Монтгомері мало не налетів на нього й також зупинився. Напружуючи слух, ми почули за деревами якийсь галас і тупотіння, що швидко наближалися до нас.
— Він помер,— промовив чийсь тремтливий голос.
— Він не помер, він не помер,— бурмотів інший.
— Ми бачили, ми бачили,— заторохкотіло кілька голосів.
— Егей! — зненацька вигукнув Монтгомері.— Гей, ви!
— Нема на вас диявола! — гукнув я, стискуючи револьвер.
Спочатку запала тиша, а потім у густому плетиві гілля почувся тріск, і раптом показалося з півдюжини облич — облич з якимось новим, незвичним виразом. З Млінгової горлянки вирвалось гарчання. Я побачив мавпо-людину,— я вже впізнав її по голосу,— і двох закутаних у біле створінь, які в день мого прибуття були в човні Монтгомері. Біля них стояли дві плямисті тваринки і та страхітливо згорблена потвора, яка оповіщала Закон, із сірими патлами, що спадали їй на щоки, з насупленими сірими бровами й сірою щетиною, наїжаченою посеред приплюснутого лоба. Ця волохата потвора з цікавістю поглядала на нас із зеленої гущавини своїми червоними очима.
Всі мовчали. Тоді Монтгомері, затинаючись, спитав:
— Хто с-сказав, що він помер?..
Мавпо-людина винувато зиркнула на сіру потвору.
— Він помер,— озвалася та.— Вони бачили.
Ватаги цієї нічого було боятися. Тварино-люди були приголомшені страхом і незбагненністю подій.
— Де він? — спитав Монтгомері.
— Там,— кивнуло головою сіре створіння.
— Чи існує й зараз Закон,— запитала мавпо-людина.— Чи повинні ми й тепер виконувати Його веління? Чи правда, що Він помер?
— Чи існує зараз Закон? — повторила істота в білому.— Є тепер Закон, ти, Другий, котрий з батогом?
— Він помер,— знову озвалася сіра потвора.
Всі стояли, пильнуючи за нами.
— Прендіку,— звернувся Монтгомері, тупо зиркнувши на мене.— Мабуть, це він помер.
Під час цієї розмови я стояв позад Монтгомері. Я почав усвідомлювати ситуацію. Тоді раптом я виступив наперед і промовив твердим голосом:
— Діти Закону, Він не вмер.
Млінг звів на мене свій проникливий погляд.
— Він змінив лише свій образ, Він змінив своє тіло,— провадив я.— Якийсь час ви не зможете Його бачити. Він... там,— я показав на небо,— і звідтіль стежить за вами. Ви не зможете Його бачити. Але Він може бачити вас. Бійтеся Закону!
Я рішуче дивився на них. Їх пройняв трепет.
— Він великий, Він милостивий,— промовила мавпо-людина, злякано дивлячись догори крізь густе верховіття.
— А те створіння? — запитав я.
— Створіння, що було в крові, що бігло з криком і стогоном, воно також померло,— сказала сіра потвора, не спускаючи з мене очей.
— Ото й гаразд,— буркнув Монтгомері.
— Той, Другий, котрий з батогом...— почала вона.
— Ну? — гостро глянув я.
— ...сказав, що Він помер.
Але Монтгомері був досить тверезий, щоб збагнути, з яких оце причин я заперечую смерть Моро.
— Він не помер,— повільно промовив Монтгомері.— Не помер — і все. Не помер, як і я.
— Є такі,— докинув я,— що порушили Закон. Вони мусять померти. Дехто вже вмер... А тепер покажіть нам, де лежить Його колишнє тіло. Те тіло Він уже покинув, бо воно більше Йому не потрібне.
— Ось туди йти, Людино, що бігла в море,— відповіла сіра потвора.
Із шістьма створіннями, що показували нам дорогу, ми пішли на північний захід, продираючись через густу папороть і виткі рослини, обминаючи стовбури дерев. Аж далі почувся якийсь вереск, захрустіло гілля, і повз нас із криком шмигнула маленька рожева істота. Переслідуючи її, одразу ж за нею вискочило з хащів дике, заюшене кров’ю, патлате страховисько, що, не стримавшись, потрапило між нас. Сірий Оповісник Закону шарпнувся вбік, а Млінг з гарчанням накинувся на те страховисько, але воно відшпурнуло його; Монтгомері вистрілив, та не влучив; пригнувши голову, він підняв для захисту руку і повернувся тікати. Тоді вистрілив я, проте страховисько не впало. Я вистрілив удруге просто йому межи очі — гидке його обличчя покрив спалах. Геть усе воно було розтрощене. І все ж потвора встигла проскочити повз мене; вона ще вхопила Монтгомері й впала разом із ним на землю, протягши його за собою у передсмертній агонії.
Я опинився один із Млінгом біля мертвої потвори і розпростертого долілиць Монтгомері. Нарешті він повільно підвів голову й, нічого ще не тямлячи, подивився на закривавлену тварино-людину поряд з ним. Це його майже витверезило, і він звівся на ноги. Сірий Оповісник повертався до нас із-за дерев.
— Дивись,— мовив я до нього, показуючи на мертвого нападника.— Чи ж не існує Закон? Он до чого призводить порушення Закону.
Створіння поглянуло на труп і пробурмотіло низьким голосом слова з ритуалу:
— Він посилає нищівний Вогонь.
Решта тварино-людей, витріщивши очі, юрмилася довкола.
Кінець кінцем ми дісталися майже до західного кінця острова. Там ми побачили обідране, понівечене тіло пуми,— лопатка її була роздрібнена кулею,— а за якихось двадцять ярдів далі — й те, чого шукали. Моро лежав долілиць на втоптаній галявинці серед потолоченої тростини. Одну його руку було майже відірвано, сиве волосся — в крові, а голова розбита пуминим ланцюгом. Витолочена тростина забризкана кров’ю. Його револьвер так ми і не знайшли. Монтгомері перевернув тіло на спину.
Час від часу спочиваючи, ми понесли його до загорожі з допомогою шести тварино-людей,— бо Моро був таки важкенький. Посутеніло. Двічі ми чули, як поблизу нашого маленького загону вигукували й вили якісь невидимі істоти, а один раз з’явилося маленьке створіння, схоже на лінивця,— воно вп’ялося в нас поглядом і мерщій шаснуло геть. Проте на нас більше ніхто не нападав. Біля воріт загорожі тварино-людська компанія залишила нас. Млінг також пішов із ними. Ми замкнулися, забравши в двір скалічений труп Моро і поклавши його на купу хмизу.
Тоді ввійшли до лабораторії і знищили всіх живих істот, які ще там залишалися.
XIX. СВЯТО МОНТГОМЕРІ
Покінчивши з цим, помившись і попоївши, Монтгомері та я ввійшли до моєї маленької кімнати і вперше спробували серйозно обміркувати наше становище. Було вже близько півночі. Монтгомері майже протверезів, проте й досі ще не міг зібратися з думками. Він жив під постійним впливом Моро, і йому, певно, важко було зрозуміти, що Моро може вмерти. Це лихо несподівано зруйнувало всі його звички, які протягом десяти чи й більше років, проведених на острові, вже стали його другою натурою. Говорив він невиразно, ухильно відповідав на мої запитання і все зводив розмову на загальні теми.
— Як безглуздо влаштований світ,— розводився він.— Все життя — якийсь розгардіяш. Як на мене, то я ніби й зовсім не жив... Цікаво знати, коли воно, оте життя, почнеться! Цілих шістнадцять років борсався під опікою няньок та вчителів, виконуючи їхні настанови, п’ять років у Лондоні забивав собі голову медициною, погано харчувався, мешкав у злиденній квартирі, носив нужденну одежу, віддавався нікчемним порокам і,— треба ж такому статися! — нічого доброго й не зазнавши, завіявся на цей тваринячий острів... На десять років! Ну, й для чого все це, Прендіку? Невже ми якісь мильні бульбашки, що їх видуває дитина?
Важко було припинити ці теревені.
— Зараз нам треба подумати, яким чином вибратися із цього острова,— сказав я.
— А яка з того втіха? Я ж вигнанець. Куди мені податися? Це добре вам, Прендіку. Бідний старий Моро! Ми не можемо тут його залишити, бо вони й кістки обгризуть. Тому що це... А потім — яка доля спіткає кращу частину тваринного люду?
— Гаразд,— відповів я.— Про це поговоримо вранці. Я вважаю, що треба розкласти з хмизу багаття і спалити його тіло з рештою тих... А з тваринним людом — що може статися?
— Не знаю. Я думаю, що ті, яких створено з хижаків, рано чи пізно покажуть себе. Ми ж не можемо винищити всіх. Адже так? Хоча ваша людяність якраз дозволила б це зробити!.. Але вони зміняться. Вони неминуче зміняться.
Отак, не вгаваючи, базікав Монтгомері, і я відчув, що терпець мені вривається.
— Хай вам біс! — вигукнув він на якесь моє колюче зауваження.— Чи ви не бачите, що мені гірше, ніж вам?
Він устав і пішов по коньяк.
— Пийте! — сказав він, повернувшись.— Ви, мудрий блідолиций безбожнику з виглядом святого, пийте!
— Ні,— відповів я і сів, злісно дивлячись йому в обличчя, освітлене жовтавим світлом лампи. Він пив, теревенячи й далі. Пам’ятаю, що я був безмежно втомлений. Він знову почав захищати тваринний люд і Млінга. Він казав, що Млінг — єдине створіння, яке по-справжньому його любило. Нараз його осяйнула думка.
— Прокляття на мою голову! — вигукнув він; потім, похитуючись, звівся на ноги і схопив пляшку з коньяком.
Ніби саме небо зненацька прояснило мені розум, і я збагнув наміри Монтгомері.
— Ви не дасте пити цій худобині! — сказав я, підводячись і стаючи просто перед ним.
— Худобині! — вигукнув він.— Самі ви худобина! Таж він п’є, як і всяке хрещене. Геть з дороги, Прендіку!
— На милість Божу...— почав я.
— Геть з дороги! — заревів він, раптом вихопивши револьвер.
— Ну, гаразд,— сказав я і відступив убік. Коли він узявся за клямку, я мало не кинувся на нього, але вчасно стримався, згадавши покалічену руку.— Ви самі вже стали худобиною. Ідіть же до них!
Монтгомері відчинив двері й, наполовину обернувшись до мене, зупинився, освітлений з одного боку жовтавим світлом лампи, а з другого — блідим місячним сяйвом. Під густими бровами западини його очей були наче чорні плями.
— Ви пихатий, самовдоволений дурень, Прендіку, справжнісінький осел. Ви всього боїтесь і багато про себе думаєте. Нашим суперечкам — кінець. Я вирішив вранці перетяти собі горло. Але цеї ночі я влаштую собі диявольськи втішне свято.
Він повернуся й пішов геть.
— Млінг! — гукнув він.— Млінг, старий друзяко!
В сріблистому сяйві місяця морським узбережжям ішло троє якихось невиразних створінь; одне з них було в білому, а двоє, що позаду, маячіли темними плямами. Вони зупинилися й стали пильно дивитися. Тоді я побачив згорблену Млінгову спину — він саме виходив з-за будинку.
— Пийте! — вигукував Монтгомері.— Пийте, ви, звірі! Пийте і ставайте людьми. Я, чорти б його брали, наймудріший! Моро забував про це. Ось воно, останнє випробування. Пийте, кажу вам.
Вимахуючи пляшкою, він майже побіг на захід разом із Млінгом, який опинився між ним і трьома ледь помітними створіннями, що подалися слідом.
Я підійшов до дверей.