Жінки починають, здається мені, боятися. Я це бачу з того, як вони зітхають, охкають і з отого "господи боже", що його щохвилини тихенько вимовляє мама. Голосно проказувати вона боїться. Ми не сміємо писнути. Йдемо, йдемо, а інших селян не бачимо. Де інші четверо? Раптом ці двоє зупиняються і вимагають, щоб ми їм сказали, скільки у нас грошей. Нас проймає такий страх, що не можемо й слова вимовити. Тоді виступає наперед мама і каже, що ми не маємо грошей. А вони відповідають:
— То брехня. Усі євреї мають гроші! — І виймають два довгі ножі, підносять їх нам просто до обличчя і додають: — Якщо не віддасте нам усе, що маєте,— заріжемо!..
Всі стоять занімівши і тремтять, як овечки. І тут мама сказала моєму братові Елі, щоб він розв'язав кишеню та віддав гроші (це ті гроші, які ми вторгували за нашу половину хати). В цю мить заманулося моїй братовій Брусі знепритомніти. Побачивши, що Бруха впала непритомна, мама здіймає галас. На неї дивлячись, кричить і Тайбл. Раптом — трах-тарарах!!! Постріл. Луна пішла по всьому гаю. Селян наче язиком злизало. Бруха опритомніла. Мати схопила мене однією рукою, а мого брата Елю другою рукою.
— Дітоньки! Тікаймо!.. З нами бог!..
Не знаю, звідки взялись у неї сили так бігти. Щохвилини ми спотикаємося об пеньки, падаємо, підводимося і біжимо далі. Щоразу мати повертає голову назад і пошепки запитує:
— Пиня, біжиш? Брухо, біжиш? Тайбл, біжиш? Біжіть, біжіть! Бог з нами.
Скільки ми так бігли — не можу вам сказати. Гай ми давно вже лишили позаду. Розвидняється. Подуває прохолодний вітерець. Але нам страшенно жарко. Ми бачимо перед собою вулицю, і ще одну вулицю, біленьку церкву, садки, подвір'я, хатки. Очевидно, це те містечко, про яке нам казала Хаїмова. Коли так, то ми вже на "тому боці". Зустрічаємо єврея з отакенними пейсами, яких я зроду ніколи не бачив. Капота в нього довга, пошматована, на шиї зелена хустка. Він жене козу. Ми зупиняємо його з козою і вітаємось. Єврей з козою оглядає нас з голови до ніг. Пиня зав'язує з ним розмову. Єврей з козою говорить якось чудно. Таки наша мова, але вимова не та. Пиня запитує в нього, чи далеко до кордону? Єврей з козою оглядає його здивовано:
— Який кордон?..
Виявляється цікава річ — ми давно вже на цьому боці, далеко від російського кордону.
— Коли так, чого ж ми біжимо, як скажені?
Ми починаємо страшенно реготати. Жінки від реготу мало не падають на землю. Тільки мама здіймає руки вгору:
— Дякую тобі, божеі — і починає плакати.
XIV. МИ ВЖЕ В БРОДАХ 1
Знаєте, куди нас занесло? Аж у Броди! На мою думку, ми вже близько до Америки. Гарне місто оці Броди! Вулиці й люди тут зовсім не такі, як у нас. Навіть євреї тут не такі євреї, як у нас. Себто євреї такі самі, як і в нас. А коли хочете, вони ще більше євреї, ніж наші. Пейси у них довші, ніж у наших євреїв. Капоти їхні мало не до землі. На головах у них дивні капелюхи. Підперізуються пасками, ходять у черевиках і в білих шкарпетках, а жінки носять парики. Та найомішніше — це їхня мова — ой, яка мова! Дуже схожа на німецьку. Розмовляючи, вони співають. Ми одразу підхопили їхню манеру розмовляти. Найпершим був наш товариш Пиня. Він почав розмовляти по-німецькому мало не з першого дня, як ми туди прибули. Йому було легше, бо німецьку мову він вивчав ще вдома. Мій брат Еля каже, що хоч він німецької мови ніколи не вивчав, проте він розуміє її не гірше за Пиню. Я прислухаюся до німецької говірки і вчуся. "У чужій країні треба знати мову". Так каже Пиня. Його жінка Тайбл теж уже говорить напівнімецькою, напівєврейською мовою. Моя братова Бруха, можливо, теж говорила б по-німецькому, але, бідолашна, не вміє. А от мама навіть слухати не хоче про німецьку мову. Вона розмовлятиме, каже вона, так, як розмовляла вдома. Ламати собі язик заради німців вона не зобов'язана. Мама взагалі на них сердита. їй здавалося, що німці — порядні люди. А вони, виявляється, не дуже великі праведники. Одного разу вона була на базарі, і там її обдурили на терезах. Вона сказала, щоб їй дали фунт, а дали їй — вона сама не знає скільки.
Так розповідає мама і робить висновок, що серед німців, видно, теж трапляються злодії. Почула це моя братова Бруха, підхоплюється, вергає громи й блискавки і розмахує руками:
— Трапляються, кажете ви, свекрухо? Злодій на злодії і злодієм поганяє! Треба їх стерегтися ще більше, ніж у нас.
2
У німецьких євреїв усе чисто інакше. Навіть гроші у них не такі, як у нас. Тут не знають, що таке копійка, гривеник, злотий. Тут знають тільки крейцери. Усе продається тут за крейцери. За нашого карбованця тут дають безліч крейцерів. Мама вважає, що то не гроші, а ґудзики. Мій брат Еля каже, що вони якось тануть між пальцями, як сніг. Щодня він сідає у куточку, розпорює кишеню, виймає звідти карбованця і знову зашиває кишеню. Назавтра знову розпорює кишеню, виймає карбованця і знову зашиває. Отак щодня. Тим часом дні минають, а наші клунки і наші подушки все ще не прибули. Жінка, яка найнялась допомогти нам порушити кордон, очевидно, пошила нас у дурні. Мало того, що на нас напали у лісі таки її помічники, ми ще залишимось, чого доброго, без речей. Мама заламує руки і оплакує наші речі.
— Подушки! Перини! Як ми подамося до Америки без подушок, без перин?..
Пиня щоразу вигадує інший план. Ось він подасть, каже, "заяівленіє" на залізницю, піде з "прошенієм" до начальника кордону. Він прокрадеться назад до тієї жінки і потрощить їй усі кістки. Він запитає у неї: "Хіба ж так можна?!" Та ба, шкода праці. Не допоможуть ніякі "заявленій" й "прошенія". Прокрастися через кордон назад до тієї жінки йому не дозволить Тайбл, хоч би їй насипали повну хату золота. Вона так і сказала. Тайбл ще добре пам'ятав, як ми порушували кордон. Ми ще всі добре пам'ятаємо той кордон. Ми всім розповідаємо з усіма подробицями, як ми переходили кордон, як та Хаїмова дала нам двох селян, щоб переправити нас, як ті селяни водили нас, завели у ліс і хотіли зарізати. Щастя, що моя братова Бруха має звичку непритомніти, а моя мама вчинила галас. Почули солдати і почали стріляти. А ми втекли від душогубів і врятувалися.
Отак розповідає моя мама. Мій брат Еля розповідає те саме, але трохи інакше. Перебиває його на слові Бруха і розповідає знову таки те саме, але знову трохи інакше. На це озивається жінка нашого товариша Пині Тайбл і каже, що Бруха не пам'ятає гаразд усього, бо Бруха знепритомніла. І Тайбл хоче розпочати розповідь пригоди з самого початку. Але її перебиває Пиня і каже, що вона нічого не знає. Ось він розповість ще раз з початку до кінця...
Щодня і кожному зокрема розповідаємо з усіма подробицями, як ми порушували кордон. Люди слухають і хитають головами, цмокають губами. Вони кажуть, що ми щасливі, що нам треба дякувати богові.
З
По цей бік кордону нам добре, краще ніж удома. Ми нічого не робимо, за холодну воду не беремося. Або сидимо у заїзді, або йдемо на прогулянку, оглядаємо Броди. Чудове місто! Не розумію, чого це моя братова Бруха прискіпується до цього міста. Щодня вона знаходить новий гандж у міста. То не подобається їй, що грязько. То вона каже, що смердить гірше, ніж у нас. Одного разу вона прокинулась уночі і почала галасувати: на неї напали. Ми всі підхопилися з ліжок.
— Хто на тебе напав? Розбійники?
— Які там розбійники! Блощиці!..
Уранці розповідаємо господареві заїзду, а він не знає навіть, з чим це їдять. Тоді Пиня пояснює йому німецькою мовою, що воно таке. А він каже, що у них ніколи навіть не чули про це. У їхній німецькій країні цього немає. То, каже він, ми, певно, привезли з собою з дому. Ой, як Бруха розсердилась! Вона, каже, ненавидить цього єврея більше ніж вихреста!
Я не розумію чому. Він, здається мені, дуже порядна людина. Коли говорить, він трохи скривлює рота й посміхається. Крім того, він дуже любить давати поради: куди нам іти, у кого купувати, а в кого — ні. Коли ми йдемо щось купити, він іде з нами. А купуємо ми здебільшого вбрання. Ми почали потроху причепурюватись. Наш товариш Пиня каже, що не гоже мати такий жебрацький вигляд, як ми. У чужій країні треба, каже він, одягатись по-людському. А надто ще тут, за кордоном, де все за півдарма. Це ж відомо всьому світові. Насамперед він купив собі такий капелюх, як носять німці, коротенький — до колін — піджак і новий галстук. Коли дивишся на Пиню в його німецькому вбранні, можна луснути від сміху. Довготелесий, сухорлявий, короткозорий і ходить підстрибуючи. А який ніс у нього! Мама каже, що сором дивитися. Мій брат Еля вважає, що Пиня схожий тепер на цигана чи катеринщика. Пиня відповідає:
— Невідомо, що краще,— циган, катеринщик чи жебрак.
То він має на увазі нас. Мій брат Еля каже, що при бажанні він теж може причепуритися, як німець. Але то невелика штука, каже він, переводити гроші, розтринькувати карбованці. Треба, каже, карбованця берегти для Америки... А Пиня відповідає, що в Америці нам гроші не потрібні. Там, каже він, ми самі — гроші! Він умовляє нас так довго, аж поки мій брат Еля купує^собі теж капелюха і піджак, а мені — капелюшок і костюмчик.
Ми йдемо всі троє вулицями і розмовляємо по-німецькому. На мою думку, всі мають нас за німців. Погано тільки те, що за нами йдуть слідом жінки, тобто мама, моя братова Бруха і Пинина жінка Тайбл. Вони не відстають від нас ні на крок. Мама боїться, щоб я не заблукав десь поміж німців, а Бруха і Тайбл ідуть за чоловіками, як телиці. Чого вони бояться — не знаю. А через те, що ми ходимо вшістьох, всі дивляться на нас. Що вони побачили тут дивного?
— Найбільші дурні у світі — це німецькі євреї! — так каже мій брат Еля.— Що б ви не сказали — вам вірять на слово.
— Крім грошей. Гроші у них дорожчі над усе! За крейцер — душу віддадуть. За крону продадуть вам батька, а за гульден — самого бога.
Так каже Бруха, а Тайбл її підтримує. Всі три жінки, як я вам уже казав, чомусь незадоволені німцями. Не знаю чому. Мені вони дуже подобаються. Якби не Америка, я б волів тут залишитися на віки вічні. Де ви маєте такі будинки, як тут? А люди? Такі добрі люди! Геть усе вони вам продають. Навіть корови у них не такі, як у нас. Розуму, можливо, вони мають не більш як наші, але вигляд у них делікатніший. Геть усе має тут інший вигляд.