Елізабет нічого не відповіла і зайняла своє місце серед танцюючих, украй здивована тією легкістю, з якою вона повірила, що танцювати з містером Дарсі — то є велика честь; оточуючі мали при цьому не менш здивований вигляд. Якийсь час вони рухалися мовчки; Елізабет почало здаватися, що їхня мовчанка так і триватиме впродовж обох танців, тому вона вирішила не порушувати її. Але незабаром їй подумалося, що коли вона змусить свого партнера заговорити, то це стане для нього більшим покаранням, і тому зробила якесь побіжне зауваження стосовно танців. Він відповів і знову замовк. Після кількахвилинної паузи Елізабет звернулася до нього вдруге:
— Тепер ваша черга щось сказати, містере Дарсі. Я вже зробила зауваження стосовно танців, і тепер вам треба зробити якесь зауваження з приводу розмірів кімнати чи кількості пар.
Він усміхнувся і запевнив її, що скаже все, що вона забажає.
— От і прекрасно. Цієї відповіді поки що вистачить. Можливо, я потроху прийду до висновку, що приватні бали є набагато приємнішими за ті, котрі влаштовуються на громадських засадах. Але наразі давайте помовчимо.
— Значить, коли ви танцюєте, то розмовляєте, дотримуючись певних правил?
— Так, інколи. Треба ж хоч щось казати. Було б дивним не промовити ні слова цілісіньких півгодини. Однак для зручності декотрих розмову треба вести таким чином, аби співрозмовник не перенапружувався і говорив якомога менше.
— У цьому випадку ви керуєтеся власними почуттями чи вважаєте, що тішите мої?
– І те, і друге, — відповіла Елізабет грайливо, — бо завжди вбачала сильну схожість між способами нашого мислення. Ми обоє маємо відлюдькувату, небалакучу вдачу. Ми не любимо говорити, крім хіба що тих випадків, коли збираємося сказати щось таке, що ошелешить усіх присутніх і приказкою закарбується у пам'яті прийдешніх поколінь.
— Щось це не дуже схоже на вашу власну вдачу, — мовив Дарсі. — Наскільки це схоже на вдачу мою — судити не берусь. Особисто ви, напевне, думаєте, що намалювали достовірний портрет, чи не так?
— Я не можу судити про власні здібності.
Дарсі нічого не відповів, і вони мовчали, аж доки не почався другий танець. Тоді він запитав, чи часто вона із сестрами ходить до Меритона. Елізабет відповіла ствердно і, не в змозі перебороти спокусу, додала:
— Коли ви нещодавно зустріли нас там, ми саме знайомилися з одним молодим чоловіком.
Ефект від сказаного був миттєвим. Обличчя Дарсі набуло ще більш бундючного вигляду, але він не промовив ані слова; Елізабет же, докоряючи собі за власну нестриманість, побачила, що цю розмову краще не продовжувати. Нарешті Дарсі стримано заговорив:
— Містер Вікхем на щастя наділений настільки приємними манерами, що легко знаходить собі друзів. Чи зможе він так само легко забезпечити тривалість їхніх дружніх почуттів — то вже інша справа.
— Йому не пощастило втратити друга саме у вашій особі, — з притиском відповіла Елізабет, — до того ж таким чином, що від наслідків цієї втрати він страждатиме все життя.
У відповідь Дарсі лише промовчав; було видно, що він хоче змінити тему. В цей момент біля них вигулькнув сер Вільям Лукас. Він намагався пройти через низку танцюючих пар на інший бік кімнати, але, забачивши містера Дарсі, зупинився і дуже ввічливо вклонився, віддаючи належне його вмінню танцювати і його партнерці.
— Шановний добродію, я отримав надзвичайне задоволення. Нечасто доводиться бачити, щоб людина так гарно танцювала. Зразу видно, що ви належите до найвищих кіл суспільства. Однак мушу сказати, що ви маєте прекрасну партнерку, за яку не доводиться червоніти. Сподіваюся, що ще не раз матиму приємність спостерігати за тим, як ви танцюєте, особливо тоді, коли відбудеться одна приємна і бажана подія (при цьому сер Вільям промовисто поглянув на її сестру і містера Бінглі). Поздоровлення попливуть рікою! Але, містере Дарсі, благаю вас, не дозволяйте мені заважати вам. Ви ж не будете дякувати за те, що я відволікаю вас од захоплюючої бесіди з молодою особою, в чиїх іскристих очах я теж бачу докір.
Дарсі навряд чи почув останню частину цього звертання, але видно було, що натяк сера Вільяма стосовно його приятеля справив на нього сильне враження, і він із серйозним виглядом поглянув у бік Бінглі та Джейн, котрі танцювали разом. Однак він швидко отямився і сказав, звертаючись до своєї партнерки:
— Я забув, про що ми говорили, бо сер Вільям перебив нас.
— Здається, ми не розмовляли взагалі. Для свого втручання сер Вільям навряд чи знайшов би в цьому залі двох інших людей, які б мали сказати одне одному менше, ніж ми з вами. Ми вже намагалися поговорити на дві чи три теми, але безуспішно, тому я не уявляю, про що ми будемо говорити далі.
— А як ви ставитеся до книжок? — з усмішкою запитав Дарсі.
— До книжок? Ой, не треба про це. Я певна, що книжки ми читаємо зовсім різні й почуваємося при цьому зовсім по-різному.
— Шкода, що ви так вважаєте; але раз так, то нам, принаймні, не бракуватиме теми для розмови: ми зможемо порівняти наші розбіжні думки.
— Та ні — я не можу говорити про книжки під час балу, бо мої думки ввесь час зайняті чимось іншим.
— У таких випадках ви завжди переймаєтеся тим, що відбувається саме в цей момент, чи не так? — запитав Дарсі з виразом сумніву на обличчі.
— Так, завжди, — машинально відповіла Елізабет, бо думки її полинули кудись далеко, а коли вони невдовзі повернулися до неї, то вона несподівано вигукнула: — Пам'ятаю, як колись ви, містере Дарсі, сказали, що майже ніколи й нікому нічого не прощаєте і що коли ви вже сформували негативне ставлення, то ніщо не змусить вас його змінити. Сподіваюся, таке ставлення ви формуєте з належною обережністю?
— Так, — упевнено відповів Дарсі.
– І ніколи не дозволяєте упередженості засліплювати вас?
— Сподіваюся, що ніколи.
— Для тих, хто ніколи не змінює своєї думки, дуже важливо, щоб перше судження було правильним.
— Куди це ви хилите, дозвольте запитати?
— Нікуди. Я просто хочу більше дізнатися про вашу вдачу, — відповіла вона, намагаючись не виглядіти серйозною. — Я хочу її збагнути.
— Ну і як — успішно?
Елізабет похитала головою.
— Поки що я не просунулася ані на крок. Я чую про вас настільки різні думки, що це мене просто ошелешує.
— Я з готовністю повірю, — мовив Дарсі серйозним тоном, — що думки стосовно моєї персони дійсно можуть сильно різнитись; і я хотів би, міс Беннет, аби ви наразі не поспішали якось окреслювати мій характер, оскільки існують підстави побоюватися, що моя справжня поведінка може не задовольнити жодну з цих думок.
— Але якщо я не створю вашого портрета зараз, то іншої можливості в мене може більше ніколи не з'явитися.
— Я жодним чином не позбавлятиму вас такого задоволення, — холодно відповів Дарсі.
Елізабет не сказала більше нічого; потанцювавши ще деякий час, вони мовчки розійшлися. Кожне з них відчувало невдоволення, хоча і різною мірою, бо у своїй душі Дарсі плекав до неї вельми сильну симпатію, котра незабаром забезпечила їй прощення, а весь його гнів спрямувала проти іншої людини.
Не встигли вони розійтись, як до Елізабет підійшла міс Бінглі та з виразом напускного обурення на обличчі звернулася до неї в такий спосіб:
— Так значить, міс Елізо, наскільки мені відомо, ви у захваті від Джорджа Вікхема? Зі мною про нього розмовляла ваша сестра й поставила при цьому безліч запитань, тож мушу вам сказати, що цей молодик під час розмови з вами забув про дещо розповісти, а саме про те, що він є сином старого Вікхема, дворецького в маєтку покійного містера Дарсі. Як ваша подруга хочу, однак, порадити вам не приймати за чисту монету всі його твердження; бо його розповідь про погане ставлення до нього містера Дарсі — то є суцільна неправда. Навпаки, той завжди був до нього надзвичайно добрим, незважаючи на те, що Джордж Вікхем поводився з містером Дарсі просто ганебно. Я не знаю всіх подробиць, але мені дуже добре відомо: не вина містера Дарсі в тому, що він на дух не переносить навіть імені Джорджа Вікхема, і, хоча мій брат просто не міг не включити його у список запрошених офіцерів, містер Дарсі був надзвичайно радий, дізнавшись, що той вирішив відсторонитися. І взагалі — його приїзд до наших країв був нечуваним нахабством, не уявляю, як він зміг на таке наважитися. Мені дуже шкода, міс Елізо, що вам довелось дізнатися про гріхи вашого улюбленця, та чого ще можна було чекати від людини такого походження!
— Ви говорите так, ніби саме його походження вже є гріхом, — сердито відповіла Елізабет, — бо ви звинуватили його лише в тому, що він є сином дворецького містера Дарсі, а про це, смію вам сказати, він сам мені розповів.
— Вибачте, — зневажливо хмикнула міс Бінглі, відвертаючись од неї. — Прошу пробачення за те, що втрутилась. Я хотіла як краще.
"Нахабо! — подумала Елізабет. — Ти сильно помиляєшся, коли гадаєш, що цей жалюгідний напад справить на мене якесь враження. Я не вбачаю в цій спробі нічого, крім твого впертого небажання знати правду і злостивості з боку містера Дарсі". — Потім Елізабет заходилася шукати свою старшу сестру, котра питалась у містера Бінглі про ту ж саму людину. Джейн зустріла її лагідною усмішкою, вся сяючи від щастя, що свідчило про її цілковиту вдоволеність подіями цього вечора. Елізабет миттєво прочитала на її обличчі всі емоції, і в цей момент співчуття до Вікхема, гнів до його недругів і все інше втратило свою значимість і потьмяніло у світлі надії на те, що незабаром її сестра щасливо вийде заміж.
— Розкажи мені, — мовила вона з усмішкою, такою ж лагідною, як і у Джейн, — що ти довідалася про містера Вікхема. Але, можливо, ти була надто приємно захоплена спілкуванням із містером Бінглі, щоб думати про когось іще… Якщо так — тоді вибач.
— Та ні, — відповіла Джейн, — я про нього не забула, хоча боюся, що нічого втішного тобі не скажу. Повністю цієї історії містер Бінглі не знає, як не знає він і всіх тих обставин, що спричинилися до образи містера Дарсі. Але він ручається за достойну поведінку, честь і шляхетність свого друга і цілковито переконаний, що містер Дарсі приділяв містеру Вікхему набагато більше уваги, ніж той заслуговував. Мені неприємно про це говорити, але, судячи з розповіді містера Бінглі та його сестри, містер Вікхем зовсім не є гідним поваги молодим чоловіком.