— Може, сказати тим шакалам про можливість посадки на воду? Бо інакше вони самі понавигадують казна-чого. Але ні! Не можна! — ляснув себе по лобі, безпорадно дивлячись на капітана. — Ми не можемо сказати їм, що свідомо прирікаємо хворих на загибель...
Трелівен навіть не слухав його. Сів, уперше за цю ніч. Зіперся головою на руки, заплющив очі. Та, почувши шум з гучномовця, що передував голосу Дженет, зірвався з місця і схопив мікрофон.
— Алло, Ванкувер! Ми зробили все, що ви наказали. Летимо зараз по курсу 265. Прийом.
— 714, я пишаюся вами, — відповів Трелівен, намагаючись говорити спокійно. — Чудесно! Повторимо тепер усе знову. Це вже востаннє, Джордже, перед тим, як опинишся над аеродромом, отже, постарайся зробити все на сто і два відсотки!
Грімселл тихо і схвильовано говорив у трубку:
— Так, він буде тут за півгодини, викотіть все, що маєте, і на місця!
Розділ десятий
05.05 — 05.25
Спенсер випростав затерплі ноги. Йому здавалося, що всі кістки в нього поламані, а тіло покалічено. Почував себе як викручена ганчірка. Руки тремтіли — він навіть не намагався стримати дрож. Невідривно стежачи за стрілками й покажчиками, він вже нічого не бачив, окрім них. Не помітив навіть світанку. Весь час його внутрішній голос, такий же реальний, як голос у навушниках, повторював: "Тримайся! Якщо зірвешся — кінець усім. Ти пам'ятаєш, під час війни теж траплялися подібні історії мало не щодня. Не раз вважав, що порятунку нема, що ти вже ні на що не згоден. І все-таки завжди якось давав собі раду".
Глянув на Дженет. Схотілося сказати будь-що, аби тільки заговорити.
— Як у нас пройшла остання проба? — спитав. У цю мить був на крок від непритомності.
Вона зрозуміла все.
— Чудово! — відповіла весело. — У кожному разі, капітан Трелівен був дуже задоволений. Адже так?
— Я майже не чув, що він казав, — відповів Спенсер, крутячи головою: у нього заніміла шия. — Сподіваюсь, що більше не будемо робити цих вправ. Скільки разів ми опускали шасі і закрилки? Три? Якщо він вимагатиме ще, я не... "Спокійно, — говорив внутрішній голос. — Не показуй їй, як тобі зле!"
Дженет нахилилася до нього і витерла хусточкою його лице й чоло.
"Ну, годі, візьми себе в руки. Подумай про Трелівена: йому ще гірше, ніж тобі. Щоправда, він чудово знає свою справу, але ж і він може подумати, що забув тобі щось розтлумачити, і..."
— Ти помітив, сонце зійшло? — Дженет уперше сказала йому "ти".
— О так, бачу! — збрехав він. На заході хмари золотаво рожевіли, а над хмарами — чисте небо. На півдні ліворуч він побачив дві гірські вершини — самітні острови серед бурхливого океану хмар. — Вже скоро день, — ствердив він і замовк. — Дженет! — обізвався по довгій паузі.
— Я слухаю!
— Перед тим, як почнемо знижуватися, подивись востаннє, тобто я маю на увазі пілотів. Може, буде трохи хитати, то треба б їх доглянути.
Дженет вдячно посміхнулася до нього, зняла навушники і підвелася з крісла. Прочинилися двері, і зайшов Бейрд.
— Що сталося?
— Я хотіла глянути на пілотів, чи добре вкриті...
— Не треба, — сказав лікар. — Я це зробив кілька хвилин тому. Ви обоє були такі зайняті, що не помітили мене.
— Як там у вас, лікарю? — спитав Спенсер.
— Власне, тому я і прийшов. Все менше залишається у нас часу...
— Чи порада з землі могла б вам допомогти?
— Звичайно, я б охоче обмінявся думками з лікарем аеропорту, але зараз радіо потрібно вам. Скільки лишилось до приземлення?
— Близько тридцяти хвилин. Витримають?
— Можливо, не знаю, — відповів Бейрд. Він тримався за поруччя Спенсерового крісла. Видно було, що він остаточно знесилився. Стояв без куртки, краватка розв'язана. — Двоє хворих в агонії. Можуть витримати, але... Але недовго. А є інші, стан яких, і без того тяжкий, дедалі погіршується.
Спенсер скривився.
— Вам хтось допомагає?
— Авжеж, інакше б я не впорався. Особливо один, чудесний хлопець. Той, кого називають Чайником. З нього б...
Ожило радіо.
— Алло, 714, говорить Ванкувер. Прийом. Дженет швидко повернулася на своє місце і наділа навушники.
— Ну, я ще прийду до вас, — пообіцяв Бейрд. — Бажаю успіху!
— Хвилинку, — промовив Спенсер, подаючи знак Дженет.
— Тут 714, — промовила вона в мікрофон. — За хвилю будемо вільні. Прийом.
— Лікарю, — квапливо заговорив Спенсер. — Я не буду вас обманювати. Може, станеться зовсім не так, як ми гадаємо... Все може трапитися...
Лікар мовчав.
— Ви розумієте, що я маю на увазі? Може добряче шарпнути... Нехай усі сидять на своїх місцях. А ви...
Бейрд якусь мить мовби зважував Спенсерові слова. Потім суворо відповів:
— Ви постараєтеся виконати своє завдання, а я займуся пасажирами. — Він поплескав молодого чоловіка по плечу і вийшов.
— Ну що ж, давай Ванкувер, — звернувся Спенсер до дівчини.
— Ми слухаємо, Ванкувер, — сказала вона у мікрофон.
— Алло, 714! — почули вони впевнений голос Трелівена. — Тепер, коли ти вже відпочив після останньої проби, Джордже, підемо далі. Мабуть, зараз чуєш мене краще? Прошу підтвердити. Прийом.
— Скажи йому, що я кілька хвилин сидів, задерши ноги вгору, — наказав Спенсер. — І підтвердь, що чуємо його добре.
— Пілот свіжий, мов новонароджений,— сказала Дженет. — І чуємо вас добре.
— Браво, Джордже! Ясно, що лекція трохи втомила тебе, але зате не матимеш клопоту під час посадки. Незабаром почнем знижуватись, тільки перед тим я хочу сказати кілька слів Дженет. Ти чуєш мене, Дженет?
— Алло, Ванкувер! Я слухаю.
— Дженет, перед посадкою ти виконаєш усе, що вимагає інструкція. Розумієш? Прийом.
— Розумію, капітане. Прийом.
— І ще одне, Дженет. Перед тим, як приземлитися, Джордж натисне кнопку сигналу тривоги. До речі, Джордже: кнопка цього сигналу — червона — міститься якраз над кріслом другого пілота.
— Ти бачиш її, Дженет? — спитав Спенсер, не підводячи голови.
— Так.
— Дженет, — говорив Трелівен, — сигнал тривоги буде для тебе наказом іти до пасажирів, бо ми хочемо, щоб під час приземлення ти була з ними.
— Скажи йому, що я не погоджуюсь, — швидко промовив Спенсер. — Ти мусиш бути тут.
— Алло, Ванкувер, — сказала Дженет. — Я зрозуміла ваш наказ, але пілот потребує моєї допомоги. Прийом.
Цього разу пауза тривала довше, ніж звичайно.
— Добре, 714. Ми це розуміємо. Проте обов'язком Дженет є перевірити, чи виконали пасажири все, що належить під час стану небезпеки. Чи є у вас хто-небудь, кого можна ознайомити з інструкцією і пояснити, як треба приготувати пасажирів?
— Може, лікар? — спитав Спенсер.
Дженет заперечливо похитала головою.
— У нього досить роботи й без того.
— Ну, то за хвилину матиме її ще більше, — буркнув він. — Ти мусиш бути тут, якщо хочемо мати хоч якийсь шанс приземлення.
Вона ще хвилину вагалася, потім натиснула кнопку передавача.
— Алло, Ванкувер. Лікар Бейрд так чи інакше доглядатиме хворих під час приземлення. Вважаємо, що він є відповідальною особою і забезпечить виконання пасажирами всіх належних заходів. Йому допомагає один з пасажирів.
— Алло, Дженет, ми згодні. Зараз на хвилину залиш мікрофон і перекажи лікареві все, що треба буде зробити. Не маємо права щось забути. Повідом мене, коли повернешся на місце. — Дженет відклала навушники й мікрофон і вийшла. — Слухай мене уважно, Джордже, — говорив Трелівен. — Намагайся не збочити з курсу, яким ідеш зараз. В разі потреби, передамо тобі поправку. Наближаєшся до аеродрому. Зараз я скажу тобі, що саме і як. Дещо ти, певно, пам'ятаєш ще з того часу, як служив у авіації. Якщо виникнуть якісь сумніви, запитуй мене, ще є час. Ти матимеш змогу зробити стільки спроб заходу і приземлення, скільки схочеш, але пам'ятай, що при останньому заході муситимеш виконувати всі дії чітко і в певній послідовності. Почнемо, як тільки повернеться Дженет...
В контрольній у Ванкувері Трелівен жбурнув на підлогу недокурок і глянув на електричний годинник на стіні.
— Скільки в них ще бензину?
Грімселл вказав на картку, що лежала на столі.
— Приблизно на 90 хвилин льоту.
— Вас цікавить, чи матимуть вони час на польоти над аеродромом і вправи на заходи, так, капітане? — спитав Бердік.
— Так. Це ж він уперше веде таку машину. Будь ласка, стежте за витратою бензину, пане Грімселл. У них повинен залишитися бензин, в разі, коли довелося б сідати на воду, якщо в останню хвилину з'ясується, що це єдиний вихід...
— Пане Бердік! — гукнув з центральної телефоніст. — Дзвонить ваш директор з Монреаля.
Бердік вилаявся.
— Але ж вибрав час! Скажи йому, що не можу зараз розмовляти. От що, з'єднай його з нашим бюро... Почекай! Дай мені бюро! — Він узяв трубку, чекаючи, поки його з'єднають.
— Алло, це ти Деве? Маю для тебе сюрприз: старий на проводі, поговори з ним, розкажи йому казочку. Скажи, що 714 тримається добре і що його молитви не гірші від наших. Скажи йому, що подзвоню негайно після... як тільки матиму, що сказати. Б'юсь об заклад, що тоді він сяде в літак і прилетить сюди. Гаразд? Ну, то до роботи!
Заступник диспетчера, затуливши рукою трубку, казав своєму начальнику:
— Говард скаржиться, що преса...
— Я поговорю з ним! — начальник узяв трубку. — Слухай-но, Кліффе! Не будемо відповідати на жодні телефонні дзвінки, крім оперативних. Наближається вирішальна хвилина... Так, знаю! Якщо мають очі, можуть побачити самі.
— Цей хлопець взагалі непогано працює, — буркнув Бердік.
— Непогано працює, — погодився Грімселл. — А журналісти теж не виконали б свого завдання, якби сиділи тихо. І незважаючи на це, ми зараз не маємо для них часу.
Трелівен стояв перед рацією, втупивши очі в годинник, постукуючи пальцями по столу. На аеродромі готувалися до приземлення літака. В лікарні сестра поклала телефонну трубку і щось сказала лікарю, який працював за сусіднім столом. Коли той підвівся, вона подала йому пальто і вдягнулася сама. Вони вибігли з кімнати, і за кілька хвилин відчинилися великі двері гаражу при лікарні. З нього виїхала одна санітарна машина, потім друга...
Пожежники міської команди, яких тримали на місці до останньої хвилини, швидко одягалися й вибігали з приміщення.
За аеродромом, перед будиночками, за головною стартовою доріжкою, поліція допомагала мешканцям сідати в автобуси. Людей піднімали з ліжок, більшість була у пальтах, накинутих просто на піжами і нічні сорочки.