В цьому не може бути сумніву! Хіба не свідчить про це подібність обох злочинів.
— То ви вважаєте, що виправдання пані Берольді було помилкою? Що насправді вона мовчки погодилася на вбивство чоловіка?
Я широко розкрив очі.
— Певна річ! Хіба ви думаєте інакше?
Пуаро пройшов по кімнаті, неуважним рухом поставив на місце стілець і глибокодумно промовив:
— Так, я додержуюсь саме такої думки. Але тут не можна говорити "певна річ", мій друже. Офіційно пані Берольді невинна.
— Може, коли йдеться про ту першу справу…
Пуаро знову сів і почав уважно розглядати мене.
— Таким чином, Гастінгсе, ви твердите, що саме пані Добрей вбила пана Рено.
— Так.
— Навіщо?
Він так несподівано поставив це запитання, що я розгубився.
— Як навіщо? Тому, що… — і замовк.
Пуаро кивнув головою в мій бік.
— Бачите, одразу ж наразилися на кам'яну стіну. Навіщо було пані Добрей вбивати пана Рено? Жодного мотиву! Навіть натяку на мотив. Його смерть нічого їй не давала. А злочину без мотиву не буває. У першому випадку все було інакше — тоді багатий закоханий нетерпляче чекав можливості стати її чоловіком.
— Злочини вчиняють не лише заради грошей, — сказав я.
— Цілком справедливо, — спокійно погодився Пуаро. — Крім грошей, може бути два мотиви: вбивство з ревнощів і в ім'я ідеї, що безпомилково свідчить про психічну неповноцінність убивці. За рушійну силу тут править або манія вбивства, або релігійний фанатизм. Та в даному випадку це виключено.
— Чому ж бо? Хіба можна виключити ревнощі? Уявімо собі, що Добрей насправді була коханкою Поля Рено і раптом помітила, що він нудиться в її товаристві. Чи, може, якийсь інший факт збудив її ревнощі… Невже" на вашу думку, вона не здатна була вбити його?
Пуаро хитнув головою.
— Коли… я підкреслюю: коли припустити, що пані Добрей насправді була коханкою Поля Рено, вона ще не встигла б набриднути йому. В усякому разі, ви помиляєтеся щодо характеру пані Добрей. Якщо ретельно вивчити її поведінку, діяла вона з холодним серцем, розраховуючи й мотивуючи кожний свій крок. Вона погодилась на вбивство чоловіка не заради того, щоб з'єднати своє життя з молодим коханцем. Метою її був заможний американець, до якого вона не відчувала ніякої симпатії. На злочин така жінка піде лише заради користі. А що вона могла мати від смерті пана Рено? Крім того, звідки, на вашу думку, з'явилась яма на полі для гри в гольф? її міг викопати лише чоловік…
— А чому не припустити, що у неї був спільник?
— Ось ще одне заперечення, — не слухаючи мене, вів далі Пуаро. — Ви говорили про схожість цих двох злочинів. У чому вони полягають, мій друже?
Я здивовано глянув на нього.
— Ну, знаєте… Ви ж перший помітили збіг багатьох обставин! Розповідь про людей в масках, "секретні папери"…
Пуаро ледь усміхнувся:
— Не так бурхливо, друже мій, благаю вас. Я ні від чого не відмовляюсь. Немає сумніву, що ці два злочини пов'язані між собою. Але зверніть увагу на одну загадкову подробицю. Аби і на цей раз ми почули цю історію від пані Добрей, тоді насправді все було б дуже просто. Але ж нам розповіла її" пані Рено. Невже ви гадаєте, що ці дві жінки діють спільно?
— Не дуже віриться, — відказав я. — Коли ж це і справді так, тоді, як ви казали, пані Рено найгеніальніша акторка в світі.
— Те-те-те… — виявив нетерплячість Пуаро. — Знов емоції замість логіки. Коли для того, щоб стати злочинцем, необхідно мати великий акторський талант — вважайте її злочинницею. Та треба з'ясувати, чи дійсно сценічний талант необхідний чинник? Я міг би навести низку причин, з яких пані Рено не може діяти разом із пані Добрей. Деякі я вже згадував, інші й без слів очевидні. Таким чином, виключивши можливість їхньої взаємодії, ми наближаємося до правди, котра, як завжди, вельми дивна й цікава.
— Пуаро! — викрикнув я. — Що вам ще відомо?
— Друже мій, ви повинні самі робити висновки. Всі факти у ваших руках. А тепер скористуйтесь з необмежених можливостей своїх сірих клітинок. Думайте, але не так, як це робить Жіро, думайте, як Еркюль Пуаро!
— А ви певні…
— Друже мій, я припустився багатьох помилок. Та нарешті мені все відкрилося.
— Все? Вам усе відомо!
— Я зрозумів, для чого запросив мене сюди пан Рено.
— І знаєте, хто вбивця?
— Одного знаю.
— Що ви хочете цим сказати?
— Ви трохи не розумієте мене. Ми маємо справу не з одним, а з двома злочинами. Таємницю першого я розв'язав, що ж до другого… Повинен відверто зізнатися: тут я ще не певен!
— Але, Пуаро, коли не помиляюсь, ви сказали, що чоловік, котрий лежить у сарайчику, помер природною смертю.
— Те-те-те! — Цей вигук завжди свідчив про нетерпіння Пуаро. — І досі не зрозуміли? Може бути злочин і без убивства, але для двох злочинів вельми важливо мати два трупи.
Це зауваження вразило мене цілковитою відсутністю ясності, і я із занепокоєнням подивився на мого друга. Та вигляд у Пуаро був цілком нормальний. Він раптом підвівся, підійшов до вікна.
— Ось і він.
— Хто?
— Пан Жак Рено. Я послав йому записку на віллу.
Почувши це, я згадав свою розмову з носієм і спитав Пуаро, чи відомо йому, що Жак Рено був у Мерлінвілі в ніч убивства. Сподівався, що це питання здивує мого проникливого і хитрого друга, та, як завжди, він уже все знав, бо теж наводив довідки на станції.
— І, безперечно, ми не оригінальні, Гастінгсе. Блискучий Жіро, мабуть, теж цікавився цим.
— Ви не думаєте… — вихопилось у мене. — Хоча ні, це було б занадто страхітливо!
Пуаро запитально подивився на мене, але я промовчав. Тільки тепер мені вперше спало на думку, що, крім семи жінок, прямо чи посередньо зв'язаних з цією справою — пані Рено, пані Добрей та її дочки, таємничої нічної гості й трьох служниць, — за винятком старого садівника Огюста, котрого навряд чи можна було брати до уваги, там був лише один чоловік — Жак Рено. А могилу повинен був викопати саме чоловік.
Ось до кімнати увійшов Жак Рено. Пуаро привітався з ним офіційно.
— Сідайте, будь ласка, пане. Мені дуже неприємно, що змушений турбувати вас, та атмосфера на віллі мені не до душі. Погляди пана Жіро і мої на багато речей розбігаються. Він не дуже чемно розмовляє зі мною, і, сподіваюсь, ви зрозумієте, якщо я скажу, що не хочу допомагати йому своїми відкриттями.
— Ви маєте рацію, пане Пуаро, — сказав молодий чоловік. — Цей Жіро — зла і сварлива тварина. Я був би дуже радий, аби хтось пошив його в дурні.
— В такому разі я можу попросити вас про невелику послугу?
— Певна річ.
— Тоді, будь ласка, ідіть зараз на залізничну станцію, сідайте на потяг і їдьте до наступної зупинки "Аббалаю". Підіть там до камери схову і поцікавтеся, чи не залишали у них двоє іноземців валізу в ніч убивства. Станція невеличка, і це там напевне пам'ятають. Гадаю, ви не відмовитесь?
— Ні в якому разі!
Прохання Пуаро спантеличило Жака, але він був ладен все ж виконати його.
— Розумієте я й мій приятель зайняті іншими справа ми — пояснив Пуаро. — Потяг відходить за чверть години я проситиму вас не повертатися на віллу. Жіро може здогадатися про вашу місію. А це небажано.
— Добре. Іду на станцію.
Він підвівся. Пуаро зупинив його:
— Хвилиночку, пане Рено. Мене бентежить одна річ. Чому сьогодні вранці ви не сказали панові Оте, що були в Мерлінвілі в ніч убивства?
Обличчя Жака Рено налилося кров'ю.
— Ви помилились. Я говорив уже, що був у Шербурі.
Пуаро подивився на нього. В його очах палахкотіли зеленкуваті вогники.
— Дуже дивна помилка, бо її припустився і персонал станції. Вони твердять, що ви приїхали потягом, котрий при ходить за двадцять хвилин до півночі.
Якусь мить Жак вагався, а потім сказав:
— А якщо я дійсно приїжджав, то що? Сподіваюсь, ви не збираєтеся звинуватити мене у співучасті у вбивстві батька?
— Мені б хотілося почути, що примусило вас повернутися?
— Все дуже просто. Бажання побачитися з Мартою Добрей, моєю нареченою. Наступного дня я мав рушити у далеку подорож і не знав, коли повернусь. Хотілося побачити її ще раз і сказати, що вірність моя непохитна.
— І ви бачились із нею? — Пуаро не зводив очей з молодого чоловіка.
Перш, ніж відповісти, той деякий час мовчав.
— Так, — мовив зрештою.
— А потім?
— Зрозумівши, що запізнився на останній потяг, пішки дістався Сент-Бове, найняв машину і повернувся до Шербура.
— Сент-Бове… Туди звідси кілометрів п'ятнадцять. Довга прогулянка, пане Рено!
— Мені, мені хотілося пройтися пішки.
Пуаро схилив голову, даючи зрозуміти, що приймає таке пояснення. Жак Рено взяв капелюха і пішов. Пуаро миттю підвівся зі стільця.
— Скоріше, Гастінгсе. Ходімо за ним.
Додержуючи необхідної відстані, щоб залишатися непоміченими, ми йшли вслід за юнаком по вулицях Мерлінвіля. Упевнившись, що Жак звернув на вулицю, яка вела до станції, Пуаро зупинився.
— Все гаразд, він клюнув на приманку. Поїде до Аббалака і розпитуватиме про міфічну валізу, буцімто залишену там іноземцями. Так, друже, це все була моя невелика вигадка.
— Ви хотіли, щоб він не заважав вам?
— Ваша проникливість, Гастінгсе, дивовижна! А тепер, якщо ви не маєте нічого проти, підемо до вілли Женев'єв.
ЖИРО ДІЄ
Коли ми дісталися до вілли, Пуаро повів мене до сарайчика, в якому було знайдено другого мерця. Однак усередину не заходив, а зупинився біля лавки, яка стояла в кількох ярдах осторонь. Деякий час роздивлявся її, а потім ретельно виміряв кроками відстань од неї до живоплоту на межі, де кінчається вілла Женев'єв і починається сад вілли Маргарет. При кожному кроці він для чогось кивав головою. Наблизився ще раз до живоплоту, розсунув руками чагарник.
— Якщо мені пощастить, — кинув мені через плече, — панночка Марта Добрей буде зараз у садку. Треба б побалакати з нею, та не хочеться з'являтися на віллі Маргарет з офіційним візитом. О! Все гаразд. Ось і вона… Можна вас на хвилиночку, панночко… Тш, панночко! Тш-ш-ш!
Я підійшов до нього саме тої миті, коли Марта Добрей з дещо переляканим виглядом підбігла до живоплоту.
— Мені б хотілося трохи поговорити з вами, панночко. Можна?
— Певна річ.
Попри її покірність, очі в неї були схвильовані й перелякані.
— Панночко, сподіваюсь, ви пам'ятаєте, як наздоганяли мене на дорозі того дня, коли я приходив до вас із слідчим? Ви спитали тоді: чи підозрюють уже когось у вбивстві?
— І ви сказали, що двох чілійців. — Її голосу майже не було чути, а ліва рука тяглася до серця.
— Вам не хочеться знову спитати про те саме, панночко?
— Що ви маєте на увазі? Не розумію.
— А ось що: аби ви знову спитали мене, відповідь була б іншою.