Як добре поміркувати, справді було б ліпше, якби я мовчала.
— Ні, моя люба, говоріть. Чи можливе, щоб ви в глибині свого серця мали таємницю від мене? Чи найперша наша умова не була в тому, що наші серця мають бути відкриті одне для одного без остачі?
— Це правда, і саме це й є те, що мене найбільше пригноблює; закид, який ще більше поглиблює інший, що його мушу сама собі зробити. Чи ви не помічаєте, що з якогось часу я не така безжурна, як раніше? Я втратила апетит і п'ю й їм тільки з конечности; я не можу заснути. Наше найближче товариство прикре мені. Уночі я сама з собою стаю на пораду й питаю себе: чи справді він тепер менше уважний до мене? Ні. Чи можу я закинути йому якісь підозрілі зв'язки? Ні. Чи він перестав бути таким ніжним до мене, як раніше? Ні. Чому ж твій друг лишився, як був, а твоє серце якось змінилося? Бо так є: ти не можеш цього утаїти; ти не чекаєш його з таким самим хвилюванням, як раніше; ти не маєш того задоволення бачити його, що раніше; того нетерпіння, коли він приходить з запізненням; не відчуваєш більше того солодкого занепокоєння, яке проймало тебе при гуркоті його коляси, при повідомленні про його появу.
— Як то, маркізо?
Маркіза де Ляпоммре закрила собі очі руками, схилила голову і мовчала якусь мить, після якої мовчанки додала:
— Маркізе, я не була приготована до вашого великого подиву, до того всього гіркого, що ви можете тепер мені сказати. Маркізе, пожалійте мене... Ні, не жалійте, скажіть мені все, і я вислухаю у повній покорі, бо на таке, що маєте сказати, я сама заслужила. Так, мій дорогий маркізе, це правда... Так, я... Але хіба це не досить велике нещастя, саме те, що до такого дійшло? Не говорячи вже про сором, гидке почуття фальшу від того, що все це я від вас приховала? Ви лишилися, як були, а ваша подруга змінилася; ваша подруга божествить вас, шанує, як і раніше, чи ще й більше; але... але жінка, яка за звичаєм, їй властивим, загляне в найпотаємніші закутки своєї душі і перевірить їх зблизька, не подаючися на жодну оману, не може приховати того, що любов звідти зникла без решти. Жахливе відкриття, але тим не менше правдиве. Маркіза де Ляпоммре, я, я, — хитка, легковажна!.. Обурюйтеся, маркізе, добирайте найобразливіші слова для мене, я наперед сама себе ними заплямувала; вимовляйте їх, я готова всі їх прийняти... всі, не називайте мене лише фальшивою, бо, сподіваюся, ви погодитеся, що фальшу в мені нема... (Жінко! — Що там? — Нічого. — У цьому домі не маєш ні хвилини відпочинку, навіть у ті дні, коли майже зовсім нікого немає і здається, ніби немає чого робити. Горе жінці у такому становищі, як моє, та ще з таким нетямущим чоловіком), — По цій мові пані де Ляпоммре відкинула голову на спинку фотеля і почала плакати. Маркіз упав їй до ніг зі словами:
— Ви чарівна жінка, божественна жінка, жінка, яких на світі нема. Ваша щирість, ваша шляхетність приголомшує мене, і я готовий померти з сорому! Ах, ця мить, як незрівняно підносить вона вас надо мною! Які великі ви в моїх очах, і який маленький я! Ви перші заговорили одверто, а тим часом перший винуватець я. Подруго моя, ваша щирість захоплює мене, і я був би потворою, якби на щирість не відповів щирістю: признаюся вам, що історія вашого серця од слова до слова та сама, що й історія мого. Усе, що ви сама собі говорили, говорив і я собі; але я мовчав, я страждав, і не знаю, коли набрався б мужности, щоб одверто це сказати.
— Це правда, мій друже?
— Найщиріша правда; і нам не лишається нічого ліпшого, як взаємно поздоровити себе, що обоє ми одночасно втратили тендітне й зрадливе почуття, яке нас об'єднувало.
— Справді, яке велике нещастя було б, якби я любила вас далі, тим часом як ваша любов давно погасла!
— Або якби, навпаки, таке сталося першому мені.
— Правда ваша, я це розумію.
— Ніколи ще не були ви мені такою милою, такою чарівною, як у цю мить, і якби мій минулий досвід не запевняв мене в протилежному, я повірив би, що люблю вас тепер більше, ніж будь-коли раніше.
І, кажучи так, маркіз узяв її руки й почав їх цілувати... (Жінко — Що там? — Покупець на солому. — Подивись у реєстр. — А де реєстр?.. Чекай, чекай, уже знайшов). Мадам де Ляпоммре затаїла в собі смертельну образу, що краяла їй серце, і почала знову говорити, звернувшися до маркіза такими словами:
— Але, маркізе, як нам тепер бути?
— Виходить на одне, що не ошукали ні ви мене, ні я вас. Ви маєте повне право на мою пошану, і мені здається, що не зовсім утратив і я своє право на вашу: будемо зустрічатися й далі з таким довір'ям, на яке дозволяє найінтимніша дружба. І це заощадить нам усю ту нудоту, зрадництво, всілякі закиди і без кінця зіпсований настрій — усе те, що звичайно супроводить погасле кохання. Ми будемо єдині в своєму роді. Ви здобудете всю вашу попередню свободу, а мою повернете мені; ми вийдемо в світ. Ви повідатимете мені про свої перемоги, а я не таїтимуся з своїми перед вами, якби вони мені трапилися, в чому я дуже сумніваюся, бо по вас я буду дуже перебірливий. Це ж буде чудово! Ви допомагатимете мені своїми порадами, а я не відмовлю вам своїх, коли ви їх потребуватимете чи трапиться вам опинитися в небезпечних обставинах. Бо хто може передбачити, що станеться?
Жак: Ніхто.
Господиня: І дуже можливе, що чим далі я шукатиму, тим більше порівняння буде на вашу користь, і я повернуся до вас ніжніший і пристрасніший, переконаний більше, ніж будь-коли, що мадам де Ляпоммре була єдина жінка, здібна мене ощасливити. По такому поверненні можна буде закладатися на що завгодно, що до кінця моїх днів1 я лишуся вірний вам.
— А як станеться так, що по вашому поверненні ви мене не знайдете? Бо, зрештою, маркізе, людина не може бути завжди справедлива, і нічого неможливого нема в тому, що з примхи, смаку чи навіть пристрасти я уподобаю когось іншого, такого, що на вас зовсім не буде подібний.
— У такому випадкові я був би напевно в розпачі, але не мав би підстав нарікати, хібащо на долю, яка розлучила нас тоді, як ми відповідали одне одному, і звела нас докупи, коли ми зовсім порізнилися...
По цій розмові вони почали моралізувати про мінливість людського серця, про ненадійність присягання, про обтяжливість подружніх зв'язків... (Пані! — Що там? — Пошта). Мої панове, — сказала господиня, — мушу вас залишити. Увечорі, коли всі мої справи будуть полагоджені, я повернуся і доведу до кінця цю пригоду, якщо вона вас цікавить... (Пані!.. Жінко!.. Господине!.. — Іду вже, йду).
Коли господиня вийшла, пан звернуся до свого слуги:
— Жаку, чи ти щось помітив?
Жак: Що саме?
Пан: Що ця жінка оповідає багато ліпше, ніж можна б сподіватися від господині заїзду.
Жак: Це правда. Перешкоди, які часто чинили люди цього дому, вельми дратували мене.
Пан: І мене також.
А ти, читачу, говори одверто, бож бачиш, що ми шодо щирости на добрій дорозі: може, хочеш, щоб ми позбулися цієї вправної й велемовної цокотухи господині і повернулися до історії Жакового кохання? Про мене, як хочеш. Коли ця жінка прийде знову, Жак, що сам любить поговорити, ліпшого й не чекає, як увійти в свою ролю, зачинивши перед її носом двері. Він позбудеться її, сказавши через дірку для ключа:
— На добраніч, пані. Мій пан спить, я укладаюся в ліжко: доведеться відкласти решту на той час, коли ми будемо повертатися.
•••
"Перша клятва на вірність, яку дали собі дві істоти з плоті й крови, була виголошена під скелею, яка розсипалася на порох. Вони взяли собі за свідка незмінности своїх почуттів небо, яке саме щохвилини міняється. Усе мінялося в них і навколо них, а вони вірили, що їх серця не знають мінливости. О, діти, вічні діти!"
Я не знаю, хто автор цієї сентенції: Жак, його пан чи я; одне певне лише, що вона належить одному з нас трьох і їй передували б та за нею й слідували б ще багато інших, що привели б Жака, його пана й мене до вечері, до після вечері, врешті, до повернення господині, якби Жак не сказав своєму панові:
— Вважайте, пане, що всі ці красномовні сентенції, які ви не до речі оповідаєте, не варті однієї старої байки, яку розповідали на вечорницях у нашому селі.
Пан: Яка ж то байка?
Жак: Байка про піхву й ніж. Якось засперечалася піхва з ножем, а ніж і каже до неї:
— Піхво, люба моя, злодюжка ти єсть, бо щодень нового ножа приймаєш...
Піхва відповіла ножеві:
— Любий мій ножу, то ти злодюжка, бо щоденно піхву міняєш...
— Піхво, не те ти мені обіцяла...
— Ножу, ти мене перший зрадив...
Сварка зчинилася при столі, і той, що сидів між піхвою й ножем, обізвався до них такими словами:
— Ти, піхво, і ти, ножу, обоє ви залюбки міняли ножі й піхви, бо була вам така зміна до вподоби; зле лише зробили ви, обіцявши, що ніколи не будете міняти. Чи ти не бачив, ножу, що Бог створив тебе так, щоб ти пасував до багатьох піхов? А тебе, піхво, щоб приймати не одного тільки ножа? Ви називаєте ті ножі, що зарікаються не мати жодної піхви, і ті піхви, що зарікаються не приймати жодного ножа, божевільними; а не думаєте при тому, що ви майже такі самі божевільні, коли клянетеся, ти, піхво, одного ножа триматися, а ти, ножу, однієї піхви.
Тут озвався пан до Жака:
— Твоя байка не дуже моральна, але дотепна. Ти й не знаєш, яка мені дивна думка в голові. Я уявляю тебе чоловіком нашої господині і думаю, що мав би робити чоловік, який сам любить поговорити, з жінкою, що теж не знає упину?
Жак: Я робив би те, що робив перші дванадцять років мого життя, які прожив у мого діда й баби.
Пан: Як їх звали? Хто вони були?
Жак: Старим шматтям торгували. Мій дід Жасон мав багато дітей. Уся родина була мовчазна; вони вставали, одягалися і йшли в своїх справах; потім сходилися, обідали й розходилися, не мовивши й слова. Увечорі падали на стільці; мати й дочки пряли, латали, плели, хоч би тобі слово вимовивши; хлопці відпочивали; батько читав Старий завіт.
Пан: А ти що робив?
Жак: Я ходив по хаті з кляпою в роті.
Пан: З кляпою?
Жак: Так, з кляпою, і тій клятій кляпі я завдячую пристрасть до говорення. Траплялося так, що в домі Жасона цілий тиждень ніхто й рота не розкривав.