Тепер він збагнув, що, прорвавшись на переїзд, танки передушать їх у траншеї і, ніким не затримані, підуть далі, до лісу. Єдине місце, де можна було ще затримати їх, – на містку, обабіч якого лежало грязьке болотище. Ця думка сяйнула йому в голові, коли передній танк був уже за якихось п'ятдесят кроків від містка.
Бронебійник облишив кулемет і побіг у кінець траншеї, крикнувши Овсєєву, який і досі сидів скоцюрбившись в окопчику:
– Давай до кулемета! Прикрий!
Він схопив в обидві руки дві важкі протитанкові гранати, на ліктях і колінах виліз з окопу, перевалився через бруствер, зірвався на ноги, потім, пригнувшись, трьома стрибками дістався до залізниці й скотився у вибиту снарядом вирву. Там він оглянувся. Танки все йшли, б'ючи з кулеметів, кулі коротко й люто хвітькали над самим насипом. Він трохи переждав, важко дихаючи і збираючись на силі для останнього, вирішального стрибка. Збиваючи сиру землю, навскоси від шпал до канави пробігла черга – вжик, вжик, вжик – і на узбіччі залишився рівний ланцюжок чорних плямок-міток. Свист схопився і чимдуж кинувся вниз, під прикриття невисокого залізничного насипу.
По стегну його все-таки шмагнуло, боєць відчув, як до коліна потік гарячий липкий струмочок крові, але біль був невеликий, і боєць не звертав на нього уваги. Пригнувшись за насипом, він на колінах і ліктях метнувся до містка, на який, сповільнивши хід, наче кінь, що випробовує міцність опори, уже виходив передній танк. Задушлива гіркота перехопила подих, від утоми в грудях розривалося серце.
Вони зійшлися якраз на містку – зовсім знесилений, поранений боєць і це гримливе хрестате страховище. Свист, слабо розмахнувшись, одну за одною шпурнув під гусениці обидві свої важкі гранати, але сам ні сховатися, ні відбігти вже не встиг…
18
Невідомо, що здалося німцям, але після того, як передній їхній танк, підірваний Свистом, провалився під міст, уткнувшись гарматою у торф'янисту трясовину болота, вони підхопилися зі схилу пагорка і, відстрілюючись, почали відходити назад. Другий танк дав задній хід і теж поповз угору. Стрілянина трохи стихла, і обсипаний землею, замурзаний, змучений Глечик відірвався від своєї гвинтівки.
Він увесь аж тіпався від пережитого й насилу стримувався, щоб не заплакати, не впасти у відчай від мук і жаху, яких щойно зазнав. Його почуття й розум не могли примиритися з тим, що вже нема і Свиста, що він мертвий, вибухом відкинутий в трав'янисту мокру заболоть і ніколи вже не встане, не заговорить, навіть не поворухнеться. Але найстрашнішим було болісне безсилля завжди владного, дбайливого старшини, без якого Глечик відчував себе зовсім маленьким, кволим і розгубленим. Він не зрадів навіть з того, що німці почали відходити. Охоплений новою тривогою, хлопець підбіг до Карпенка.
Старшина, певно, дуже мучився. Обличчя його якось ураз змарніло, щоки позападали, зблідли під щетиною, що стала сторчма й видовжилась. Він лежав на боці, відкинувши голову, в набряклій кров'ю пов'язці, здригався, корчився від болю і тихо ворушив губами. Глечик, упавши на коліна, схилився над ним, змучене серце хлопця боляче стиснулося від нестерпного горя втрати.
– Що, що? Ну що вам, товаришу старшина? Свиста нема, нема, – мов до дитини, лагідно й жалісно говорив він, притримуючи скривавлену голову командира.
– Свист… Свист… – очевидно, не впізнаючи бійця, тихо шепотів старшина. Його запечені губи вже ледве ворушилися, паузи між словами все більшали.
– Свист… Бий!
Глечик зрозумів, і в нього скривилися губи – від жалю до командира й до себе, до мертвого бідолахи Свиста, від страху й розпачливої самотньої безнадії. Не знаючи, чим допомогти пораненому, він раз у раз поправляв його голову, підкладав під неї свою пілотку, але старшина не лежав на ній, усе метався, скреготів зубами, хмурився, поводив бровами, наче стежив за боєм, і натужно вимагав:
– Свист… Свист… Роз-зява!..
– Вони вже відступили, – все силкувався пояснити Глечик. – Відійшли.
Старшина начебто почув це, притих, прислухався, важко, з зусиллям підняв повіки й далеким, незнайомим поглядом подивився на хлопця.
– Глечик! – якось ніби заспокоєно й навіть трошки зраділо промовив старшина. – Глечик, ти?
– Що вам, товаришу старшина? Може, води? Може, шинель підстелити? Свиста нема вже, – говорив Глечик, відразу піднісшись духом від того, що старшина опам'ятався. Ця несподівана радість підбадьорила хлопця, і те, що цьому суворому, статечному командирові потрібна була його допомога, надихнуло Глечика на самовідданість. Він відчував, що міг би тепер перемогти найтяжче, пересилив би всякий страх і зробив би геть усе, аби тільки врятувати старшину. Але командир знову заплющив очі і стиснув зуби – певно, він уже нічого не міг сказати.
І тоді в траншеї з'явився Овсєєв. Пригнувшись, з гвинтівкою в руці, він квапливо переступив через Карпенка, обсипавши його землею зі стіни, і несподівано й загадково кинув Глечикові:
– Тікай к чортовій матері!
Усе ще притримуючи голову старшини, Глечик нічого не зрозумів і великими застиглими очима безтямно подивився вслід товаришеві, який відразу зник за поворотом траншеї. І коли через мить усе стало страшенно ясно, Глечик майже фізично відчув, як гостро зіткнулися в його душі два ворожі одне одному, суперечливі почуття – прагнення врятуватися, поки є така можливість, і свіжа ще, щойно усвідомлена ним горда рішучість вистояти. Хлопець розгубився і аж застогнав від цієї нестерпної роздвоєності. А на дні траншеї метався непритомний командир, його закривавлене, спітніле обличчя пашіло жаром і кривилося від мук, а з губ кволим шепотом вихоплювалася тільки одна фраза:
– Свист, вогонь! Вогонь, хутчій вогонь… ох!
Щось наче окропом ошпарило Глечика, з очей його, непрошені й невдержимі, бризнули сльози, пекуча образа обпалила його щиру душу. Він ускочив у траншею, вже не ховаючись від ворога, і побачив Овсєєва, який, тримаючи гвинтівку в правій руці й шалено відмахуючи лівою, шпарко біг канавою до лісу, тільки підошви мелькали. Глечик захлинувся сльозами від образи й по-хлопчачому дзвінко, з нестримним страшним розпачем закричав услід:
– Стій!! Стій!!! Що робиш, злодюго?! Стій!!!
Овсєєв на бігу оглянувся і ще швидше замелькав ногами: стало ясно – не для того він тікав, щоб зупинятися. Тоді Глечик тремтячими руками схопив кулемет старшини, перекинув його на тильний бруствер і, майже не цілячись, випустив навздогін Овсєєву все, що було в недостріляному диску.
Коли він, схвильований і нестямний від жаху, відірвав від приклада замурзану щоку, то побачив далеко в канаві сірий нерухомий бугорок шинелі, що випнувся на спині Овсєєва, і більше аж до самого лісу нікого не було. Знесилений Глечик сумно опустив руки. Осінній вітер швидко висушив його сльози, боєць раптом відчув спустошеність у душі, принишк і, хитаючись, навмання побрів траншеєю.
Він ходив так по ній, може, годину чи й дві. Ходив, сліпо натикаючись на стіни, на ріг повороту біля самого окопчика, погляд його знерухомів, а в округлених великих очах була пустота. Та ось він спіткнувся об ноги старшини, взуті в кирзові чоботи, і опустився біля свого командира. Старшина лежав тихо, розкинувши в сторони зігнуті в ліктях руки і ледь відкривши широкі зуби. Нічого в ньому вже не було від колишньої владної командирської суворості, тільки невиразно вгадувалося в рисах обличчя якесь запитання, подив – може, то відбивався вчорашній його роздум про те, кому з них, шістьох, судитиме доля закінчити бій. А може, зрозумів він, що поруч один тільки Глечик та що саме йому випала ця доля, і запізнілий німий подив позначився на його змертвілому обличчі.
19
У полі запанувала тиша. Вітер наполегливо гнав з неба низьке дрантя хмар, між якими у височині блищали прогалини блакиті, оторочені бережками далеких білих хмар. Крізь них обманливою скупою радістю проглядало осіннє сонце, і широкі стрімливі тіні невпинною величезною чередою швидко-швидко пливли по землі.
Це німе затишшя помалу почало вертати до життя зболілого душею Глечика. Хоч як жахливо й безнадійно було залишатися йому самому на місці смерті, своїх товаришів, але, вбивши Овсєєва, він відчув, що доведеться стояти до кінця. І хлопець неквапливо й без колишньої боязкості, байдужий тепер до себе ходив по траншеї й готував зброю. Він переніс кулемет старшини в окопчик Свиста, а трофейний поставив на другому фланзі. Потім туди ж перетяг і стрічки, а в Карпенковому окопчику взяв до того ж останню протитанкову гранату, розгвинтив, подивився, чи заряджена, і поклав на бровку траншеї.
Німці на пагорку чомусь мовчали, але не відходили і, раз у раз з'являючись удалині коло беріз, щось виглядали. Незабаром, звернувши з дороги біля села, в поле виїхало кілька машин з причепленими до них гарматами. Глечик розумів: німці щось замишляють, але попереднього страху в хлопця вже не було, була тільки мовчазна зловтіха, коли він бачив їхнє ретельне готування, спрямоване супроти нього, одного-єдиного.
Так минав час, уже, мабуть, настав полудень. Небо прояснилося; зганяючи хмари, все частіше й довше світило негаряче сонце. Вітер швидко сушив нічну мокроту, світліли розм'яклі грудки бруствера, бралась підсохлими плямами дорога, тільки Глечикова шинель і досі була вогка, геть вимазана глиною і пудовим тягарем давила на плечі. Мимоволі тягнучись до тепла й світла, боєць виліз із сирого затінку окопу й сів на бруствер, звісивши з колін безвольні руки.
Так, переживши страх і невідчепне побоювання за своє життя, мовчазно сидів він на переїзді обличчям до того поля, де копошилися, їздили й ходили вороги, готуючи черговий удар, і в голові його снували невеселі, тяжкі думки.
Перш за все до свідомості дійшло відчуття мізерності й марності всіх його давніх пекельних кривд. Який він був дурний, ображаючись колись на матір, вітчима, боляче переживаючи дрібні знегоди військової служби – суворість старшини, нечуйність товаришів, холоднечу й голод, страх смерті. Яке все це було далеке й на диво незначне, дріб'язкове в порівнянні з щойно пережитою трагедією загибелі тих, кому він вірив більше, ніж собі, і кого так поважав у житті. Певно, це було його перше після смерті батька справді жахливе нещастя. Хлопець невиразно відчував, що, переживши його, він уже не міг залишитися колишнім – тихим, боязким Глечиком, щось нове, мужнє і тверде, входило в його вдачу.
Але, здається, вижити йому не доведеться.