А я правильно написав "буть-ласка"?
– Ну, у словнику воно пишеться дещо інакше, – завважив граф.
– От за це я й боявся, – промовив Фонтлерой. – Мені варто було перепитати. Знаєте, коли слова мають більше ніж один склад, то завжди ліпше перевіряти їх за словником. Так певніше. Я перепишу листа.
І він справді наново усе переписав, перепитавши перед тим у графа, як правильно пишуться складні слова.
– Дивна штука правопис, – мовив Седрик. – Часом слова пишуться зовсім не так, як вимовляються. Ось наприклад: я думав, що "бутьласка" пишеться через "т" і разом – а це помилка. Так само "покищо" – теж, виявляється, треба писати окремо. Часом я геть від цього гублюся…
Отож містер Мордонт повертався із Доринкуртського замку з листом Фонтлероя. А ще пастор ніс зі собою тепле почуття вдячности і надії – чого з ним іще не траплялося після цих візитів.
Провівши містера Мордонта до дверей, Фонтлерой повернувся до дідуся.
– А можна мені зараз піти до матусі? – поспитав він. – Думаю, вона виглядає мене.
Граф якусь хвилину зберігав мовчанку.
– Спершу зазирни до стайні – там тебе чекає несподіванка, – проказав нарешті. – Закалатай у дзвінок.
– Якщо ви тільки дозволите… – вимовив Фонтле-рой, залившись рум'янцем. – Звичайно, я дуже-дуже вам вдячний… але, думаю, буде ліпше, коли я загляну до стайні вже завтра. Матуся ж чекатиме…
– Гаразд, – сухо відповів граф. – Я звелю, щоб подали карету.
А тоді кинув:
– Це поні.
Фонтлерою аж перехопило подих.
– Поні! – вигукнув він. – Чий поні?
– Твій, – відповів йому граф.
– Мій?! – не йняв віри хлопчик. – Мій поні? Мій? Як оті забавки у кімнаті?
– Так, – потвердив дідусь. – Хочеш його побачити? Наказати, щоб його вивели зі стайні?
Щічки Фонтлероя спалахнули немов маки.
– Я навіть думати не важився, що у мене буде свій поні! – видихнув він. – Ані не мріяв про це. А як матуся втішиться! Ви все-все робите для мене!
– То хочеш побачити свого коника? – поцікавився граф.
Фонтлерой набрав повні груди повітря, перш ніж відповісти.
– Я дуже хочу його побачити, – проказав він. – Так хочу, що навіть описати це не можу. Але, боюся, не встигну…
– А хіба ти мусиш їхати до матері вже, в цю хвилину? – поставив питання граф. – Хіба не можеш відкласти цей візит?
– Ні, – хитнув головою Фонтлерой, – вона від ранку думає про мене, а я про неї.
– Ну, якщо так… – протягнув граф, – тоді закалатай у дзвоник.
Вони сіли в карету і поїхали. Поки карета котилася по алеї, граф мовчав. А Фонтлерой, навпаки, ніяк не міг заспокоїтися – усе говорив про поні. Якої він масті? А великий? А як його звати? А що він їсть? А скільки місяців має? А можна завтра зранку на нього подивитися?
– Ото матуся зрадіє! – знай повторював хлопчик. – Вона буде вам безмежно вдячна за те, що ви так добре до мене ставитеся! Вона ж бо знає, як мені подобаються поні… але я навіть не мріяв, що колись сам матиму! Один хлопчик із П'ятої авеню мав поні, то він щоранку верхи на ньому прогулювався, а ми завжди ходили попри його дім, аби тільки побачити.
Седрик відкинувся на подушку і захоплено дивився на графа.
– Думаю, що ви найдобріша людина на цілім світі, – врешті випалив хлопчик. – Ви стільки добра робите! І завжди думаєте про інших. Матуся каже, що доброта – це коли людина думає не про себе, а про інших. Ну це ніби про вас сказано, правда?
Його світлість настільки спантеличило почуте, що він навіть не знав як відповісти. Графові треба було зібратися з думками. Те, що дитина у своїй щирості всі його підступи трактує як вияви добра і шляхетности – до цього навіть граф не був готовий.
А Фонтлерой провадив далі, захоплено дивлячись на дідуся своїми великими чистими очима:
– Ви ж бо допомогли стільком людям! Ось наприклад: Майкл із Бриджит та їхні десятеро дітей, продавчиня яблук, а ще Дік, а ще містер Гобс, а також містер і місіс Гіґінс разом з дітьми, ну і містер Мордонт – тому що він пішов дуже задоволений. І матуся, і я – тому що ви подарували мені поні і ще багато-багато всякого й різного. Знаєте, я спробував усіх їх полічити (загинаючи в умі пальці), то ось: вийшло двадцять сім осіб – тих, котрим ви допомогли. Це ж так багато – двадцять сім осіб!
– То ти вважаєш, що це я усім їм допоміг? – врешті озвався граф.
– Ну звісно, – потвердив Фонтлерой. – Ви всіх їх підтримали – і ці люди були щасливі. Знаєте… – завагався на хвильку, – дехто помиляється щодо графів, але це тому, що зовсім їх не знає. То я про містера Гобса… Мушу йому написати і все розповісти, як то є насправді.
– А що містер Гобс думає про графів? – поцікавився лорд Доринкурт.
– Бачите, річ у тім, що містер Гобс не знав жодного графа, а тільки читав про них у книжках. Отож він вважав… ви тільки не ображайтеся… він був переконаний, що всі вони страшні тирани… І ще казав, що жодного із них він до своєї крамниці навіть близько не пустить. Але я впевнений: якби містер Гобс запізнався з вами, то відразу змінив би свою думку. Обов'язково напишу йому про вас.
– І що ж ти напишеш? – поспитав граф.
– Я напишу, що добрішої людини за вас я ще не стрічав, – пожвавлено вимовив Фонтлерой. – Ви завжди думаєте про інших, завжди допомагаєте людям. Хочу стати подібним на вас, коли виросту.
– На мене?! – мимовільно повторив граф, не відриваючи погляду від дитячого личка. При цьому його зморшкуваті щоки залилися рум'янцем. Аби приховати це, граф відвернувся у віконце, розглядаючи могутні буки: багряно-брунатне листя на них поблискувало і мінилося під променями сонця.
– Так, на вас! – потвердив Фонтлерой, а тоді скромно додав: – Звісно, якщо зможу. Певно, я не такий добрий, як ви, але я старатимуся.
Карета котилася по прохолодній алеї, з обох боків оточеній величавими деревами, то потрапляючи під затінок від їхніх розлогих крон, то виїжджаючи під сонячні промені. Фонтлерой знову бачив крізь віконце чудові галявки з високим стрільчастим листям папороті та з блакитними дзвіночками, які похитувалися під легеньким вітерцем. Бачив також оленів: деякі з них гордо стояли посеред галяви, а деякі лежали у високій траві, насторожено проводжаючи своїми великими вологими очима карету, яка ото проїжджала через їхні володіння. Хлопчик встигав помічати навіть бурих кроликів, котрі розсипалися врозтіч подалі від алеї. До його вух долинав шурхіт крил: це тікали з їхнього шляху перепілки, спокій яких потурбувала карета. А довкруж співало-щебетало розмаїте птаство… Годі й казати, зараз усе воно здавалося ще гарнішим, ніж тоді, коли Седрик уперше під'їжджав до палацу. Ця краса геть переповнювала серце хлопчика.
Натомість старий граф, котрий також цілу дорогу дивився у вікно, бачив там щось зовсім інше. Перед очима немовби проносилося усе його довге життя, у якому не було місця ані добрим учинкам, ані шляхетним намірам, місяці й роки, коли він, молодий і сповнений сил чоловік, використовував свою молодість, своє багатство і владу лише щоб задовольнити власні забаганки, аби збавити час. І так минуло життя… А тепер цей юнак був уже старим чоловіком, немічним, хворим і самотнім, у якого не було жодного щирого друга – і все його багатство не могло цьому зарадити. Перед внутрішнім зором старого графа проходили люди, котрі його ненавиділи чи боялися, котрі йому лестили і плазували перед ним – але не міг серед них виділити бодай однієї душі, якій не було би байдуже, живий він чи мертвий – звісно, за умови, що з цього факту не випливав для них якийсь пожиток чи, навпаки, якась шкода. Граф дивився перед собою і думав про те, як далеко простягаються його володіння (Фонтлерой, звісно, навіть і гадки не мав, які це величезні простори), скільки багатства вони у собі містять і скільки людей живе на землях, що йому належать. Він також думав, що серед усіх тих людей, чи то заможних, чи то бідних, годі знайти бодай одну особу, яка б не заздрила його незмірному багатству, аристократичному родоводу та величезній владі, що були у його руках. Тим більше нікому ані не приснилося б назвати би його, графа Доринкурта, доброю людиною та ще мріяти стати на нього схожим – як оце щойно випалив цей щирий хлопчина, його внук.
Годі й казати, що роздуми ці не справляли жодної приємности навіть такому старому циніку, яким був граф. І ось він, котрий прожив на білому світі уже довгих сімдесят літ, анітрішки не переймаючись тим, що думають про нього люди – аби тільки не порушували його спокою та не заходили йому у стежку – раптом почав замислюватися над такими речами! І сталося це через те, що ця дитина хотіла бути на нього подібною! І граф, хоч-не-хоч, мусив поставити собі питання: а наскільки він вартий наслідування?
Спостерігаючи за дідусем, Фонтлерой вирішив, що у нього знову розболілася нога – так часто граф супив свої кущуваті брови, позираючи у віконце карети. Отож аби зайвий раз його не турбувати, хлопчик мовчав, роздивляючись папороті та оленів крізь віконце.
Врешті карета проминула паркові ворота, проїхала ще трохи – і зупинилася. Вони вже були у Курт-Лоджі. Ледве кучер, високий кремезний чолов'яга, відчинив дверцята карети, як Фонтлерой миттю зістрибнув на землю.
Граф стрепенувся, ніби прокинувшись зі сну.
– Що? – вимовив він. – Ми приїхали?
– Так, – відповів Фонтлерой. – Давайте мені свій ціпок. А тепер зіпріться на мене, коли будете виходити з карети.
– Я не збираюся виходити, – уривчасто відказав граф.
– Як? Ви не навідаєте матусю? – вражено вигукнув Фонтлерой, здивовано піднявши брови.
– Матуся якось мене вибачить, – сухо проказав граф. – Іди до неї і скажи, що навіть поні не зміг тебе стримати.
– Вона так засмутиться, – вимовив Фонтлерой. – Вона ж так хотіла вас побачити.
– Боюся, що не надто, – прозвучало у відповідь. – Потім пришлю за тобою карету – і ми поїдемо назад. Томасе, скажи Джефрі, нехай рушає.
Томас зачинив дверцята карети. Фонтлерой іще розгублено поглянув на дідуся, а тоді повернувся і кинувся бігти. Граф – як і перед тим містер Гевішем – мав змогу побачити, як міцні маленькі ноги замиготіли наче блискавка – так швидко біг Седрик до своєї матусі. Здавалося, хлопчик боявся втратити бодай хвилину… Карета повільно рушила, а граф усе дивився у вікно. Поміж деревами йому було видно двері будинку – вони чекали, відчинені навстіж. Седрик вбіг по сходах, а назустріч йому кинулася струнка жіноча постать.