Чим більше стримувала себе дама при ньому, тим ревніш загорювала, коли він пішов. "Виходить, то правда! – скрикнула вона. – Він мене вже не любить!" Не розказуватиму вам докладно, як ми шаленіємо, коли нас покидають, а то ви занадто пишатиметесь. Я казала вам, що та жінка була горда, але ще більше мстива. Коли втишилося перше шаленство і вона змогла цілком спокійно віддатись своєму обуренню, вона надумала помститись, але помститись жорстоко, так, щоб перестрашити всіх тих, кому надалі заманеться звести й обдурити чесну жінку. Вона помстилась, жорстоко помстилась. її помста розітнулась і нікого не виправила. Після того нас не менш підло зводять і дурять.
Жак. То інших, але вас!..
Хазяйка. Лишенько, мене передусім. Ох, які ж ми дурні! Коли б то підлі чоловіки хоч вигравали від переміни!.. Але облишмо це. Що ж вона зробить? Вона ще не знає. Вона думатиме, вона вже думає.
Жак. А поки вона думає…
Хазяйка. Добре сказано. Але обидві наші пляшки порожні… Жане!
– Що, ваша ласка?
– Дві пляшки з тих, що вглиб за в'язками.
– Розумію.
– Думала, думала і ось що придумала. У пані де Лапомрей була колись знайома жінка, що через позов переїхала з провінції до Парижа зі своєю молодою, гарною і добре вихованою дочкою. Вона довідалася, що ця жінка, програвши позов, змушена була відкрити гральний будинок. У неї збиралися, грали, вечеряли, і, звичайно, один‑двоє з гостей лишалися на ніч з панією та панною, як до бажання. Вона послала своїх людей розшукати ці створіння. їх знайшли й запросили в гостину до пані де Лапомрей, яку вони ледве чи й пам'ятали. Ці жінки, що прибрали собі ім'я д'Енон, не дали себе довго чекати. Другого ж дня мати з'явилася до пані де Лапомрей. Після перших привітань пані де Лапомрей спитала в д'Енон, що вона робила й робить, відколи програла свій позов.
– Сказати щиро, – відповіла їй д'Енон, – діло в мене небезпечне, нечесне, неприбуткове й не подобається мені, але нужда закон міняє. Я вже зовсім надумала була віддати дочку до опери, але голос у неї невеличкий, камерний, і танцює вона не блискуче. Під час і після мого позову я водила її до судців, вельмож, прелатів та фінансистів. Вони погоджувались на якийсь час, але потім покидали її. І гарна вона, як янгол, і зграбна та гожа, тільки немає в неї розпусності, немає жодного з тих талантів, що збуджують млявість пересичених людей. А найбільше нам перешкодило те, що вона прикипіла душею до одного відомого абата, нечестивого, безвірного, розпутного, лицемірного, антифілософа. Не називатиму вам його імені, але це найгірший з тих, що, прагнучи єпископства, стають на шлях, який заразом дає найбільш певності й вимагає найменш талантів. Не знаю вже, що він там торочив моїй дочці, тільки ж щоранку приходив читати їй свої твори та рапсодії. Буде чи не буде він єпископом? На щастя, вони посварилися. Дочка якось спитала його, чи знає він тих, проти кого пише, і абат відповів, що ні; чи має він інші думки від тих, які висміює, і абат відповів, що ні. Вона розпалилась тоді й заявила йому, що його роль – роль найбезчеснішої людини…
Пані де Лапомрей запитала її, чи широко відома її дочка.
– Занадто широко, на жаль.
– Як я бачу, ви своїм становищем не дорожите?
– Аж ніяк, і дочка день у день каже мені, що від такого становища найгірше безталання здається їй кращим, і впадає через те в журбу, яка тільки відштовхує від неї…
– Отож, якби я взялась улаштувати вам обом долю, то ви погодилися б?
– Звичайно.
– А чи зможете ви пообіцяти, що додержуватимете достоту порад, що я даватиму вам?
– Хоч які вони будуть, можете на нас покластися.
– І ви будете до моїх послуг, коли я того схочу?
– Нетерпляче чекатимемо цього.
– Цього мені досить. їдьте додому, невдовзі я нагадаю про себе. Тим часом спродайте свої меблі, спродайте все, не лишайте навіть суконь, якщо вони у вас яскраві: це не пасує до моїх намірів.
Жак, що починав зацікавлюватися, сказав хазяйці:
– А чи не випити нам за здоров'я пані де Лапомрей?
Хазяйка. Залюбки.
Жак. І за здоров'я пані д'Енон?
Хазяйка. Згода.
Жак. І не відмовитесь також випити за здоров'я панни д'Енон, що має гарний камерний голос, невеликий хист до танцю і через журбу дійшла сумної доконечності приймати щовечора нового коханця.
Хазяйка. Не смійтесь, то найжорстокіша річ. Коли б ви знали, яка то мука, коли не кохаєш!..
Жак. За панну д'Енон з причини її муки.
Хазяйка. Гаразд!
Жак. Ви свого чоловіка, хазяєчко, кохаєте?
Хазяйка. Не так дуже.
Жак. Сердешна! Адже він, здається, здоровань.
Хазяйка. Не все то золото, що блищить.
Жак. За добре здоров'я нашого хазяїна!
Хазяйка. Пийте самі.
Пан. Жаку, друже мій, ти надто наполягаєш.
Хазяйка. Не бійтесь, пане, він чесний, а завтра цього й сліду не буде.
Жак. Як завтра цього й сліду не буде, а сьогодні ввечері я свій розум не дуже шаную, то, пане мій і чудова моя хазяйко, ще одну заздоровицю, яка мені дуже до душі – за абата панни д'Енон!
Хазяйка. Фе, пане Жаку, за лицеміра, честолюбця, неука, наклепника, нетерпимого – адже так, здається, називають тих, що ладні зарізати кожного, хто думає не так, як вони.
Пан. Ви не знаєте, хазяйко, що оцей Жак – філософ, він дуже поважає всіх тих дурників, що ганьблять самих себе і справу, яку так кепсько боронять. Його капітан, каже він, називав їх протиотрутою від Гюе[37], Ніколя[38], Боссюе[39]. Він нічого в цьому не розумів, а ви й зовсім… Чоловік ваш спить?
Хазяйка. Давно вже!
Пан. І дозволяє вам отакі розмови?
Хазяйка. Нашим чоловікам не звикати… Пані де Лапомрей сідає в карету, їде в передмістя, геть далі від кварталу тої д'Енон, наймає маленьке помешкання в пристойному будинку поблизу церкви, умебльовує його якнайскромніше, запрошує д'Енон з дочкою обідати й оселяє їх там чи того самого дня, чи за кілька днів по тому, сказавши їм, як себе поводити.
Жак. Хазяєчко, ми ж забули за здоров'я пані де Лапомрей і маркіза Асизького. Як це нечесно!
Хазяйка. Призволяйтесь, призволяйтесь, пане Жаку, адже в льоху не порожньо… Ось ті правила, скільки пам'ятаю їх:
Не відвідуйте громадських гульбищ, щоб вас не пізнав хто‑небудь.
Не приймайте нікого, навіть своїх сусідів та сусідок, бо мусите вдавати якнайглибшу відлюдність.
Завтра ж ви приберетеся святенницями, бо за таких вас повинні мати.
Книжки будуть у вас тільки святобожні, бо коло вас не мусить бути нічого, що могло б вас зрадити.
Добийтесь приступу до приймальні в якомусь монастирі; балаканина тих самотниць не буде нам некорисна.
Познайомтеся найближче з кюре та парафіяльними священиками, бо їх свідчення може знадобитись мені.
Жодного з них не приймайте прилюдно.
Сповідатись і причащатись ходіть щонайменш двічі на місяць.
Знову приберіть собі родинне прізвище, бо воно чесне, а про вас рано чи пізно збиратимуть відомості у вашій провінції.
Уряди‑годи ви роздаватимете невеличкі милостині, а самі не братимете милостині ні з якого приводу. Вас повинні мати ні за багатих, ні за бідних.
Прядіть, шийте, плетіть, вишивайте і давайте свою роботу дамам‑благодійницям на продаж.
Живіть якнайстриманіше – дві маленькі порції з їдальні та й годі.
Дочка ваша хай ніколи не виходить без вас, а ви без неї. Не нехтуйте ніяким засобом повчати інших недорогим коштом.
Найголовніш, кажу ще раз, щоб у вас ніколи не було ні священиків, ні ченців, ні святенниць.
Вулицями ходіть, опустивши очі долу; у церкві бачте тільки Бога.
Я визнаю, що це життя – суворе, але триватиме воно недовго, і я обіцяю вам за нього чудову нагороду. Поміркуйте ж, і коли ця принука здається вам непідсильною, скажіть щиро. Я не ображусь і не здивуюсь. Забула ще сказати, що годилося б вам виробити святобожницьку мову й добре засвоїти Старий і Новий Заповіт, щоб вас уважали за давніх святенниць. Прикиньтесь янсеністками чи моліністками, як вам до вподоби. А найкраще – тримайтеся погляду свого кюре. Не проминайте при всякій нагоді лютувати проти філософів; кричіть, що Вольтер – антихрист, вивчіть напам'ять твір вашого абата і виголошуйте його при потребі…" Пані де Лапомрей сказала ще: "Я не бачитимусь із вами у вашій господі, я негідна стосунків з такими святими жінками, але не турбуйтесь – ви час від часу приходитимете потай до мене, і ми в дружньому гурті знаходитимемо відраду, а ви нагороду за ваш покутній режим. Але, вдаючи святобожність, не заплутайтесь у ній. Щодо видатків на ваше маленьке господарство, то це моя справа. Якщо мені пощастить здійснити свій план, я вам буду не потрібна. Якщо ж він схибить не з вашої провини, я досить багата, щоб забезпечити вам чесну й кращу долю, ніж те становище, в якому ви перебуваєте зараз. Але передусім – послух, абсолютний послух моїм наказам, інакше я ні за що не відповідаю тепер і не беру ніяких зобов'язань надалі.
Пан (стукаючи по табакерці й дивлячись, котра година). – Ну й жахлива жінка! Не попусти, Боже, мені з такою зустрітися.
Хазяйка. Терпіння, терпіння, ви ще її не знаєте.
Жак. А чи не погомоніти нам тим часом із пляшкою, чудова, чарівна хазяєчко?
Хазяйка. Моє шампанське робить мене кращою у ваших очах, пане Жаку.
Пан. Мені давно вже хочеться поставити вам одне питання, може, й нескромне, але далі вже не можу терпіти.
Хазяйка. Питайте.
Пан. Я певен, що ви народились не в заїзді.
Хазяйка. То правда.
Пан. Що незвичайні обставини привели вас сюди з якогось вищого становища.
Хазяйка. Погоджуюсь.
Пан. Може б, нам відкласти на хвилинку історію пані де Лапомрей…
Хазяйка. Цього не буде. Я охоче розповідаю чужі пригоди, але не свої. Знайте тільки, що я виховувалась у Сен‑Сирі[40], де мало читала Євангеліє і багато – романи. Від королівського абатства до заїзду, що я держу, далеченько.
Пан. Досить, уважайте, що я вас ні про що не питав.
Хазяйка. Поки наші дві святобожниці повчали і добра слава про їхнє благочестя та святість їхніх звичаїв ширилась навкруги, пані де Лапомрей зовні виявляла до маркіза пошану, приязнь і найглибшу довіру.