Отож він постав перед світом як найзначніша постать на Алясці. Звісно, минуло кілька місяців, іспанська війна [4] перебрала на себе всю увагу, про нього забули, але на Клондайку він, як і раніш, залишався видатною постаттю. Коли він проходив доусонською вулицею, всі голови обертались у його бік, у шинках чечаки трохи не побожно стежили за ним і не відривали від нього очей. Він був не тільки найбагатший чоловік у всім краї, він був Буйний День, піонер, людина, що на самому світанку цієї молодої країни перейшла Чілкут, спустилась Юконом і зустріла старих велетнів, Ель Майо й Джека Макквещена. Він був той самий Буйний День, про чиї пригоди та подвиги ходили десятки легенд: це він приніс жадану звістку затертим кригою китоловним суднам, перебравшись через пустельну тундру до Льодовитого океану; це він за шістдесят днів завіз пошту з Серкл-Сіті до Солоної Води й повернувся назад; це він урятував від загибелі взимку 91-го року все плем'я танана, — одно слово, він вражав уяву чечаків більше, ніж будь-які десятеро інших людей укупі.
Буйний День мав якусь особливу здатність до самореклами. Все, що він робив, чи то навмисно, чи мимовільно, — будило в людях подив і захват. І завжди тільки й мови було про останній його подвиг — чи про те, як він випередив усіх у шаленій гонитві на Данську річку, чи про те, як він убив голомозого ведмедя-велетня на Сірчаному струмку, чи про те, як у день народження королеви виграв приз на перегонах каное, хоча взяв у них участь зовсім випадково, через те тільки, що в останню хвилину не з'явився представник від старожитців. А одного вечора він зустрівся в "Лосячому Розі" з Джеком Кернсом і взяв давно обіцяппй реванш у покер. Ставки без обмежень, грати до восьмої ранку — така була умова гри. Буйний День виграв двісті тридцять тисяч доларів. Для Кернса, що на той час уже мав кілька мільйонів, цей програш був не такий і страшний, але ввесь Доусон аж захлинавсь у захваті, такі великі були ставки, і кожен з десятка присутніх кореспондентів послав до своєї газети сенсаційний репортаж.
РОЗДІЛ XII
Хоча прибутки текли Буйному Дневі звідусіль, проте він розгонився так широко, що першої зими йому було скрутно з готівкою. Золотодайний нарінок, розморожений у глибині шурфів, на поверхні відразу замерзав знову. Отож мільйони, що лежали в буртах добутої породи, поки що були йому неприступні. Аж як сонце повернуло на літо, нарінок той розтанув, потекли весняні води й почалося промивання, він дістав те золото до рук. Тепер у нього виявились навіть лишки, і він поклав їх до двох недавно заснованих банків.
Гарніша просто обсідали окремі особи й цілі компанії, кличучи його з капіталами до участі в якихсь підприємствах. Але він волів грати свою гру сам і згоджувався вступати тільки в ті об'єднання, що обстоювали спільні інтереси всіх підприємців. Отак, хоча його робітники й діставали найвищу платню, він став членом Спілки власників копалень, очолив боротьбу з невдоволеними робітниками і приборкав їх. Часи змінилися. Те, що було колись, минуло без вороття. Настала нова доба, і Буйний День, тепер багатий промисловець, вірно стояв за інтереси свого класу. Правда, щоб оборонити юконських старожитців від власницьких лабет, він понастановляв їх у себе за десятників над бригадами з чечаків, але те йому підказало серце, а не розум. Серцем він не міг забути давніх днів, дарма що головою зовсім поринув у фінансову гру й провадив її за найновішими і найзисковнішими правилами.
А опріч таких підприємницьких об'єднань, він ні з чим і ні з ким не зв'язувався. Він провадив велику гру сам-один, і всі його гроші потрібні були йому самому. Щойно заснована фондова біржа дуже його зацікавила. Перше йому ніколи не доводилось мати діло з такими установами, але він одразу збагнув усю її механіку й навчився з неї користати. Властиво, то теж була передусім азартна гра, і Гарніш не раз починав, як він сам казав, "баламутити" біржу не задля зиску, не задля якихось планів, а просто на сміх, аби побавитись.
— Куди твоєму фараонові, — сказав він одного разу, коли, граючи то на зниження, то на підвищення, продержав цілий тиждень у гарячці доусонських біржовиків і зрештою, відкривши свої карти, загарбав такий гріш, що міг би становити ціле багатство для кого іншого.
Деякі шукачі золота, здобувши собі капітал, подавалися додому до Штатів відпочити від суворої боротьби з північною природою. Та як хто питав Буйного Дня, чи скоро він покине цей край, він, сміючись, завжди відповідав, що не дограв ще своєї гри. І додавав, що дурень той, хто кидає гру, мавши на руках усі козирі.
На думку тисяч чечаків, що божествили свого героя, Буйний День і зовсім не знав, що таке страх. Проте Бетлс, Макдональд та інші старожитці тільки хитали головами й усміхалися, згадавши за жінок. Справді, Буйний День боявся жінок, наче вогню, ще відтоді як до нього, сімнадцятирічного тоді юнака, відверто, без сорома в'язла зі своїм коханням Королева Анна з Джуно. Властиво, він узагалі не знав жінок. Народився він у золотошукацькому таборі, де жінки були за велику дивину. Сестер Елам не мав, а мати померла, як він був ще зовсім малий. Отож йому й не траплялося з ними стикатись. Правда, утікавши з Джуно від Королеви Анни, він на Юконі здибав жінок-піонерок, що йшли слідами чоловіків, які відкрили перше золото, і з ними зазнайомився. Та, либонь, і ягня не тремтіло б так перед вовком, як він перед ними. Його чоловіче самолюбство вимагало, щоб їх не уникати, і він це робив удавано спокійно. Але жінка все була для нього закрита книга, і він волів грати в будь-яку іншу гру.
А тепер, уже прозваний Королем Клондайку, маючи й інші пишні титули, як-от Король Ельдорадо, Король Бонанзи, Барон тартаків, Князь золотих походів, не кажучи про найпочесніший титул — Батька старожитців, — він боявся жінок дужче, ніж коли. З кожною дниною їх прибувало все більше й більше, і вони, як ніколи, липли до нього. Однаково, чи то він був на обіді в інспектора копалень, чи то в шинку, чи то мав інтерв'ю з кореспонденткою нью-йоркської "Сан", вони всі, як одна, до нього липли.
З усіх їх сама тільки Фреда-танцівниця, що він їй послав колись борошно, за ним не вганяла. З нею однією почувався він легко, бо вона не зазіхала на нього. І все ж саме вона перелякала його найдужче. Це сталося восени дев'яносто сьомого року. Він вибрався дослідити Гендерсонів потічок, що впадає в Юкон нижче від Стюарту, і вже повертався. Зима впала несподівано. Йому довелося пробиватись сімдесят миль Юконом на каное, коли по воді вже йшло сало. Пливучи попід досить міцними забережнями, він стрілою перетяв гирло Клондайку, звідки сунула дрібна крига, коли враз постеріг на льоду чоловіка, що схвильовано метушився, показуючи рукою у воду. Там, посеред крижаної каші, потопала якась укутана в хутра жінка. Плесом, що прогорнула в салі бистра течія, Гарніш хутко догрібся до потопельниці, вхопив її за плече і обережно втяг у човен. То виявилася Фреда. І він мав би тішитися, що її врятував, але ж вона, опам'ятавшись, блиснула на нього гнівно своїми синіми очима і сказала: "Навіщо? Ну навіщо?"
І це не давало йому спокою. Не одну ніч, замість відразу заснути, як це звичайно з ним бувало, він довго не заплющував очей. Перед ним невідступно стояло її обличчя і гнівні блакитні очі, а у вухах дзвеніли її слова. Вони були щирі, докір не роблений, вона думала те, що сказала. І він заходив у голову — що ж це таке?
Зустрівшися з ним уперше по тому, вона сердито й зневажливо відвернулася. А опісля сама прийшла до нього, перепросила його і натякнула, що один чоловік колись, десь — вона не сказала як — відібрав їй охоту жити. З її щирих, хоч і плутаних слів він зрозумів, що то сталося давно. І здогадався, що вона того чоловіка кохала.
Отож-бо й уся біда — кохання. Від нього всяка морока. Воно страшніше за мороз і за голод. Самі собою жінки гарні, милі, любо на них дивитись, але вони несуть із собою оте саме кохання. Воно проймає їх наскрізь, відбирає їм усякий розум, і ніколи не вгадаєш, що вони можуть утнути. Оця-о Фреда прегарне створіння, ставна, вродлива, і голову на в'язах має. Аж ось прийшло кохання, затруїло їй світ божий, погнало її на Клондайк, примусило шукати смерті, і то так владно, що вона зненавиділа людину, яка врятувала їй життя.
Досі йому щастило уникати кохання, як пощастило уникнути віспи, проте воно існує, не менш заразливе ніж віспа, тільки далеко тяжче. Воно примушує чоловіків і жінок чинити страшні й безглузді речі. Це якась запійна маячня, навіть ще гірше. І коли Буйний День підчепить його, то буде йому так само кепсько, як і будь-кому. Це шаленство, божевілля, та ще й заразливіше над усі хвороби. Скільки молодиків побиваються за Фредою, хочуть з нею оженитись, а вона гине за кимсь на другому кінці світу й не хоче їх і знати.
Але найгіршого страху завдала йому Діва. Одного ранку знайшли її мертвою в її хатині. Вона прострелила собі голову й не залишила навіть цидулочки, через віщо. Пішли балачки. Якийсь дотепник висловив загальну думку: не діждалась, мовляв, небіжчиця Буйного Дня. Всі знали й усі так і казали, що вона наклала на себе руки через нього. Так писали й кореспонденти. І Буйний День, король Клондайку, ще раз зчинив сенсацію на сторінках недільних додатків до американських газет. Діва останнім часом шанувалася, сповіщали кореспонденції; і це була правда. Ніхто в Доусоні ані разу не бачив її на танцях. Перебравшися в Доусон із Серкл-Сіті, вона жила спершу з прання, тоді купила собі швейну машинку й шила полотняні парки, хутряні шапки, шкіряні рукавиці. Коли відкрився перший юконський банк, вона стала туди на службу. Всі це знали й про це говорили, і всі погоджувались на тому, що Буйний День спричинився до її смерті, нехай навіть мимоволі.
Найгірше те, що Буйний День і сам знав: це правда. Навік затямив він той останній вечір, коли її бачив. Тоді він не звернув ні на що уваги, а тепер згадував усе до рисочки, і воно не давало йому спокою. Тепер, у світлі трагічної події, він зрозумів усе: її спокій, її лагідну певність — неначе всі тривоги вляглися, минулися для неї, — і ту тиху матерню ніжність, яка просвічувала в усьому, що вона говорила й робила того вечора.