Анна кивнула головою.
— Хай тобі щастить, Анно! — гукнув татко навздогін, коли вона вибігла з помешкання.
Двері Анні відчинила Петерова мама.
— Я вже за тобою скучила аж-аж-аж! — сказала вона.
— А я за вами! — відказала Анна.
Вона пройшла до більшої кімнати. Петерів тато лежав на канапі. Немовля лежало в нього на животі. Воно виплюнуло з рота "пустушку" і всміхнулося назустріч Анні. Петерів тато вигукнув:
— От добре, що ти знову з нами!
Старша Петерова сестра, та, що приходила до Анни, сиділа коло столу й лакувала нігті. Вона підморгнула Анні. З дівчачої кімнати вийшла друга Петерова старша сестра.
— О, наша Анна! — вигукнула вона — Ну, тепер прощавай, журбо! —Вона вказала на кімнату Петера й Пауля — Пауль пішов до свого приятеля. Заходь до Петера. Там вам ніхто не заважатиме!
Петер стояв біля вікна й дивився на вулицю. Він наче зовсім не чув, що в гості завітала Анна. А почути мав би: крізь тонкі стіни кімнати хлопців було чутно кожне слово!
Анна підійшла до Петера. Вона взяла його за руку й підвела до двоярусного ліжка. Анна сіла на край нижнього ліжка, Петер — поруч неї. Анна присунулася до Петера зовсім близько й прихилилась головою до його голови. Так, що її ліве вухо торкалося Петерового правого.
— Розумієш, мій — у фіолетовому ковпачку,— сказала вона —1 зараз він хоче побалакати з твоїм. Своєю гном'ячо-електричною мовою. Ми їх почути не зможемо.
Довгенько сиділи так Петер із Анною. Вухо до вуха. Вони не розмовляли, щоб не заважати гномам. Лише міцно трималися за руки. Гномів справді було зовсім не чутно. Анні тільки немовби ледь-ледь поколювало у вусі. Потім ущухло і Анна з ледь вловного миттєвого лоскоту збагнула, що її гном знову шаснув у глиб вуха. За мить він сказав:
— Жовтик звелів якнайукліннішє просити вибачення! Він зрозумів, що підозрював тебе несправедливо.
Анна кивнула головою і трохи відсунулася від Петера, щоб можна було дивитися йому в обличчя. Очі в Петера були заплющені. "Він розмовляє зі своїм гномом",— подумала Анна. Потім Петер розплющив очі й сказав до Анни:
— Він присягається, що більш ніколи не вбиватиме мені в голову ніяких дурниць. Щоправда, він частенько багато чого обіцяє, а потім не дотримує обіцянки.
-1 мій часом також корчить дурня,— сказала Анна,— але як я з ним сперечаюся, то зрештою він щоразу поступається.
— Я його просто більше ніколи не слухатиму,— сказав Петер. Він знов присунувся ближче до Анни й прихилив голову до її голови. Так вони й сиділи, вухо до вуха. Проте у вухах їм більше не лоскотало.
— Мій уже, напевно, спить,— сказав Петер — Йому треба дуже багато спати.
— Моєму також,— мовила Анна.
Так і сиділи Петер з Анною, аж поки Петерова мама постукала у двері й гукнула:
— Є варенички з абрикосами! Якщо ви не прийдете негайно, вам нічого не лишиться!
Тоді Петер з Анною скочили на рівні й, тримаючись за руки, побігли до більшої кімнати. Десять вареничків ще залишилося. їх з'їли Петер з Анною. Кожний вареник вони ділила навпіл: одну половинку з'їдала Анна, другу — Петер. Навіть яблучний сік вони пили разом, з однієї склянки.
Після вечері вся Петерова родина проводжала Анну додому. Навіть Петерів тато пішов з усіма, хоча в нього ж ото дуже боліли ноги. І Анні дозволили підпихати візок з немовлям.
На розі вулиці неподалік від будинку Анниного тата їм зустрілася якась жінка. Вона привіталася з Петеровою мамою, зупинилася й сказала:
— Отакої! Я думала, що у вас п'ятеро дітей, аж бачу, у вас їх шестеро!
А Петерова мама преповажно їй відповіла:
— Аякже, шестеро, шестеро! То була б біда, якби їх було в нас тільки п'ятеро!
Аж як та жінка відійшла далеко і вже не могла їх почути, вони всі вибухнули реготом. І реготалися до самих воріт перед будинком, де мешкав Аннин тато.
Тато Анни стояв угорі перед відчиненим вікном великої кімнати й махав Анні рукою. Анна, Петер, його старші сестри, Пауль, немовля та Петерові тато з мамою замахали руками у відповідь.
Анна сказала Петерові:
— Якщо ти в неділю підеш зі мною й моїми татом і мамою в Пра-тер, то всі думатимуть, що в моїх тата з мамою двоє дітей.
Потім Анна побігла до будинку й помчала сходами нагору. Тато стояв у відчинених дверях помешкання.
— Все о'кей? — запитав він.
— Суперо'кей! — відповіла Анна — Я — шоста дитина Петерових тата й мами, а Петер — ваша з мамою друга дитина.
— Ну, тоді у світі на двоє дітей побільшало,— промурмотів татко.
— А порахував чолов'яга неправильно, еге ж? — запитав гном. Анна подумала: "З одного боку, так, але з іншого — то й ні".
— Для мене це занадто мудро,— сказав гном і позіхнув — довго й виразно. Тричі поспіль. Анна й собі позіхнула разом з ним довго й виразно. Тричі поспіль.
— Так-так,— сказав татко,— щастя втомлює.
— Ну, тоді я, мабуть, найщасливіший гном у світі,— промимрив гном і захропів.