Вона чула голоси тубільців, які сперечалися, але не розуміла слів. Потім почула чиюсь ходу, що наближалася до хатини, де вона з дитиною на руках скулилася біля яскравого вогнища. Дитинча лежало вже зовсім тихо, з напівзаплющеними, страшно закоченими очима.
Джейн Клейтон позирнула в маленьке личко зляканим поглядом. Це не була її дитина — не її плоть і кров, але якою ж рідною і дорогою стала для неї ця безпомічна крихітка! Серце леді Грейсток,позбавлене змоги віддавати любов своїй власній дитині, відкрилося цьому бідному, безіменному, безпритульному немовляті, з усією ніжністю, притлумленою довгими, марудними тижнями її перебування на борту "Кінкеда".
Джейн бачила, що наближається кінець і, хоч боялася лишитися віч-на-віч зі своєю втратою, хотіла водночас, щоб це сталося чимшвидше, аби припинилися муки маленької жертви.
Хода, яку вона почула раніше, стихла перед самими дверима. Хтось із кимось перемовився пошепки, і за хвилину до хатини увійшов М'ганвазам, вождь племені. Вона бачила його мимохідь, коли жінки заопікувалися нею і вели до хатини.
М'ганвазам, як вона роздивилася тепер, був дикуном лиховісного вигляду, з обличчям, позначеним тваринною жорстокістю і примітивністю. Як на Джейн Клейтон, то він більше скидався на горилу, аніж на людину Вождь спробував заговорити з нею, але переконавшись, що біла жінка його не розуміє, гукнув когось.
На його заклик увійшов ще один негр — дуже відмінний від М'ганвазама. Джейн Клейтон відразу збагнула, що той походить із іншого племені. Це був перекладач. Із першого М'ганвазового запитання Джейн відчула, що вождь для когось намагається випитати у неї все. Вона помітила, що цікавість цього чолов'яги до її намірів досить дивна, бо особливо його цікавили обставини її подорожі, аж до приходу в селище.
Не маючи переконливих підстав щось приховувати, Джейн розповіла йому всю правду, але коли вождь спитав, чи сподівається вона зустрітися зі своїм чоловіком наприкінці подорожі, заперечливо похитала головою.
Тоді М'ганвазам через перекладача пояснив головну мету своїх відвідин.
— Я щойно довідався, — сказав він, — від людей, які мешкають на березі великої води, що ваш чоловік ішов за вами по Угамбі на відстані кількох переходів, але тубільці вистежили його і вбили. Я кажу вам це, щоб ви не марнували часу на довгу мандрівку, в кінці якої ви сподіваєтесь зустрітися зі своїм чоловіком, а натомість верталися до узбережжя.
Джейн тихо подякувала М'ганвазамові за турботу, а її серце скам'яніло від цього нового удару. Після всіх поневірянь вона врешті зазнала такого гострого болючого удару, що її почуття заніміли і змертвіли.
Вона сиДіла з похиленою головою, невидючими очима дивлячись в обличчя дитини, що лежала у неї на колінах. М'ганвазам вийшов із хатини. Трохи згодом вона почула шум біля входу — увійшов ще хтось. Одна з жінок, що сиділа навпроти неї, підкинула хмизу в багаття.
Спалахнули язики полум'я, мов від якихось чарів, яскраво освітивши хатину зсередини.
Світло з'ясувало молодій жінці страшну істину: дитина вже була мертва. Джейн і не помітила, коли це сталося.
Клубок ридань підкотив їй до горла, голова в безмовній скорботі схилилася на маленький згорток, притиснутий до грудей.
Хвилину в хатині панувала цілковита тиша. Потім тубільні жінки несамовито заголосили.
Прихідько кашлянув біля Джейн Клейтон і вимовив її ім'я.
Вона сполохано підвела погляд і побачила єхидну посмішку Ніколая Рокова.
13. ВТЕЧА
Хвилину Роков стояв із глузливою посмішкою на вустах, а потім його погляд упав на маленький згорток на її колінах. Джейн накрила краєм ковдри обличчя дитини, так, що хто не знав правди, подумав би, що маля спить.
— Ви дарма завдали собі стільки клопоту! — знущально сказав Роков. — Самі несли дитину аж до селища! Якби ви займалися своїми справами, я сам привіз би її сюди до людожерів. Ви могли б уникнути небезпек і знегод мандрівки. Але, мабуть, я мушу подякувати вам за те, що ви позбавили мене клопоту — доглядати вашу дитину під час подорожі. Це ж і є селище, в яке ваш син мав потрапити. М'ганвазам добре дбатиме про хлопчика й виховає з нього справжнього людожера. Якщо вам колись доведеться повернутись до цивілізованоко світу, то ви тільки й робитимете, що порівнюватимете ваше життя, в розкошах і зручностях, із життям вашого сина у селищі Ваганвазам. Я ще раз дякую вам, що ви принесли його сюди, а зараз прошу віддати малого мені, щоб я міг доручити його названим батькам.
Роков простяг руки до дитини, і бридка мстива посмішка скривила його губи.
На його подив, Джейн Клейтон підвелася і без жодного слова протесту віддала маленький згорток йому в руки.
— Беріть! — сказала вона. — Хвалити Бога, ви вже не зможете заподіяти йому якусь кривду.
Роков збагнув, що означали її слова, й відкинув краєчок ковдри з обличчя дитини, щоб пересвідчитись, чи справді вона мертва. Джейн Клейтон уважно стежила за виразом його обличчя.
Усі ці дні жінка сушила собі голову питанням: чи знає Роков, що це не її дитина? Якщо вона досі ще сумнівалася, то тепер, побачивши, як гримаса гніву спотворила обличчя росіянина, коли той зазирнув у мертве личко й усвідомив, що в останню мить вища сила перешкодила здійсненню його найпалкішої мрії про помсту, — тепер щезли й останні сліди її сумнівів.
Роков кинув тіло дитини назад на руки Джейн, тупнув ногою і заходив по хатині, махаючи кулаками й жахливо лаючись. Врешті він зупинився перед молодою жінкою і нахилився над нею.
— Ви глузуєте з мене! — вигукнув він. — Ви думаєте, що перехитрували мене, еге ж? Я покажу вам, як показав жалюгідній мавпі, що її ви називали "мій чоловік", як ставати поперек дороги Ніколаю Рокову! Ви обдурили мене з дитям. Мені не вдалося зробити його сином вождя людожерів, але, — тут він зробив паузу, щоб Джейн могла усвідомити усе справжнє значення його тяжкої погрози, — я зроблю його матір дружиною людожера! І я це зроблю — після того, як сам^нею скористаюся.
Якщо він хотів побачити у Джейн Клейтон хоч якийсь вияв страху, то жорстоко помилявся. Молода жінка була далека від нього. Її свідомість і душа закам'яніли від страждань.
На його подив, добра, навіть щаслива усмішка заграла на її вустах. Вона тріумфувала, бо Роков не знав, що це маленьке бідне тільце не було її любим Джеком!
Вона, звичайно, радо кинула б це йому у вічі, але... якщо Роков і далі вірить, що ця дитина — її, тоді маленький Джек буде в безпеці, хоч би де він знаходився! Звісно, молода мати й гадки не мала, де її синочок — не знала навіть, чи він живий... А відтак з'являлася хоч надія на це.
Може, без відома Рокова, дитину підмінив хтось із його спільників, і вона вже перебуває в безпечному місці в друзів, у Лондоні: там їх досить, доброзичливих і вірних, щоб заплатити який завгодно викуп змовникові-зраднику на його вимогу, аби лиш врятувати сина лорда Грейстока...
Леді Грейсток думала про все це сотні разів відтоді, як з'ясувала, що дитина, котру Андерссен передав їй до рук уночі на "Кінкеді", не її маленький Джек, і це стало постійним, невичерпним джерелом її мрій, щасливих мрій з усіма подробицями.
Ні, росіянин ніколи не повинен дізнатися, що то була не її дитина. Джейн розуміла, що її становище безнадійне. Якщо Андерссен і її чоловік загинули, то в цілому світі більш не було нікого, хто водночас хотів би їй допомогти і знав, де вона перебуває.
Молода жінка розуміла, що погроза Рокова не була марною. Росіянин зробить або намагатиметься зробити все, що обіцяв, вона у цьому не сумнівалася. Але в найгіршому випадку Джейн могла б уникнути жахливих страждань, перш ніж вони б її спіткали. Треба знайти якийсь спосіб відібрати собі життя, поки росіянин не вчинив над нею наругу...
Тепер їй потрібен був лише час — час подумати й приготуватися до кінця. Джейн відчувала, що не зможе зробити цього останнього рішучого кроку, доки не зважить кожну можливість втечі. Ні, вона не тремтіла над своїм життям, але доки існувала надія повернутися до своєї дитини, не могла скидати її з рахунку, аж поки прийде остання мить і перед страшною реальністю необхідно буде зробити останній вибір: між Ніколаєм Роковим з одного боку і самогубством — із другого.
— Забирайтесь геть! — сказала вона росіянину. — Забирайтесь геть і дайте спокій мені та моїй мертвій дитині. Чи не досить завдали ви мені лиха й страждань? Що такого я вам заподіяла, що ви й далі переслідуєте мене?
— Ви страждаєте за гріхи мавпи, яку вибрали, тоді як могли вибрати любов джентльмена — Ніколая Рокова, — відповів той. — Але що зараз про це говорити? Ми поховаємо дитину тут, а ви повернетеся зі мною до мого табору. Завтра я знов приведу вас сюди й віддам вашому новому чоловікові — любому М'ганвазамові. Ходім!
Роков простяг руку до дитини. Джейн, що вже звелася на ноги, відсахнулася від нього.
— Я сама поховаю хлопчика, — сказала. — Пошліть когось викопати могилку за селищем.
Роков дуже хотів якнайшвидше все закінчити й повернутися зі своєю жертвою в табір. В апатії Джейн він добачив її покірність долі. Виходячи з хатини, росіянин жестом покликав Джейн за собою, а за кілька хвилин зі своїми людьми повів її за околицю, де під великим деревом чорношкірі вже копали могилку.
Джейн загорнула маленьке тільце в ковдру і обережно поклала його в чорну яму. Відвернувшись, щоб не бачити, як земля сиплеться на маленький скорботний згорток, прошепотіла молитву над могилою невинного безпритульника, який назавжди залишився в її серці.
Потім, страждаючи, але з сухими очима, вона підвелася й пішла за росіянином крізь непроглядну темряву джунглів — вузькою стежкою-коридором, що вела від селища чорного людожера М'ганвазама до табору білого диявола Ніколая Рокова.
Позаду, в непролазних хащах, що обступали стежку, сплітаючись нагорі так, що й місячне світло не пробивалося, молода жінка чула важку ходу великих звірів, а довкола двигтіла земля від грімкого рикання левів, що вийшли на полювання.
Носії запалили смолоскипи й почали вимахувати ними, щоб відлякати хижаків. Роков наказав їм рухатися швидше, і з його тремтячого голосу Джейн Клейтон зрозуміла, що він страшенно наляканий.
Звуки нічних джунглів нагадали їй дні й ночі, які вона пробула в таких самих хащах із її лісовим богом — безстрашним і непереможним Тарзаном із племені великих мавп.