Її щоки горіли, коли вона зіскочила з брички перед сходами своєї вілли, квапливо побігла догори і владним порухом наказала мені йти за нею.
Вона швидко ходила великими кроками туди й сюди по своєму покою і почала говорити так навально, що я злякався.
– Ти довідаєшся, хто був цей мужчина у Кашіне, ще сьогодні, негайно… О! Що за мужчина! Ти його бачив? Що скажеш? Говори!
– Він вродливий, – відповів я глухо.
– Він такий гарний… – вона замовкла і сперлася на спинку крісла. – Що мені аж забракло повітря.
– Я розумію, яке враження він справив на тебе, – відповів я; моя фантазія знову понесла мене у дикому запамороченні. – Я й сам був у нестямі, і я можу собі уявити…
– Ти можеш собі уявити. – засміялась вона, – що цей мужчина – мій коханець, і що він шмагає тебе, і що для тебе це насолода – приймати під нього удари. А тепер іди, іди!
* * *
Під вечір я отримав відомості про нього. Коли я повернувся, Ванда ще не скинула свого вбрання. Вона лежала на отоманці, зі скуйовдженим волоссям, подібним до лев'ячої гриви, заховавши обличчя у руки.– Як він називається? – запитала вона з моторошним спокоєм.
– Алексіс Пападопуліс.
– Отже, він грек.
Я кивнув.
– Він дуже молодий?
– Не старший за тебе. Кажуть, що він здобув освіту в Парижі. Його вважають атеїстом. На Кріті він боровся проти турків і мав відзначитися там не менше через свою расову ненависть та жорстокість, ніж через свою хоробрість.
– Одне слово, справжній мужчина, – вигукнула Ванда з палаючими очима.
– Тепер він живе у Флоренції, – вів я далі, – кажуть, ніби він страшенно багатий…
– Про це я не питала, – запально і різко перебила вона.
– Цей чоловік небезпечний. Ти не боїшся його? Я його боюся. Він має жінку?
– Ні.
– Коханку?
– Також ні.
– До якого театру він ходить?
– Сьогодні ввечері він буде у театрі "Ніколіні", де грають геніальна Вірджінія Маріиі та Сальвіш, найбільший серед сучасних митців Італії, а може, й Європи.
– Подбай про те, щоб дістати ложу… Швидше! Швидше!
– наказала вона.
– Але, господине…
– Ти хочеш скуштувати батога?
* * *
– Можеш зачекати у партері, – сказала вона, коли я поклав їй на парапет ложі лорнет й афішу і саме підсунув стільчик під ноги.І ось я стою і мушу спертися на стіну, щоби не впасти додолу від заздрощів і люті – ні, лють не те слово для цього – від смертельного страху.
Я бачу її у блакитному муаровому убранні, у широкому плащі із горностаєвого хутра, із оголеними плечима у її ложі і його навпроти неї. Я бачу, як вони пожирають очима одне одного, як для них обох все перестало існувати – сцена, Ґольдонійова Памела, Сальвіні, Маріні, публіка, взагалі світ – а я, хто такий я у цю хвилину?..
* * *
Сьогодні вона їде на бал до грецького посланця. Чи знає вона, що зустріне там його?Принаймні вбралася вона для цієї оказії. Важке, кольору морської хвилі вбрання з оксамиту пластично облягає її божественні форми і залишає неприкритими груди та руки. У волоссі, яке сьогодні зібрано в один-єдиний, ніби палаючий вузол, цвіте біла водяна лілія, з якої на спину спадають зелені водорості, переплутані з кількома розпушеними кучерями. У її єстві нема й сліду від отого збудження, отієї гарячкової пропасниці – вона спокійна, така спокійна, що мені від того кров стигне в жилах, і я відчуваю, як мені від її погляду холоне серце. Поволі, з якоюсь втомленою, млявою маєстатичністю вона підіймається мармуровими сходами, скидає свій дорогий верхній одяг і недбало заходить до зали, яку дим від сотень свічок наповнив сріблястим туманом.
Якусь хвилю я дивлюся на неї як загублений, потім підіймаю її хутро, яке, я й не помітив цього, вислизнуло з моїх рук. Хутро ще тепле від її плечей.
Я цілую його, і сльози наповнюють мої очі.
* * *
Ось і він.Він у чорному, оксамитовому мундирі, розкішно обшитому соболевим хутром – вродливий, зарозумілий деспот, який грає людськими життями і душами. Він стоїть у передпокої, гордо дивиться довкола, і його очі по-зловісному довго зупиняються на мені.
Від його холодного, як лід, погляду мене знову охоплює отой жахливий смертельний страх, відчуття, що цей чоловік може її полонити, спокусити, підкорити, мене охоплює почуття сорому супроти його дикої чоловічости – почуття заздрости й ревнощів.
Я почуваю себе слабосильним, скутою людиною-привидом! І, що найганебніше, я би хотів ненавидіти його і не можу. Як це воно трапилося, що він мене, якраз мене знайшов у юрбі слуг.
Грек киває мені і неповторно благородним порухом голови підкликає до себе, і я йду за його кивком проти своєї волі.
– Забери моє хутро, – спокійно наказує він. Від обурення я дрижу усім тілом, але, покірно, як раб, корюся.
* * *
Цілу ніч я знемагаю у передпокої і фантазую, немов у гарячці. Химерні картини мерехтять перед моїми очима, я бачу, як вони зустрічаються – перший довгий погляд, я бачу, як вона пливе по залі в його обіймах, бачу її сп'янілу, коли вона спочиває на його грудях із напівзаплющеними повіками – я бачу його у храмі кохання – не як раба, а як пана, який лежить на отоманці, а її – біля його ніг, я бачу себе, як я на колінах прислуговую, таця для чаю тремтить у моїй руці, і він хапається за батіг. Та ось про нього заговорили лакеї.Цей мужчина – він, як жінка, він знає, що він вродливий і відповідно поводиться. Свій кокетливий туалет він міняє, як пихата куртизанка, по чотири-п'ять разів на день.
У Парижі він вперше з'явився у жіночім убранні, і мужчини штурмували його любовними листами. Один італійський співак, однаково відомий своїм мистецтвом і своєю пристрастю, увірвався до його помешкання і погрожував, стоячи на колінах перед ним, що відбере собі життя, якщо той його не вислухає.
– Мені дуже шкода, – відповів грек з усмішкою, – я би з задоволенням змилувався над Вами, але нема на то іншої ради, як виконати Ваш смертний вирок, бо я… мужчина.
* * *
Зала вже спорожніла, але Ванда, очевидно, не думає про те, щоби їхати геть.Через жалюзі вже зазирає ранок.
Нарешті чути шелест убрання, що пливе за нею, як зелена хвиля – вона іде разом із греком і розмовляє.
Я для неї більше не існую, вона навіть не завдає собі груду дати мені якийсь наказ.
– Плащ для мадам, – наказує він, а сам, звичайно, навіть не думає їй допомагати.
Коли я накидаю на неї хутро, він стоїть коло неї зі складеними на грудях руками. Але коли я, стоячи на колінах, взуваю її у хутряні черевички, вона легенько спирається рукою на його плече і питає: "Так як це було з левицею?"
– Коли на лева, якого вона обрала, з яким вона живе, нападає інший, – розповідав грек, – то левиця лягає і дивиться на двобій, і коли її партнер зазнає поразки, вона не допомагає йому – вона байдуже спостерігає, як він конає під пазурами супротивника у власній крові, і тоді вона йде за переможцем, за сильнішим – така природа жінки.
У тій хвилі моя левиця швидко і якось дивно подивилася па мене.
Мене пройняла дрож, я не знаю, чому, і червоне світло світанку ніби занурило у кров мене, її та його.
Спати вона не лягла, а лише скинула своє бальне вбрання і розпустила волосся, потім наказала мені розпалити вогонь, сіла біля каміна і почала вдивлятися у розпечене вугілля.
– Чи я ще потрібен тобі, господине? – запитав я, і голос відмовив мені на останньому слові.
Ванда похитала головою.
Я вийшов з покою, перейшов через галерею і сів на сходи, що вели від неї аж ген до саду. З боку Арно легкий вітер приносив свіжу вологу прохолоду, зелені пагорби в далечині стояли у рожевому серпанку, над містом, над круглим куполом Собору завис золотистий туман.
На блідо-блакитному небі ще мерехтіли зірки.
Я скинув блюзку і притиснув своє палаюче обличчя до холодного мармуру. Все, що відбувалося дотепер, видалося мені дитячою грою. Але тепер це було серйозно, жахливо серйозно.
Я передчував катастрофу, я бачив її перед собою, я міг доторкнутися до неї руками, але мені бракувало відваги підставити їй чоло, мої сили було зламано. І якщо я вже маю бути чесним, то мене лякали не той біль, не ті страждання, які могли опуститися на мою голову, і не ті знущання, які мене чекали. Я мав страх, страх, що втрачу її, ту, яку я кохав з якимось фанатизмом, і він, той страх, був такий сильний, такий розчавлюючий, що я раптом почав схлипувати, як дитина.
* * *
Ванда на цілий день замкнулася у своїй кімнаті і наказала муринці прислужувати собі. Та, коли вечірня зоря зарожевіла у блакитному етері, я побачив, як Ванда йшла через сад, і тоді я обережно, на віддалі пішов за нею. Вона увійшла до храму Венери. Я прослизнув за нею і дивився через щілину у дверях.Ванда стояла перед величною картиною богині, склавши руки ніби в молитві, і священне світло зірки кохання кидало на неї свої блакитні промені.
* * *
Вночі в ліжку мене охопили страх втратити її та сумніви – з такою силою, що це зробило мене героєм і паливодою. Я засвітив маленьку червону гасову лампу, що висить у коридорі під зображенням якогось святого, і ввійшов, прикриваючи світло рукою, до її спального покою.Нарешті левиця, смертельно втомлена, заснула на своїх подушках. Вона лежала на спині зі стиснутими кулаками і важко дихала. Здавалося, що її мучить страшний сон. Я поволі відвів назад руку і скерував сильне червоне світло на її чарівне обличчя.
Та вона не прокинулася.
Я обережно поставив лампу на підлогу, опустився біля Вандиного ложа і поклав голову на її м'яку, гарячу руку.
На якусь хвилю вона ворухнулася, але не збудилася і тепер. Як довго я лежав отак, вночі, закам'янілий від жахливих мук, не знаю.
Урешті мене охопила сильна пропасниця, і я був здатний заплакати – мої сльози потекли по її руці. Вона кілька разів здригнулася, потім підскочила, протерла рукою очі і глянула на мене.
– Северине! – вигукнула вона, більше перелякано, як розгнівано.
У мене не було слів.
– Северине, – тихо вела вона далі, – що з тобою? Ти хворий?
Її голос звучав так співучасливо, так приємно, так ласкаво, що, здавалося, вона розпеченими щипцями вхопила мене за серце, і я почав голосно схлипувати.
– Северине! – знову почала вона.