Але через пильність індіян завдання це було важке й небезпечне. Часто вона відмовлялася від такого свого наміру, завваживши їхні гострі погляди, і мусила вдавати, ніби це під впливом чисто жіночого переляку хапалася за гілля. Один тільки раз Корі пощастило вломити гіллячку з розлогого дерева сумах, і ту ж мить їй стрілило в голову загубити рукавичку. Цей знак для тих, що, може, йтимуть за їхнім слідом, помітив один з індіян. Він підняв рукавичку, віддав її дівчині, а сам поломив решту галузок на дереві — так, щоб це виглядало, наче тут товклась якась тварина. Тоді поклав руку на томагавк і так промовисто зиркнув на Кору, що вона вирішила більше не пробувати полишати знаки дорогою.
Ніякої надії не було й на те, що допомога надійде кінським слідом, бо ж коней мали в обох індіянських загонах.
Гейворд, може, й спромігся б на протест, коли б помітив бодай якусь заохоту в понурій стриманості Магуа. Але індіянин увесь цей час, ідучи перший, лише зрідка оглядався назад і жодного разу ані озвався. Маючи тільки сонце собі за провідника або керуючись прикметами, що лишень тубільцеві зрозумілі, він простував попри нескінченні стовбури сосен, часом минаючи родючі видолинки, переходячи через потоки й струмки та хвилясті пагорби з інстинктивною непомильністю і майже не звертаючи з прямої лінії, як-от птах летить. Ніколи, здавалося, він не вагався. Чи стежка була ледь помітна, чи вона й зовсім зникала, а чи вторована слалася перед ним — це ніяк не відбивалось на розміреності й певності його ходи. Втома немовби теж була безвладна над ним. За кожним разом, як здорожені бранці підводили очі від пригнилого листя, по якому йшли, бачили вони попереду його темну постать поміж дерев — голова нерухома, нахилена вперед, а на тімені легке перо, що поколихується від його власної ходи.
Але все це безупинне подорожування мало свою мету. Перетявши виярок, по дну якого звивався потічок, Магуа раптом почав вибиратися на пагорб, такий крутий, що сестрам довелося спішитись, аби й собі туди видертися. Добувшись на верхів'я, вони побачили, що це рівна місцина, де-не-де вкрита деревами. Під одним із цих дерев зараз же розташувався Магуа, немов шукаючи тут спочинку, якого так потребували всі подорожани.
РОЗДІЛ XI
Хай згине рід мій,
Як я йому пробачу!
В. Шекспір, "Венеціанський купець"
Індіянин обрав задля відпочинку один із тих стрімких пірамідальних пагорбів, що дуже схожі на витвір рук людських і часто трапляються в долинах Америки. Цей високий і крутий пагорб з одного боку був трохи не зовсім прямоспадний, а вершина його, як звичайно, була гладка. Для привалу він надавався лише тим, що висота його й обриси полегшували оборону, а напад зненацька майже унеможливлювали. Але Гейворд, що вже більше не сподівався на порятунок по такім довгім часі й на такій відстані від англійського війська, байдуже споглядав усі ці особливості пагорба, думаючи тільки про те, щоб якось утішити та полегшити долю своїх товаришок. Нарагансети поскубували молоді галузки дерев та кущів, що скупо росли на вершині пагорба, а бранці тим часом розклалися з рештками свого харчу в тіні крислатого бука, що його гілля утворювало наче величезне напинало.
Незважаючи на швидкість їхнього подорожування, один з індіян знайшов нагоду забити стрілою заблукале оленя і потім терпляче ніс на плечах найсмачніші шматки м'яса аж до самого місця спочивку. Тут, не вдаючись до якого-будь кухарства, він разом з товаришами заходився наминати цю легкотравну поживу. Магуа самотою сидів осторонь, поринувши в глибоку задуму, і не брав участі в гидкій трапезі.
Ця поздержливість, така незвична для індіянина, коли він має змогу задовольнити голод, врешті привернула Гейвордову увагу Юнакові хотілося вірити, що це гурон обмірковує, як би найкраще обійти пильність своїх товаришів. Отож хотівши й свою яку гадку приточити та й спокусу підсилити, Гейворд вийшов із тіні бука і ніби навмання підступив до Хитрого Лиса.
— Хіба ж Магуа не досить довго йшов лицем до сонця, щоб уникнути всякої небезпеки від канадців? — спитався він, так наче був певен, що між ними вже все залагоджене. — І чи не ліпше буде комендантові форту Віль-ям-Генрі побачити своїх дочок, ще поки друга ніч не запала, бо його серце може обвикнути з утратою, і він стане не такий щедрий на винагороду?
— А хіба блідолиці зранку люблять своїх дітей менше, ніж ізвечора? — холодно запитав індіянин.
— Певно що ні! — поспішився Гейворд виправити можливу помилку. — Білий часом забуває про могили своїх батьків, деколи він перестає любити тих, кого обіцяв любити, але любов батька до своєї дитини ніколи не вмирає!
— А чи ж серце сивоголового ватага чуле, і чи може він думати про дітей, що йому привели його жінки? Він жорстокий до своїх вояків, і очі його кам'яні!
— Він суворий до ледачих і зіпсутих вояків, а тверезим і достойним він провідник справедливий та людяний. Я знав багатьох чуйних і самовідданих батьків, але ніколи не бачив людини, щоб так серцем уболівала за свою дитину. Ти, Магуа, знаєш старого, який він перед своїми вояками, а я бачив, як з очей сльози йому текли, коли він говорив за оцих дітей, що тепер у твоїй владі.
Гейворд зупинився, не певен, як зрозуміти дивний вираз, що зблиснув на засмаглому обличчі уважного індіянина. Спершу видалося, що це він виразніше уявив собі обіцяну винагороду, слухаючи про гарячу батькову любов до своїх дітей. Але в міру того, як Данкен вів далі, вираз радості на лиці Магуа став такий люто злостивий, що вже явно його породжувала пристрасть куди відразливіша за пожадливість.
— Іди, — мовив гурон, і раптом підозрілий вираз на його обличчі заступила смертельна незворушність. — Іди до темноволосої дочки сивоголового й скажи, що Магуа хоче з нею говорити. Батько сповнить обіцянку, яку дасть його дочка.
Данкен подумав, що це індіянин хоче додаткових запевнень обіцяної винагороди. Повільно й неохоче підійшов він до місця, де відпочивали сестри, і переказав Корі слова Магуа.
— Ви розумієте, що індіянинові найбажаніше, — закінчив він, підводячи Кору до гурона. — Отож треба бути гойним в обіцянках пороху та вкривал. Хоча такі, як він, найбільше цінують спиртне. Не зайве було б вам додати щось і від себе самої, і то так мило, як тільки ви вмієте. Пам'ятайте, Коро, що від вашого самовладання та кмітливості якоюсь мірою залежить і ваше життя, і Еліс.
— І ваше, Гейворде!
— Моє-то пусте. Воно належить королю, і кожен може його взяти, аби тільки досить сильний. На мене не чекає батько, і небагато друзів оплакуватимуть мою долю, яку спокушав я з такою невситенною юнацькою жагою. Але цитьмо! Магуа, ось та, що з нею ти хотів розмовляти.
Індіянин поволі підвівся і майже хвилину стояв німо й непорушно. А тоді махнув Гейвордові рукою відійти, сказавши холодно:
— Коли гурон розмовляє з жінками, його плем'я затуляє вуха.
Бачивши, що Данкен вагається, Кора мовила, спокійно усміхаючись:
— Ви ж чули, Гейворде, і хоча б із делікатності мусите одійти. Ходіть до Еліс, втіште її новою надією.
Кора зачекала, поки він відійшов, і тоді з жіночою гідністю в голосі й поставі звернулася до тубільця:
— Що Хитрий Лис скаже дочці Манро?
— Слухай, — почав індіянин, кладучи руку дівчині на плече, наче цим хотів привернути геть усю її увагу до своїх слів. Але Кора рішуче, хоч і спокійно, відсторонилась від нього. — Магуа народився ватагом і вояком серед червоношкірих гуронів з-над озер. Він бачив, як сонце двадцяти весен розтопило сніги двадцяти зим, перше ніж спіткав він блідолицього, і був Магуа щасливий. Потім його білі канадські батьки прийшли в ліси і навчили Магуа пити вогняну воду, і він став негідником. Гурони прогнали його від могил батьків і переслідували, наче буйвола. Він утік уздовж берегів озер і річкою, що з них випливає, добувся до "міста гармат"[18]. Там він полював і рибалив, аж поки люди погнали його далі через ліси, просто в руки ворогам. Ватаг, із роду гурон, зробився зрештою звичайним вояком у могоків!
— Щось таке я вже чула, — мовила Кора, коли він зупинився приборкати гнів, що починав вогнем у ньому бурхати на згадку про нібито заподіяні йому кривди.
— Чи це провина Лисова, що голова його не тверда, як скеля? Хто дав йому вогняну воду? Хто зробив його лайдаком? То все блідолиці, люди такого ж кольору шкіри, що й ти.
— То чи ж я маю відповідати за те, що є бездумні й несумлінні люди, обличчя в яких такої ж барви, що й у мене? — стримано запитала Кора збудженого індіянина.
— Ні, Магуа — вояк, а не дурень. Такі, як ти, ніколи не розтулюють уст на палючий струмінь. Великий Дух дав тобі мудрість.
— Що ж я маю зробити чи порадити на твою недолю, коли не сказати — твої заблуди?
— Слухай! — почав ще раз індіянин, знову прибираючи поважної постави. — Коли англійські та французькі батьки вирили з землі свої томагавки, Хитрий Лис пристав до могоків і пішов воювати проти власного народу. Блідолиці вигнали червоношкірих з їхніх ловецьких грунтів і тепер, коли вони б'ються, білий веде їм перед. Старий ватаг при Горікені, твій батько, очолював наш загін. Він казав могокам: зробіть це, зробіть те, і його слухано. Він установив, що як індіянин наковтається вогняної води й прийде до полотняних вігвамів його вояків, то буде покараний. Магуа втяв дурницю, розкрив рота, і огнистий напій привів його до хатини Манро. І що зробив сивоголовий? Хай скаже його дочка.
— Він не забув своїх слів і вчинив по справедливості, покаравши винуватця, — сміливо відповіла Кора.
— "По справедливості"! — повторив індіянин, кинувши з-під ока лютий погляд на хоробру дівчину. — Це справедливість — самому вчинити зло, а когось за те покарати? Магуа був не сам собою, то вогняна вода говорила й діяла за нього! Але Манро цьому не повірив. Гуронського ватага зв'язали перед усіма блідолицими вояками й вибили, як собаку.
Кора мовчала, не знаючи, як зрозуміліше для індіянина пояснити цю нерозважливу батькову суворість.
— Дивись! — вів далі Магуа, пориваючи вбік легкий перкаль, що ледве прикривав йому розмальовані груди. — Оце шрами від ножів та куль, ними вояк може похвалитись перед своїм народом. Але сивоголовий залишив знаки на спині гуронського ватага, і ті знаки він мусить ховати, як жінка, під барвистою тканиною білих.
— Я гадала, — зауважила Кора, — що індіянський вояк витривалий і що його душа не відчуває болю, завданого тілові.
— Коли чіпевеї[19] прив'язали Магуа до стовпа й заподіяли йому цю рану, — мовив індіянин, прикладаючи пальця до глибокого рубця, — гурон сміявся їм у лице й казав, що то жінки б'ють так легенько.