Йому конче хотілося мати мене, йому потрібні були мої природні, безпосередні інстинкти. Він збирався послати мене в довко-лосвітню подорож. Я мала помогти йому вернути якісь життєві втрати. Він хотів зробити мене директором чого завгодно. Мене — директором! Ні, золотко, там не треба нічого вміти. Тобі не цікаво? Це не має значення, золотко. [86]
— Ще раз кажу: не вдавайтесь до зайвих подробиць. Вона затамувата віддих і глянула на нього, наморщивши лоба.
— То ви не... то вас не він послав?
— Ні. Ви отримали диплом, як пішли з роботи?
— Отримала, проте...
— Покажіть його.
В її погляді застиг подив. Вона підійшла до синьої шафки біля стіни, висунула шухляду й дістала з неї диплом.
— У нього не зовсім пристойний вигляд,— збентежено сказала вона
Єнсен розгорнув диплом. Хтось у тексті золотими літерами понаставляв великих червоних окличників. А на першій сторінці красувалося кілька лайливих слів, теж товсто виведених червоним олівцем.
— Негарно, я розумію, але я так була розлютилася... Бо ж таки сміх, та й годі. Я пробула там не більше як два тижні, і єдине, що за той час зробила,— це дозволила потримати себе три години за ногу, тоді розібралася при ньому й одягла піжаму.
Єнсен заховав нотатника до кишені.
— До побачення,— сказав він.
Переступивши поріг, він відчув у правому боці гострий біль. Біль був дошкульний, почався раптово. У нього потемніло в очах, він невпевнено ступив ще раз і сперся плечем на одвірок.
Вона зразу вискочила з коридора
— Що з вами? Ви хворі? Ходімо сядете. Я вам допоможу.
Єнсен відчув її дотик, коли вона підпирала його плечем, і встиг помітити, що вона була м'яка й тепла
— Стривайте, я принесу вам води. Дівчина помчала до кухні й миттю вернулася.
— Випийте. Може, вам ще щось треба? Не хочете трохи лягти? Вибачте, що я так повелася. Я просто не збагнула відразу що й до чого. Один із тих, що там порядкують, байдуже, хто саме, весь час мене переслідує...
Єнсен випростався. Біль не стих, але він уже почав до нього звикати.
— Вибачте,— ще раз сказала дівчина,— я не збагнула, чого ви хотіли. І досі не збагну. Ох, завжди я помиляюся. Часом навіть боюся, що зі мною не все гаразд, що я якась ненормальна Але я хочу чимось цікавитися, робити щось корисне й самій вирішувати, що саме. Я і в школі була не така, як усі, й завжди питала про таке, що мене ніхто не розумів. А мене воно цікавило. Я знаю, що й тепер я не така, [87] як інші жінки. І на вигляд не така, і назіть запах у мене інший. Мабуть, я просто божевільна чи, може, світ божевільний, не знаю, що гірше. Біль поступово стихав.
— Раджу вам тримати язика на припоні,— сказав комісар Єнсен.
Він надяг капглюха й спустився до машини.
22
Дорогою до міста Єнсен зв'язався по радіотелефону з черговим шістнадцятої дільниці. Поліцаї, послані робити обшук, іще не вернулися. Протягом дня йому кілька разів дзвонив начальник поліції.
Коли він доїхав до центру, було вже по одинадцятій. Машин на вулицях зменшилося, перехожі теж траплялися лише зрідка. Гострий біль минувся, тепер у боці тільки глухо нило, як завжди. В роті пересохло і^ як щоразу після нападу, дуже хотілося пити. Він спинився коло невеличкої кав'ярні, яка була ще відчинена, й замовив пляшку мінеральної води. Кав'ярня блищала хромом та дзеркальними стінами і була майже порожня — Єнсен побачив тільки шістьох хлопців років по сімнадцять чи вісімнадцять. Бони мовчки сиділи коло столика й тупо дивилися поперед себе. Кельнер позіхав, читаючи один із ста сорока чотирьох журналів. Три телевізори передавали легку, розважальну програму в супроводі не зовсім природного, але вдало вмонтованого сміху.
Єнсен неквапливо, потрошку ковтаючи, випив мінеральної води й відчув, як запрацював і забурчав порожній шлунок. Трохи посидівши, він підвівся й пішов до туалету. Там на підлозі лежав гарно вбраний чоловік середнього віку, відкинувши руку просто в жолобок. Від нього тхнуло горілкою, костюм був весь у блювотинні. Очі в нього були розплющені, але застиглі й ніби невидющі.
Єнсен повернувся до прилавка.
— Там у туалеті лежить якийсь п'яний,— сказав він. Кельнер стиснув плечима, й далі роздивляючись на
кольорові ілюстрації в журналі.
Єнсен показав свій службовий знак. Кельнер зразу відклав журнал і підійшов до поліційного телефону. Всі заклади громадського харчування мали безпосередній радіозв'язок з найближчим поліційним патрулем.
Поліцаї, що прийшли по п'яного, були сонні й стомлені. Коли вони тягли його, він кілька разів ударився головою об пофарбовану під мармур кам'яну долівку. Вони були з ін-8S
шої дільниці, мабуть, з одинадцятої, бо жоден не впізнав Єнсена.
За п'ять хвилин до дванадцятої кельнер боязко глянув на відвідувача й почав замикати. Єнсен пішов до машини і знову викликав чергового шістнадцятої дільниці. Поліцаї, що ходили на обшук, саме повернулися.
— Так,— сказав начальник патруля,— ми його знайшли.
— Цілого?
— Так, тобто є обидва аркуші. Тільки між ними лежало розтоптане кружальце ковбаси.
Єнсен мовчав.
— Ми згаяли чимало часу,— повів даті начальник патруля,— але й завдання було нелегке. Там стільки того паперу, тисячі аркушів.
— Простежте, щоб господаря помешкання завтра звільнили звичайним способом.
— Розумію.
— Ще одне.
— Слухаю, комісаре.
— Кілька років тому комендант Дому загинув у ліфті.
— Так.
— З'ясуйте обставини його смерті. Довідайтесь також усе про нього самого, особливо про його родинні стосунки. І якнайшвидше.
— Зрозумів. Дозвольте доповісти?
— Прошу.
— Вас шукав начальник поліції.
— Він просив щось переказати?
— Наскільки я знаю, ні.
— На добраніч.
Єнсен поклав трубку. Десь поблизу почали бити дзиґарі — дванадцять важких, гучних ударів.
Минув шостий день. Залишилася ще рівно доба
23
Комісар Єнсен не поспішаючи їхав додому. Він був стомлений, але знав, що не зможе заснути. Та й часу на сон було небагато.
У довгому, побіленому, ясно освітленому тунелі він не зустрів жодної машини. Далі на південь лежав великий промисловий район, тепер тихий і безлюдний. У місячному світлі блищали тільки алюмінієві газгольдери та пластмасові дахи фабрик. [89]
На мості його перегнав поліційний автобус, а відразу ж за ним — машина швидкої допомоги. Обидві вони їхали з увімкненими сиренами.
На півдорозі його спинив поліційний кордон. Поліцай із сигнальним ліхтарем, певне, впізнав його: коли Єнсен спустив бокову шибку, він козирнув і пояснив:
— Дорожній випадок. Один загинув. Уламки машини загородили дорогу. За кілька хвилин усе буде прибране.
Єнсен кивнув. Він сидів, не підіймаючи шибки, щоб у машину вливалося прохолодне нічне повітря. А сам тим часом міркував, що дорожніх випадків рік у рік стає менше, а потерпілих у тих випадках, навпаки,— більше. Фахівці з міністерства транспорту давно вже розв'язали цю статистичну загадку. Зменшення дорожніх випадків і матеріальних збитків можна ще якось пояснити вдосконаленням доріг і пильністю регулювальників. Але куди важливіший тут психологічний чинник: люди тепер дужче залежать від своїх машин, тому обережніше з ними поводяться і, більш чи менш свідомо, відганяють від себе думку, що можуть їх втратити. А збільшення випадків зі смертельним кінцем можна пояснити тим, що переважно то бувають самогубства. Але й тут, мабуть, вирішальну роль має психологічний чинник: люди живуть зі своїми машинами й задля них, тому й померти хочуть разом із ними. Такі висновки випливали з одного дослідження, зробленого кілька років тому. Зробленого секретно — але вищі поліційні службовці мали змогу взяти в ньому участь.
Дорогу звільнили за вісім хвилин. Єнсен підняв шибку й рушив далі. Бетон покривала тоненька плівка паморозі, і на місці, де сталося нещастя, в світлі прожекторів чітко видно було сліди коліс. Але не сліди ковзання чи раптового гальмування ¦— вони вели просто до кам'яного стовпа на узбіччі. За таких обставин навряд чи можна було розраховувати на виплату страхової суми. Хоч, як завжди, тут не відпадало і найприродніше пояснення: водій стомився і заснув за кермом.
Єнсен відчував якесь невиразне невдоволення — наче йому чогось бракувало. Коли він спробував проаналізувати те почуття, йому раптом стало млосно з голсду. Він поставив машину на майданчик перед сьомим будинком у третьому ряду, подався до автомата і, вкинувши монету, одержав пакуночок дієтичного молочного супу.
У себе в помешканні він насамперед скинув плаща й піджака і ввімкнув світло. Тоді спустив жалюзі, пішов до кухні, відміряв у каструлю третину літра води і всипав туди суповий порошок. Коли суп зварився, він пересипав його в [90] кухлик, вернувся до кімнати, поставив кухлика на нічний столик, сів на ліжко й розшнурував черевики. Годинник показував чверть на третю, і в будинку скрізь панувала тиша. А його й далі мучило відчуття невдоволення.
Він дістав з піджака свого нотатника, ввімкнув лампочку над ліжком, а горішню, під стелею, загасив. Сьорбаючи суп, він повільно й докладно переглянув нотатки. Суп був клейкий, густий, затхлий, зовсім не смачний.
Скінчивши читати, Єнсен підвів очі й почав розглядати фотографію, зроблену в поліційній школі. Він знайшов на ній себе: крайній праворуч у задньому ряду. Стояв, схрестивши руки на грудях, і невпевнено всміхався. Мабуть, саме щось казав своєму сусідові, коли фотограф клацнув апаратом.
Трохи полежавши, Єнсен підвівся й вийшов до передпокою. Там він відчинив шафу, взяв з полиці одну пляшку, що стояли рядком уздовж задньої стіни за поліційними кашкетами. Потім приніс із кухні склянку, налив її майже по вінця горілкою і поставив біля кухлика з супом.
Далі розгорнув список з дев'ятьма прізвищами, поклав його на столик перед собою і почав вивчати.
Електричні дзиґарі на кухні відміряли час трьома короткими дзвінками.
Єнсен відкрив у нотатнику чисту сторінку й вивів на ній: "Номер 6. 38 років, розлучений, відділ громадських стосунків, перейшов на іншу роботу".
Дописавши нижче адресу, він ледь похитав головою.
Потім він накрутив будильника, вимкнув світло, пере-одягся в піжаму й сів у постіль, вкривши ноги ковдрою. Суп наче бубнявів у шлунку, і здавалося, ніби хтось тисне знизу на серце.
Він узяв склянку й за два рази вихилив її. Шістдесяти-градусна горілка обпекла язик і вогненною стрілою впилася в стравохід.
Єнсен лежав горілиць у темряві з розплющеними очима й чекав на сон.
24
Єнсен так і не зміг заснути.