– 1 дякую вам за все, що ви для мене зробили.
Їй полегшало на душі, і вона враз повеселішала.
Пітер, якому вже кортіло діяти, вирішив посидіти з дівчиною ще кілька хвилин, щоб до кінця заспокоїти її. Він сказав:
– Я мушу вам дещо пояснити, міс Прейскотт.
– Марша.
– Гаразд, тоді я – Пітер. – В даному разі, вирішив він, фамільярність можна виправдати, хоч взагалі готельним службовцям рекомендують уникати її в стосунках з малознайомими мешканцями. – Розумієте, в готелях робиться чимало такого, на що нам доводиться затуляти очі. Але таких неподобств, як учорашній випадок, дарувати не можна. І тут ми не пощадимо нікого – навіть наших службовців, якщо вони в них замішані.
Пітер знав, що в питаннях, які стосуються репутації готелю, Уоррен Трент буде цілком солідарний з ним і підтримає всі його заходи.
Власне, на цьому розмову можна було кінчати. Він підвівся й підійшов до вікна. Внизу лежала широка, велелюдна Кенел-стріт. Проїжджа частина її, розрахована на рух у шість рядів, була заповнена машинами, на тротуарах вирував людський потік. Пітер помітив, що представники HACK[9] знов пікетують якусь крамницю. Один плакат закликав: "Не купуйте в цій крамниці. Тут дискримінують людей". Пікетники з плакатами повільно походжали перед вітринами, й перехожі обминали їх.
– Ви недавно приїхали в Новий Орлеан, правда ж? – спитала Марша.
Вона теж підійшла до вікна, і він чув ніжний, тонкий запах її парфумів.
– Еге ж. Власне, ще не встиг навіть як слід вивчити місто.
І тут вона з несподіваним для себе самої ентузіазмом сказала:
– А я так здорово знаю його історію! Можна, я буду вашою вчителькою?
– Н-ну… я накупив різних книжок. В мене просто часу немає читати.
– Книжки ще встигнете почитати. А я вам спочатку все покажу й розповім… Це ж куди цікавіше! До того ж, я так хочу віддячити вам…
– Ну, це вже ви даремно…
– Гаразд, тоді просто так. Ну, будь ласка!
Вона поклала руку йому на плече, і він, розгубившись, спромігся тільки сказати:
– Пропозиція, звісно, цікава…
– Ура! Виходить, ми домовились. Завтра ввечері я даю у себе вдома званий обід. Це буде старосвітський новоорлеанський прийом. А потім поговоримо про історію.
– Отак зразу?! – вихопилося в нього.
– А ви на завтра вже з кимось домовилися?
– Н-ні.
– Тоді я вас чекатиму, – твердо сказала Марша.
Пітер вагався, добре пам'ятаючи свій гіркий досвід: перед ним знову була гостя готелю, до того ж, зовсім молода дівчина. А з другого боку – невже він мусить бути таким уже сухарем? Ну що поганого в тому, що його запрошують на обід, а він це запрошення приймає? Зрештою, на званому обіді будуть і інші гості.
– Якщо я погоджуся, – сказав він, – ви виконаєте одне моє прохання?
– Яке?
– Я хочу попросити вас, щоб ви пішли зараз додому, Маршо. Залишили готель і пішли додому.
Вони подивились одне одному просто в очі, і його знову засліпила на мить її юна врода.
– Добре, – сказала вона. – Якщо ви хочете цього, я піду додому.
Коли Пітер Макдермот увійшов до свого кабінету, назустріч йому підвелася Флора Єйтс, його непоказна, веснянкувата секретарка. В своїх коротких пальцях, які, проте, вміли танцювати на клавішах друкарської машинки з незбагненною для Пітера швидкістю, вона тримала з десяток телеграм.
Показавши на них, Пітер спитав:
– Є щось термінове?
– Не так, щоб термінове, але все – на сьогодні.
– Гаразд, хай тоді трохи полежать. Я попросив бухгалтерію переслати мені рахунок за люкс 1126-27, виписаний на ім'я Стенлі Діксона.
– Він тут. – Флора взяла зі столу конверт. – Столяр підрахував також приблизну вартість ремонту меблів, і я підшпилила його папірець до рахунку.
Пітер переглянув суми. Рахунок за номер плюс послуги дорівнював сімдесяти п'яти доларам. Збитків було заподіяно на сто десять доларів. Подаючи секретарці перший папірець, він сказав:
– Дізнайтеся, будь ласка, номер телефону за цією адресою. Телефон, очевидно, записаний на його батька.
На столі в нього лежала нерозгорнута ранкова газета – "Таймс-Пікаюн". Коли Флора вийшла, він розгорнув її, і в очах зарябіло від чорних заголовків. Учинений вчора злочин на шосе став подвійним убивством: мати загиблої дитини померла над ранок у лікарні. Пітер швидко перебіг очима репортаж, який, власне, повторював те, що вони з Крістіною почули вчора від полісмена. "Поліція ще не натрапила на сліди машини чи вбивці-водія, – писав репортер. – Слідчі надають великої ваги свідченню одного перехожого, який встиг помітити "чорний автомобіль низької посадки", що розвинув шалену швидкість через кілька секунд після вбивства". Газета додавала, що органи поліції міста й штату об'єднаними зусиллями розшукують машину, яка відповідає цьому описові й має, очевидно, певні пошкодження.
Пітер подумав, чи прочитала це повідомлення Крістіна. Побувавши на місці трагедії, він ніби став її свідком, і, може, саме тому брав це так близько до серця.
Флора принесла потрібний йому номер телефону, і Пітер, відклавши газету, набрав його по міському апарату. Соковитий бас відповів:
– Помешкання Діксонів.
– Мені потрібен містер Стенлі Діксон. Він вдома?
– Дозвольте дізнатися, хто говорить, сер.
Пітер назвав своє прізвище й додав:
– Від готелю "Сейнт-Грегорі".
Запала пауза, він почув, як віддаляються від апарата несквапні кроки, потім, так само несквапно, його співрозмовник повернувся.
– Дуже шкодую, сер, але містер Діксон-молодший зараз зайнятий.
Пітер з металом у голосі промовив:
– Тоді перекажіть йому: якщо він не підійде до телефону, я негайно подзвоню його батькові.
– То, може, ви зразу…
– Ви чули? Перекажіть йому мої слова.
Він майже відчув, як вагається чоловік на другому кінці дроту. Нарешті той озвався:
– Гаразд, сер. – І знову звуки кроків, що віддалялися.
В трубці клацнуло – це включився паралельний телефон – і почулося похмуре:
– Говорить Стен Діксон. З якого приводу така гарячка?
Пітер різко відповів:
– З приводу того, що сталося вчора ввечері. Вас це дивує?
– А хто ви такий?
Пітер знову назвав себе.
– Я вже говорив з міс Прейскотт. А тепер хочу побалакати з вами.
– Ну, то балакайте, я слухаю!
– Ні, у нас буде інша розмова. В моєму кабінеті, в готелі. – Пітер почув якийсь вигук, але не звернув на нього уваги. – Завтра о четвертій. І щоб ті троє теж були з вами. Приведете їх самі.
– Чорта з два! – розлютовано відповів Діксон. – Хто б ти там не був, ти – готельний лакуза, і не тобі мною командувати, ясно? А як не ясно, то можу ще додати, що мій батько особисто знайомий з Уорреном Трентом…
– З містером Трентом я вашу справу вже обговорив, і він доручив мені вести її від початку й до кінця – аж до подання позову. Що ж, я скажу йому, що ви відмовляєтеся давати пояснення, поки ми не поінформуємо вашого батька.
– Стривайте, стривайте! – Стенлі Діксон засопів у трубку, потім сказав куди сумирнішим тоном: – Завтра о четвертій у мене лекції.
– То пропустіть їх, – відказав Пітер. – І решта хай теж пропустить. Мій кабінет на другому поверсі. Рівно о четвертій, ясно?
Поклавши трубку, він подумав, що тепер з нетерпінням чекатиме завтрашньої зустрічі.
8
Газетні аркуші були розкидані по підлозі навколо ліжка герцогині Кройдонської. Уважно, від крапки до крапки перечитавши новини, вона відкинулася на подушки й почала напружено думати, добре усвідомлюючи, що тепер, як ніколи, все залежигь від її розуму та винахідливості.
Заставлений порожнім посудом скляний візок стояв неподалік від ліжка. Навіть у найкритичніші дні свого життя герцогиня не кидала звички ситно снідати. Ця звичка закоренилася з дитинства, яке минуло в родовому маєтку Фоллінгбрук; там сніданок завжди складався з кількох страв, причому часто йому передувала прогулянка верхи.
Герцог, який снідав у другій кімнаті, повернувся до спальні. Він теж накинувся на газету, як тільки її принесли, і тепер йому не сиділося на місці – він походжав по спальні в накинутому поверх піжами яскраво-червоному халаті, час від часу скуйовджуючи п'ятірнею ще нечесане волосся.
– На бога, не крутися перед очима! – гримнула на нього дружина. В її голосі теж відчувалася нервова напруга. – Я не можу думати, коли ти басуєш, мов жеребець на іподромі.
Він звів на неї пооране зморшками, скривлене обличчя, таке жалюгідне в яскравому ранковому світлі.
– А на біса тобі думати? Хіба це щось змінить?
– Думати завжди корисно, коли є чим.
Він знову запустив п'ятірню в чуприну.
– Хіба від учора щось змінилося на краще?
– Але й на гірше нічого не змінилося – і дякуй богові вже за це Нас, як бачиш, поки що ніхто не чіпає.
Він стомлено похитав головою – думки плуталися після майже безсонної ночі.
– Отож бо, тільки "поки що".
– Найголовніший фактор тепер – час. А час – наш союзник, і поки ми чекаємо, поки години спливають… – Вона замовкла, потім заговорила повільно, міркуючи вголос: – Нам зараз конче потрібно привернути до тебе громадський інтерес… Публічний інтерес, на тлі якого всілякі підозри, всілякі припущення іншого плану були б такі неймовірні, що на них просто не звернули б уваги…
За мовчазною згодою про вчорашню сварку обоє не згадували.
Герцог знову почав ходити з кутка в куток.
– Такий інтерес може викликати тільки повідомлення про те, що мене затверджено послом у Сполучених Штатах.
– Маєш рацію.
– А хіба це можна прискорити? Хай тільки Хол запідозрить, що на нього тиснуть, він потрощить усі меблі на Даунінг-стріт[10]. І взагалі, з цим так легко вскочити в халепу…
– А куди ти вскочиш, якщо…
– Знаю, знаю! І я вже думав, що найкращий вихід для нас – це піти в поліцію і здатися! – Голос герцога Кройдонського звучав істерично. Тремячою рукою він запалив сигарету.
– Ні, ми не здамося! – На відміну від чоловіка, герцогиня говорила чітко й твердо. – Навіть прем'єр-міністри піддаються тискові; треба тільки знати, з якого боку натиснути. І Хол – не виняток. Я зараз викличу Лондон.
– Навіщо?
– Побалакаю з Джофрі. Попрошу, щоб він прискорив твоє призначення.
Герцог із сумнівом похитав головою, але заперечувати не став. Йому вже не раз доводилось пересвідчуватися в майже чудодійній силі впливу родичів своєї дружини. Він тільки попередив:
– Гляди, люба, щоб ми самі не звели всього нанівець.
– Справа варта заходу.