Щоранку він має відвозити пакети до інтендантства, до управи мережі воіняних точок, до Понтонного парку, а ввечері в дивізійну та в окопну артилерію. Оце й уся його робота.
— Цей військовий розповідав: "Коли я повертався з відпустки, кобіти гукали, вітали нас на всіх переїздах". А я йому сказав: "Вони, певне, беруть вас за солдатів..."
— "A-а!—кажу.—То ви теж мобілізовані?"—"А звісно,— відповідає,— адже я їздив у відрядження: читав лекції в Америці за дорученням міністра. Хіба це не мобілізація? Га? А ще, друже, я не плачу комірного, значить, я мобілізований".
— А я...
— Словом,— владно скрикнув Вольпат, змушуючи всіх притихнути, як мандрівець, що вернувся "звідти",— словом, я бачив усю їхню зграю за жерінням. Два дні я був помічником на кухні інтендантської управи; мені не дали бити байдики, чекаючи відповіді на мою супліку, а відповіді все не було, бо ж до нього додали якийсь там лист, запит, довідку, висновок, і всім цим бомагам доводилося зупинятись на півдорозі в кожній канцелярії.
Отже, я був кухарем на цьому базарі. Якось подавав обід я, бо старший кухар повернувся з четвертої відпустки і здорожився. Я бачив і слухав усіх цих добродіїв щоразу, коли входив до їдальні (вона містилась у префектурі). Там були нестройовики, але був дехто і з чинної армії: старі, немало й молодих.
Ну й посміявся ж я, коли один з цих бовдурів сказав: "Треба зачинити віконниці, так безпечніше".. Бо ж вони сиділи в кімнаті, за двісті кілометрів від лінії вогню, а це падло вдавало, що їм загрожує бомбардування з аеропланів...
— Мій брат у перших,— мовив Тірлуар, длубаючись у кишені,— пише мені... Стривай, ось що він пише: "Мій любий Адольфе, мене остаточно затримали в Парижі, мене зараховано до канцелярії лазарету № 60. Поки ти там, я стовбичу в столиці під постійною загрозою таубе й цепелінів".
,— А-ха-ха... О-хо-хо!
Ці слова викликали веселий настрій, і їх смакують, як ласощі.
— А потім ще смішніше було під час обіду цих тиловиків,— знову починає Вольпат.— Нема що сказати, обід був гарний: тріска, бо була п'ятниця — пісний день, але приготовлена шиковно, немов камбала-маргеріт, чи як її там? А вже балачок я начувся...
' — Вони звуть багнет "Розалі", правда?
— Ага. Опудала!
— Але ці панки говорили найбільше про самих себе. Кожен хотів пояснити, чому він не на фронті, і говорив і те, і се, і жер, як з голодного краю, але загалом казав: "Я хворий, я зовсім кволий, гляньте, яка я руїна, я старий хрін". Вони намагалися відкопати в собі хвороби і козирнути ними: "Я хотів піти на війну, але в мене гила, дві гили, три гили". Ну й обід! "Накази про відрядження всіх на фронт,— пояснював один жартун,— це ніби комедія: в останній дії все завше залагоджується. А остання дія — це параграф: "...коли тільки це не шкодить інтересам служби..." Інший розказував: "У мене було троє приятелів, офіцери, я сподівався, що вони мені чимсь допоможуть. Я хотів звернутись до них, але незадовго перед тим, як я лагодився подати прошеніє, їх, одного по одному, вбили в боях; от не щастить мені". Один пояснював іншому, що він-то хотів піти на фронт, але старший лікар ухопив його обіруч і силоміць затримав його в запасному батальйоні. "Що ж,— каже,— мені довелося скоритися. Кінець кінцем я корисніший буду батьківщині своїм розумом, аніж рушницею". А той, що сидів поруч нього, кивав лисою на маківці головою: "Правда! Правда!" Він згодився поїхати до Бордо, коли боші наближались до Парижа і коли Бордо зробився шиковним містом; але потім він таки повернувся ближче до фронту, до Парижа, і казав щось таке: "Я корисний Франції своєю кебетою, я неодмінно мушу зберегти її для Франції".
Розмовляли вони й про інших, котрих там не було: майор, мовляв, стає нестерпний, що більше він підтоптується, то стає крутіший; генерал несподівано робив ревізії, щоб виловити "щурів", але тиждень тому він тяжко занедужав і зліг. "Він умре напевне; його стан не викликає ніякої опаски",— казали вони, попихкуючи цигарками, що їх дурепи з вищого світу посилають воякам у шанці. "Зпаєш Фазі? — сказав хтось.— Він молодесенький, гарненький, просто херувим, таки знайшов нарешті спосіб залишитись: на різниці потрібні були різники, і він влаштувався там за протекцією, хоча він і правник і служив у нотаріальній конторі. Ну, а синові Фландрена пощастило вмоститися копачем".— "Він копач? А ти думаєш — його триматимуть?" — "Атож,— відповів хтось із цих полохунів,— копач, це річ певна..."
— Ну й йолопи,— бурчить Мартро.
— І всі вони чогось заздрили якомусь Пуренові. Колись він розкошував у Парижі: снідав і обідав по ресторанах або в гостях, робив по вісімнадцять візит на день.-Пурхав по салонах від файв-о-клока аж до світанку. Без упину диригував котильйонами, вряджав учти, ходив по театрах, не кажучи вже про всякі прогулянки в авто, і все це заливав шампанським. Але ось вибухла війна. І раптом він, горопаха, "томився: не може повартувати пізно ввечері коло стрільниці, не спати й різати дротяну перегорожу. Йому, бачите, треба любенько сидіти в теплі. Щоб він, парижанин, поїхав у провінцію, поховав себе в шанцях? Та нізащо в світі! "Я це розумію,— відказує інший фертик,— мені тридцять сім років, у такому віці треба шануватися". А поки він це мовив, я думав про лісника Дюмона; йому було сорок два роки, його уколошкало на висоті 132, так близько від мене, що коли пачка куль улучила йому в голову, навіть мною струснуло від струсу його тіла.
— А як ці лакизи трактували тебе?
— Вони мною бридились, але не дуже це показували. Іноді тільки, коли не могли втриматись. Вони поглядали на мене зизом, проходячи повз мене, пильнували, щоб якось не торкнутися мене, бо я був ще брудний після шанців.
Мені було гидко серед усіх цих перевертнів, але я казав собі: "Нічого, Фірмене, ти ж тут лише переїздом..." Лишень раз я аж скипів, коли хтось із них бовкнув: "Згодом, коли ми вернемося з війни... якщо повернемось..." Але ж ні! Він не мав права так казати! Хай він там притаковується, але хай не ламає з себе людини, яка наражається на небезпеку; бо ж він сховався, щоб не йти на фронт! І ще вони оповідали про бої, бо ж вони, звісно, краще, ніж ти, в курсі всіх подій і знають, як ведеться війна, а потім, коли ти вернешся додому,— якщо тільки вернешся,— ти будеш ще й винний, повірять не тобі, а цим патякалам.
Ех! Подивилися б ви, як вони шуткували при яскравому світлі! Бо ж вони користуються з життя і спокою! Просто балет, апофеоз у театрі! А скільки таких! Сотки тисяч,— обурено гукнув Вольпат.
Але люди, що платили своїм здоров'ям і життям за безпеку інших, тільки потішалися з гніву, який душив Вольпата, що зашився в куток, оточений ненависними привидами.
— Ще добре, що він не розказує про тих, хто проліз на завод під личиною робітників і сховався від війни, та про всіх тих, хто лишився вдома під приводом національної оборони, придуманим як стій,— пробурчав* Тірет.— Він би увірився нам цим до другого пришестя!
— Ти кажеш, їх соткп тисяч, стара мухо? — глузливо сказав Барк.— А ось дев'ятсот чотирнадцятого року — ти чув? — військовий міністр Мільєран сказав у палаті депутатів: "У нас немає таких, що ухиляються".
— Мільєран? — буркнув Вольпат.— Я не знаю, що воно за людина, але коли він сказав таке, то він справді падлюка!
* * *
— Хай інші роблять у себе, що хочуть, але чому навіть у нас у полку є сачки, і то не всі рівні.
— Кожен силкується закопатися за чиєюсь спиною,— сказав Бертран.
— Це правда: хоч ким би ти був, завжди знайдуться люди й порядніші й підліші від тебе.
— Усі, хто в нас не йде в шанці або ніколи не йде на передові лінії, і навіть ті, що йдуть туди тільки зрідка,— всі вонп, коли хоч, ухиляються. О, ти побачив би, скільки їх, якби нашивки давали тільки справжнім бійцям.
— їх по двісті п'ятдесят чоловік на двобатальйонний полк,— сказав Кокон.
—Є ординарці, вістові, а одного часу були навіть денщики у фельдфебелів.
— Кухарі та їх помічники.
— Старші сержанти й квартирмейстери.
— Капрали, що завідують харчами, і нестройовики при кухні.
— Кілька канцелярських перогризів і хорунжих.
— Листоноші.
— Погоничі, робітничі команди, всі їхні начальники і навіть сапери.
— Роверисти.
— Не всі.
— Майже всі санітари.
— Крім санітарів-носіїв, бо ж у них не тільки собача служба, але вони й живуть разом з сотнями і під наступ ідуть за ними зі своїми марами. Але ось санітари при шпиталях — інша річ.
— Майже всі священики, особливо в тилу. Священиків під рушницею я щось не здибав, а ти?
— Також. На образках у газетах бачив, а тут не траплялося.
— Кажуть, усе-таки бували такі.
— Пра?
— Все одно! Найгірше доводиться в цю війну піхотинцеві.
— Інші також наражаються на небезпеку. Не ми одні.
— Таки так! — затято мовив Тюлак.— Тільки ми!1
* * *
Він провадив:
— Ти скажеш,— я вже знаю, ти скажеш,— що автомобілістам і важкій артилерії попало під Верденом. Правда. І все-таки проти нас у них нестройова служба. Ми наражаємося на небезпеку завше, а вони наразилися на неї тільки раз, і нам доводиться мати до діла ще з кулями і гранатами, а їм — ні. В важкій артилерії вони розводили біля своїх землянок трусиків, вісімнадцять місяців лигали яєчню. А ми справді стовбичимо в небезпечних місцях. Ті, хто буває в нашій ситуації тільки зрідка чи один раз, не рахуються. А то б виходило, що наражаються на небезпеку всі: навіть дітвора, коли гуляють вулицями Парижа, бо ж є таубе й цепеліни, як казав отой штурпак, про якого допіру розказував кориш.
. — у першій дарданелльській виправі навіть одного фармацевта поранило уламком. Не віриш? їй же їй! Офіцера з зеленою нашивкою, а поранено.
— Це випадковість. Я так і написав Мангустові: він служив у обозі, і його теж поранило, але ваговозом.
— Еге, воно так і є. Бо ж бомба може впасти й на якийсь бульвар у Парижі, чи в Бордо, чи там у Салоніках.
— Так, так. Воно легко сказати: "Усі наражаються на ту саму небезпеку". Стривай. З самого початку війни з нестройовиків убито лише кілька душ — через нещасливий випадок, а ось із нас лише кілька душ вижило через щасливий випадок. А це не те саме, бо коли помреш, то надовго.
— Еге,— озивається Тірет.— Та ви надокучили своїми розповідями про тиловиків. Коли тут не можна нічим зарадити, то не варто і язиком плескати.