"Пропали!"—подумав наш юний герой і вже був готовий на все. Але то були даремні страхи. Ззаду під'їхав візник Шимон-Давид на буді і звернувся до погонича своєю крученою мовою:
— Що ти бабраєшся тут, сонна тетерьо? А я вже гадав, що ти мало не в Пачешті. Бре! 1 Натякни тому коростявому огиреві штурханом у живіт чи пужалном по спині, бо він ледве плентає ногами.
Не чекаючи, поки погонич послухається його поради, Шимон-Давид сам ляснув батогом коня по ногах і сказав:
— Бре! Коли приїдеш до Пачешті, скажеш іншим хлопцям, що я наказав попасти коней і їхати назад додому, не чекаючи на мене. Чуєш, що тобі сказано, чи ти спиш? Вйо, дітоньки, вйо-вйо!
Так закінчив Шимон-Давид і, цмокнувши до своїх конячок, завернув праворуч, а наш юний герой витер з чола піт, дякуючи богові, що відбувся переляком. Він трохи висунув голову з-під ротонди, глянув одним оком назад і побачив, як з буди Шимон-Давида блиснула пара добре знайомих, карих, блискучих, як у циганки, очей. Лейбка підхопився з місця, рвонувся з-під ротонди, і мимоволі з його грудей вирвався крик: "Розко!.." Але, перше ніж це слово долинуло до Шимон-Давидової буди, той уже завернув її та, різко погукуючи й ляскаючи батогом, подався зовсім іншим шляхом, немовби маючи намір поїхати назад. Буда швидко зникла, залишаючи за собою густу куряву й кінський запах, перемішаний із запахом смоли.
Розділ 88
ЗДОГАДИ, ПРИПУЩЕННЯ, ПИТАННЯ
"Людині з переляку може приверзтися бозна-що..." — так розмірковував наш юний герой, сидячи на підводі з декораціями. Звідки в нього виникла така думка, що в буді візника Шимон-Давида сидить Розка? Якщо це була Розка, постає питання: чого вони завернули з нею на зовсім інший шлях? Хіба вони обоє не їдуть в одне місце?..
Такі питання ставив собі Лейбка, знову повертаючи голову назад і дивлячись туди, де зникла буда Шимон-Давида. Він зустрівся поглядом із своїм другом Теркушем, який усе ще біг за возом, висолопивши язика. "Ото дурний собака!" — подумав Лейбка, і йому защеміло серце: шкода старого вірного друга Теркуша, який, бідолаха, залишиться сам, одним один. "Та й лоша, бідолашне,— думав він далі,— хіба не лишається саме, одним одне?"
— Холера на голови обох! — вигукує Гоцмах.
— На чиї голови холера? — здивовано спитав Лейбка.
— На чиї? Таки на голови мого Щупака і отого байстрюка Шолом-Меїра. Диви, як вони розсілися в буді Шимон-Давида, наче якісь графи в палаці!
Лейбка поглядав на Гоцмаха, ще більш здивований: він у буді Шимон-Давида не помітив нікого, крім Розки. Що тут діється?..
А Гоцмах мав своє на думці. Його цікавили Щупак і Шолом-Меїр.
— Хоч заріжте мене,— бурмотів він,— не розумію: якого біса вони завернули назад? Треба спитати у цього сонька. Гей, дядьку! Прокиньтеся на ранкову молитву! — сказав Гоцмах погоничеві.— Не ображайтесь, що я вас розбудив. Чи не скажете, будь ласка, куди, наприклад, веде отой шлях, яким завернув ваш ІПимон-Давид?
— Га? Отой шлях? — відповів погонич, повертаючи до нього заспане обличчя.— Тим шляхом їдуть, коли хто хоче, до Новоселиць.
— Аж до Новоселиць?
— Га? До Новоселиць.
— Звідки тут взялися Новоселиці? Ми хіба їдемо до Новоселиць? Ми ж їдемо до Унгені?
— Га? Ми їдемо до Пачегаті.
— Знаю,— сказав Гоцмах,— що до Пачешті. Пачеш-ті — цо станція, з якої їдуть на Унгені. Унгені — це румунський кордон. А Новоселиці — це ж зовсім інший кордон.
Погонич знову неначе прокинувся від сну.
— Га? Інший кордон — кажете? Еге, інший кордон.
— Чого ж ви кажете Новоселиці? — спитав Гоцмах уже роздратовано.
— Га? Цей шлях, кажу, до Новоселиць. Тим шляхом, кажу, їдуть, коли хто хоче до Новоселиць.
— До Новоселиць? Звідки взялися тут Новоселиці? Ми хіба їдемо до Новоселиць? Ми ж їдемо до Унгені! — закричав Гоцмах уже на повний голос.
— Га? Ми їдемо до Пачешті.
— А, бий тебе сила божа! Я йому кажу Унгені, а він мені Пачешті! Спробуй домовитися з візником!
Гоцмах плюнув спересердя і тихо звернувся до Лейбки:
— Ото ще йолоп!
Проте Лейбка не слухав. Його мозок гарячково працював і ставив безліч питань, а найголовніше питання: "Що з Розкою?.."
— Знаєш, що я тобі скажу, моє любе пташенятко? — звернувся до нього Гоцмах.— Боюся, що мій Щупак з отим байстрюком Шолом-Меїром щось забули в заїзді й повернули назад до Голенешті. Але постає питання (тут Гоцмах пересунув капелюшок на потилицю і почав говорити сам до себе): чого це Шимон-Давид наказав іншим візникам, щоб вони на нього не чекали? Тут є якась притичина (Гоцмах взявся рукою за підборіддя, неначебто в нього була борода). Отже, ми мусимо зробити такий висновок, що цей дядько правду каже (він показав на погонича), тобто, що вони таки десь під три чорти поїхали шляхом, який веде до Новоселиць. Тож постає нове питання (це Гоцмах проказав з протягом, піднявши вгору великого пальця) — постає питання — навіщо? Навіщо вони відрядили всю трупу з декораціями до румунського кордону, а самі, хай їм грець, наче збожеволівши, подалися казна-куди?
Гоцмах якусь мить сидів, занімівши з піднесеним угору великим пальцем, а потім відповів собі так само з протягом, як під час вивчання талмуда в хедері:
— Питання залишається нерозв'язаним!
Розділ 39
ГОЛЕНЕШТІ НЕ СПИТЬ
Серед усіх голенештинців, які сушили собі мозок і втратили спокій через оту надзвичайну пригоду з двома втікачами — сином багатія і канторовою дочкою,— була тільки одна людина, що залишилася спокійна, не плакала, не стогнала, не зітхала і робила своє, як завжди.
То був сам багатій — Беня Рафалович.
Коли, почувши страшний гамір і галас, Беня Рафалович довідався, що робиться, він насамперед сказав, щоб було тихо, і стало тихо. Потім він видав наказ запрягти коней і привезти "гудзика". Бениною мовою це означало— пристава, з яким Беня був на "ти".
— Бери, скільки хочеш,— сказав йому Беня,— роздягни мене до останньої сорочки, але приведи сюди мою дитину...
Це було майже неймовірно, щоб людина за один день так змінилась, як змінився Беня Рафалович. Завжди рум'яні щоки його посиніли, запали й зблякли. Очі блукали, ні на чому не зупиняючись, наче когось шукаючи. Навіть черево, завжди дебеле й округле, як барабан, нараз обвисло. То був зовсім не той Беня, що завжди. Він не кричав, не лютував, не ламав стільців. Тихою ходою ступав туди й назад по хаті, темний, як хмара, навіть надвір не виходив, світу божого не хотів бачити. А тут лежала трупом хвора дружина Бейлка. У неї серцевий напад, сказав лікар, треба її заспокоїти... Заспокоїти? Чим міг її заспокоїти Беня після того, як йому дали по голові полінякою, забрали в нього найкраще, наймиліше, найдорожче, най-любіше?
— Бери, скільки хочеш,— сказав він знову "гудзикові" — візьми все до останньої сорочки, але приведи сюди мою дитину...
"Гудзик" дивився на Беню. Він ще ніколи не бачив Рафаловича таким схвильованим, як тепер. Йому було шкода Бені. Поклавши руки йому на плечі, пристав заспокоював його:
— Будет хорошо! — тобто все буде гаразд.— Прикажи, Беня, кидеш * — накажи, щоб подали щось випити.
З великою енергією заходилось начальство розслідувати справу, розпитувати, дошукуватись суті, збирати відомості з першоджерел. Воно додержувалось своєї думки, що в усьому винен отой шельма, кантор. Він напевне знає, де поділась парочка, але придурюється. Нехай спершу посидить кілька годин у "кам'яному мішку", трохи познайомиться з мишами, блощицями та іншою нечистю, тоді перестане прикидатися дохлим, удавати, ніби нічого не знає... Ще трошки, і кантора Ісроела відвезли б до буцегарні, якби не канториха Лея з її чоловічим розумом.
Коли перший грім відгримів над її головою, в канто-рихи Леї розкрилися очі на все, і вона власним розумом дійшла висновку, що це все зв'язане з єврейським театром. Вона мала щодо цього тисячі різних прикмет і доказів. Хто може так добре знати, як мати? Мати знає, нещасна її доля! Материне серце чує. Вона відчула,— велике горе звалилося на її голову! — з першої хвилини, як оті два небораки (Щупак і Шолом-Меїр) переступили її поріг, що то прийшли душогуби по її кровинку. Гвалт, гвалт! Де були її очі? Просто-таки памороки забили їй, якась мана, наврочливе око, божа кара спіткала за її великі, великі гріхи!.. Тепер уже їй усе ясно. Ясно як день. В її нещасті винні багато-багато людей. Перша — це свята та божа Неха, господиня заїзду, з її двома розбещеними сестричками, які з першим-ліпшим чоловіком починають хихоньки та хахоньки... Небораки там квартирували і були з ними запанібрата — вони повинні знати все, чисто все... А музикант Єхіел? Чого цей шарлатан цілу ніч ниячив з ними в льоху у винаря Генаха? А сам винар — теж великий святенник! Хіба в нього не втекла три роки тому старша дочка із становим писарчуком? Вона може піти заприсягтися перед біблією, що всі вони причетні до її нещастя! Чому не взятися краще за них, ніж чіплятися ні за що ні про що до її чоловіка, який чистий перед богом і людьми, чи бачили ви таке?!
Цим канториха не тільки врятувала себе й свого чоловіка від нового лиха; вона, можна сказати, розкрила начальству очі, дала їм зброю в руки, освітила шлях, показала, де шукати правди. Зрозуміла річ, що всіх перелічених осіб негайно схопили, як чорт цигана, і взяли їх на цугундер. Вони всі дуже перелякалися, боялися, крий боже, наклепу, але, хвалити бога, відбулися тільки переляком. Начальство лише вимагало від них, щоб вони розповіли про акторів єврейського театру і про втеклу парочку. На щастя, вони мали багато чого розповісти.
Розділ 40 СВІДКИ
Перший з'явився на сцені винар Генах, уже літня людина, зовсім сивий, але щічки рум'яні, пухлі, як у юнака. І черевце в нього теж чимале, бессарабське черевце. Генах невеликого розуму людина, але треба йому віддати належне: правдивий, ніколи не розповідатиме висмоктаних з пальця небилиць. Він почав розповідати святу правду, як перед богом. Справа була така.
У суботу ввечері — так Генах поводиться вже багато років, відколи став винарем,— він узяв свічку й зійшов у льох до вина, глянути, що робиться з вином. Яке вино має ще бродити, а яке треба пропустити крізь фільтр. Якому вину треба додати солодкості, а в якому, навпаки, треба підвищити міцність, бо воно вже досить солодке. Є ще таке вино, що його треба розлити у пляшки й закоркувати, щоб не взялося пліснявою, і знову ж е вино, яке треба поставити, щоб вистоялось і набрало властивого йому смаку, солодкості й міцності, бо що таке, власне кажучи, вино?..
Тут довелося перебити винареві мову і пояснити, що від нього сподіваються почути не про вино, а про щось зовсім інше.