра. Та горбань прислухавсь до розмови і водночас затуляв обличчя; почувши, що Заратустра сміється, він з цікавістю позирнув на нього і повільно промовив:
– А чому Заратустра розмовляє з нами інакше, ніж із своїми учнями?
Заратустра відповів:
– Що тут дивного? З горбатим слід розмовляти по-горбатому!
– Гаразд, – сказав горбань, – а з пралями слід порпатися в брудному шматті.
Та чому Заратустра каже своїм учням інакше, ніж сам собі?
ПРО ЛЮДСЬКУ МУДРІСТЬ
Не висота – круча жахає!
Круча, де погляд зривається вниз, а рука хоче вчепитись за щось угорі. А серце знетямлюється від подвійного жадання.
Ох, друзі, вгадайте ж подвійне жадання мого серця.
Моя круча і моя небезпека в тому, ідо мій погляд зривається вгору, а рука хотіла б зіпертись у глибинах!
До людини звернене моє жадання, ланцюгами я себе прив'язую до людини, бо мене пориває вгору, до надлюдини: адже то моє друге жадання.
І тому я й живу серед людей мов сліпий, ніби не знаю їх зовсім: треба, щоб руки вірили, що буде тверда опора.
Я не знаю вас, люди, – ця пітьма й ця потіха часто западає довкруг мене.
Я сиджу біля брами, доступний кожному пройдисвітові, й питаю: хто мене хоче обдурити?
Моя перша людська мудрість у тому, що я дозволяю себе обдурити, щоб не стерегтися дурисвітів.
Ох, якби ж я остерігався людини! Хіба тоді могла б вона стати якорем для моєї повітряної кулі! Надто легко відірвало б мене і понесло!
Так мені вже судилося, що я не знатиму обережності.
Хто не хоче серед людей загинути від спраги, повинен навчитися пити з усіх склянок; хто хоче серед людей залишитися чистим, повинен уміти вмиватись і брудною водою.
І для розради я часто казав собі так: "Гаразд! Підводься, старе серце! Не поталанило тобі, маєш нещастя: отож утішайся ним, наче щастям!"
Моя друга людська мудрість у тому, що я більше шкодую марнославних, аніж гордих.
Хіба вражене марнославство не матір усіх трагедій? Та де уражена гордість, там виростає щось краще за гордість.
Щоб на життя приємно було дивитись, його слід добре грати: однак для цього потрібні вправні актори.
Всі марнославні – вправні актори: вони грають і прагнуть, щоб на них дивилися з охотою – у цьому бажанні ввесь їхній дух.
Вони грають самі себе, вигадують себе; біля них я люблю приглядатися до життя – це лікує від нудьги.
Тому я й шкодую марнославних, що вони – лікарі моєї нудьги і прив'язують мене до людини, мов до якого видовиська.
Та й потім: хто виміряє всю глибину скромності марнославного! Я прихильний до нього, і через ту скромність мені його шкода.
Від вас він хоче навчитися вірити в себе; його пожива – ваші погляди, він їсть похвалу з ваших рук.
Навіть вашій брехні він вірить, якщо та брехня до нього прихильна: адже в найпотаємнішій глибині його серце зітхає: "Хто я такий!"
І якщо істинна чеснота – та, якої не усвідомлюють, то й марнославний не знає про свою скромність!
Моя третя людська мудрість у тому, що попри ваше боягузтво, лихі люди мені не огидні.
Я щасливий, зустрічаючи чудеса, народжені жагучим сонцем: тигрів, пальми і гримучих змій.
Також серед людей є прекрасні діти жагучого сонця, і навіть серед лихих є багато дивовижного.
Як і наймудріші з вас видались мені не такими вже й мудрими, так і людська злоба, як на мене, менша за свою славу.
І часто я, хитаючи головою, запитував: "Гримучі змії, навіщо ж іще гриміти?"
Воістину, навіть зло має своє майбутнє! Адже і найгарячіший південь ще не відкритий для людини.
Скільки всього називають тепер найлютішим злом, коли воно лише дванадцять футів завширшки й три місяці завдовжки! Та колись на світ з'являться й більші дракони.
Щоб надлюдині не бракувало гідного її дракона, наддракона, жагучому сонцю треба ще довго палати над вологим пралісом!
Ваші дикі кішки мали б спершу обернутись на тигрів, отруйні ропухи – на крокодилів; доброму мисливцеві – добре полювання!
Добрі й праведні! Ви воістину носите в собі багато кумедного, а передусім страх перед тим, що досі називали "дияволом"!
Ваша душа така далека від усього великого, що надлюдина налякала б вас своїм добром!
Мудрі й обізнані, ви утекли б від сонячного жару мудрості, в якій з насолодою купає своє голе тіло надлюдина!
А ви ж найвищі з тих, кого мені доводилося бачити! Ось чому я сумніваюсь у вас і потай сміюся: гадаю, ви назвали б мою надлюдину дияволом!
Ох, стомивсь я від найвищих і найкращих; з їхньої "висоти" мене потягло вище, далі від них, до надлюдини!
Жах огорнув мене, коли я побачив цих кращих голими: тоді виросли в мене крила, щоб летіти в далеке майбутнє.
У найдальше майбутнє, у південніші півдні, про які не снив іще жодний художник; туди, де боги соромляться всякого одягу!
Та вас, ближні мої й сучасники, я хотів би бачити переодягненими, і вирядженими, і марнославними, і гідними, – отже, "добрими і праведними".
І сам я хочу сидіти серед вас переодягненим, щоб не міг упізнати ні вас, ні себе: це, власне, і є моя остання людська мудрість.
Так казав Заратустра.
НАЙТИХІША ГОДИНА
Що сталось зі мною, друзі мої? Ви бачите мене занепокоєним, гнаним, мимоволі покірливим, готовим піти – ох, піти від вас якомога далі!
Так, Заратустра ще один раз мусить усамітнитись; та цього разу нерадо повертається ведмідь у свій барліг!
Що сталося зі мною? Хто мене силує? – Ох, цього хоче моя розгнівана повелителька, вона розмовляє зі мною; чи називав я хоч колись її ім'я?
Вчора ввечері промовляла до мене моя найтихіша година – ось ім'я моєї жахливої повелительки.
А сталося це так – я ж бо мушу сказати вам усе, щоб не мали ви гіркоти в серці на того, хто несподівано розлучається з вами.
Чи знаєте ви, як лякається той, хто засинає? –
Він лякається аж до пальців ніг, бо земля втікає з-під нього й починається сон.
Це я вам кажу для порівняння.