Поруч комісара важко дихав старий Готьє.
— Ви знали все! — повільно, дуже тихо промовив Мегре, звертаючись до управителя. — Ви були у змові, ви й ваш синочок! Ви вже загарбали ферми, заставні на землю… Але Жан Метене був для вас небезпечний… Усунути графиню… І в той же час здихатися цього альфонса, на якого лягла б підозра…
Зойк болю. Доктор вийшов у коридор подивитися, що там відбувається.
— Нічого! — сказав він. — Цей мерзотник не хоче йти на гору, і йому допомагають піднятися…
— Це жахливо!.. Це злочин!.. Що він робить?.. — заволав старий Готьє, кидаючись уперед.
Мегре рушив за ним, а потім вийшов і доктор. Вони підійшли, до сходів саме тоді, коли двоє там, нагорі, вже були біля дверей покою небіжчиці.
Вони почули голос Сен-Ф'якра:
— Заходь!
— Я не можу… Я…
— Заходь!
Приглушений удар. І знову.
Татусь Готьє біг сходами, а за ним Мегре й Бушардон. Та всі вони спізнилися — двері грюкнули у них під носом.
Управитель затамував подих, та за товстими дубовими дверима нічого не було чути.
Видно було лише тоненьку смужку світла під дверима"
— На коліна!
Пауза. Потім хрипіння.
— Мерщій!.. На коліна!.. А тепер проси пробачення!..
Знову тиша, довга тиша. Зойк болю. На цей раз убивця дістав удар не кулаком: то був удар каблуком просто в обличчя.
— Про… пробачте…
— Оце й усе?.. Усе, що ти надумав сказати?.. Пригадай-но, адже саме вона виховувала тебе…
— Прошу пробачення!
— Пригадай, що лише три дні тому вона ще жила.
— Прошу пробачення.
— Пригадай-но, паскудний малий мерзотнику, що ти колись пробрався до неї в ліжко…
— Прошу пробачення!..
— Цього замало!.. Давай!.. Скажи їй, що ти смердюча блощиця… Повторюй…
— Я смердюча…
— На коліна, кому сказано! Чи тобі треба килим?
— Ой-ой!.. Я…
— Проси пробачення…
І раптом за цими репліками, що чергувалися з довгими паузами, — ціла серія сильних ударів.
Мегре прочинив двері. Моріс де Сен-Ф'якр тримав Готьє за горло й бив його потилицею об підлогу.
Побачивши комісара, він випустив Готьє, витер носовою хусточкою чоло й випростався.
— Справу зроблено!.. — сказав він, зводячи дух.
Він побачив управителя й нахмурив брови.
— Ти не відчуваєш потреби просити пробачення, ти теж?
Старий так злякався, що впав на коліна.
У тьмяному світлі двох свічок небіжчиці майже не було видно; можна було розрізнити лише ніс, який здавався неприродно великим, та руки з чотками.
— Геть!
Граф виштовхнув Еміля Готьє з кімнати й зачинив за собою двері. Усі пішли до сходів.
Еміль Готьє сходив кров'ю. Він загубив десь хусточку. Лікар дав йому свою.
Вигляд він мав жахливий: на розбитому обличчі закипіла кров; ніс — суцільна рана, верхня губа розсічена…
Але найбридкіше, найогидніше було не це, а його очі — вони бігали, ховалися….
Моріс де Сен-Ф'якр, випроставшись із виглядом господаря, який знає, що має робити в своєму домі, широкою ходою пройшов уздовж довгого коридора першого поверху, відчинив двері — знадвору ринула хвиля морозного повітря — і гримнув на батька й сина:
— Забирайтеся!..
Але коли Еміль підійшов до виходу, він знову схопив його інстинктивним рухом.
Мегре досить виразно почув схлип, що його ледве стримав граф. Він бив знову, майже несвідомо, і ричав:
— Сволота!.. Сволота!..
Зрештою, комісарові досить було торкнутися його плеча, Сен-Ф'якр опанував себе і буквально викинув тіло за поріг, а потім зачинив двері.
Вони ще встигли почути слова старого:
— Емілю… Де ти?..
* * *
Священик молився, спершись на буфет. У кутку заклякли Метейє і його адвокат, з острахом дивлячись на двері. Увійшов Моріс де Сен-Ф'якр, високо піднявши голову.
— Панове… — почав він.
Та ні, він більше не міг сказати й слова! Він був надто збуджений і важко дихав. Сили вже залишили його.
Він потиснув руку лікареві, потім Мегре, даючи зрозуміти, що тепер їм лишається тільки піти. Потім повернувся до Метейє і його супутника, мовби чогось чекаючи.
Ті двоє, здавалося, не розуміли, чого він хоче. Або ж їх паралізував страх.
Щоб показати їм на поріг, досить було одного-жесту. Граф клацнув пальцями.
І все!
Але ні! Адвокат заходився шукати свого капелюха, і Сен-Ф'якр гаркнув:
— Швидше!..
За дверима Мегре почув шепіт і зрозумів, що то слуги намагаються збагнути, що ж відбувається зараз у замку.
Комісар накинув на плечі своє важке пальто. Він відчував потребу ще раз потиснути руку Сен-Ф'якрові.
Двері були відчинені. Надворі ясно, холодна ніч, на небі ані хмаринки. В місячному сяйві, мов вирізьблені, виструнчилися тополі. Десь далеко-далеко стукотіли чиїсь кроки, а у вікнах будинку управителя горіло світло,
— Ні, ви залишіться, панотче…
І голос Моріса де Сен-Ф'якра востаннє пролунав з коридора:
— Якщо ви не дуже втомилися, ми посидимо до ранку біля матері…
Розділ XI
ДВОГОЛОСИЙ СЮРЧОК
— Не гнівайтеся на мене, пане Мегре, якщо я чимось не догодила… Адже з цим похороном…
Марі Татен заклопотано пересувала ящики з пивом лимонадом.
— Особливо ті, що живуть далеко, зайдуть підкріпися…
Поля були зовсім білі від паморозі, а трава хрустіла під ногами. З інтервалами у чверть години дзвони церковки били відхідну.
Катафалк прибув ще вдосвіта, факельники сиділи в корчмі, оточивши півколом пічку.
— Дивно, що управителя немає дома! — сказала їм Марі Татен. — Тож він, напевно, в замку, біля пана Моріса…
На вулицю вийшли кілька селян у недільному вбранні.
Мегре закінчував снідати, коли побачив у вікно церковного служку — його вела за руку мати. Але вона не пішла з ним до корчми, а зупинилася на розі, де її, як вона гадала, не було видно, і підштовхнула свого сина вперед, мовби допомагала йому скоріше дістатися до закладу Марі Татен.
Ернест увійшов з упевненим виглядом. Мабуть, з таким виглядом кращий учень декламує на церемонії роздачі нагород байку, яку повторював протягом трьох місяців.
— Пан комісар тут?
Ще не закінчивши свого запитання, зверненого до Марі Татен, він побачив Мегре і попрямував до нього, заклавши обидві руки в кишені; в одній руці він щось крутив.
— Я прийшов, щоб…
— Покажи-но мені твій сюрчок.
Ернест збентежено відступив на крок, одвів очі вбік, подумав і пробелькотів:
— Який сюрчок?
— Той, що в тебе у кишені… Ти вже давно хотів мати бойскаутський сюрчок!..
Хлопчик машинально дістав сюрчок з кишені й поклав на стіл.
— А тепер розкажи мені твою казочку.
Ернест кинув на комісара недовірливий погляд і злегка знизав плечима. Адже він був уже хитрий. У його погляді можна було прочитати: "Тим гірше! У мене є сюрчок! А я розкажу все, що мені звеліли розказати…" І він звично пробубонів:
— Це щодо молитовника… Я вам не все сказав, коли ви питали, бо боявся… Але мама хоче, щоб я сказав усю правду… До мене приходили по молитовник, перед великою месою…
Він почервонів і схопив сюрчок, наче боявся, що його заберуть, аби покарати за брехню.
— І хто прийшов до тебе, щоб його забрати?
— Пан Метейє… Секретар із замка…
— Сідай-но тут, біля мене… Хочеш випити гренадину?
— Так… З колючою водичкою…
— Принеси нам склянку гренадину з газованою водою, Марі… А ти як, радий, що маєш сюрчок?.. Покажи-но, як він свистить.
Факельники повернулися в їхній бік, почувши свисток.
— Тобі його купила мати? Вчора після обіду, авжеж?
— Звідки ви знаєте?
— Скільки дали їй учора в банку, твоїй матері?
Рудий хлопчисько зазирнув йому просто в очі.
Він уже був не червоний, а зовсім блідий. Він повів очима на двері, наче міряючи відстань, що відділяла його від них.
— Пий гренадин… Отже, вас прийняв Еміль Готьє… Він звелів тобі повторити урок…
— Так!
— То він справді звелів тобі наклепати на Жана Метейє?
— Так.
Помовчавши трохи, він запитав:
— Що ви мені за це зробите?
Мегре забув відповісти. Він думав. Думав, що його роль у цій справі обмежилася тим, щоб знайти останнє кільце ланцюга, крихітне кільце, якого бракувало, аби замкнути коло.
Отож, саме Жана Метейє хотів звинуватити Готьє… Але вчорашній вечір розбив усі його плани. Він зрозумів, що найбільшу небезпеку для нього становить не секретар, а граф де Сен-Ф'якр.
Якби все вдалося, йому треба було б на світанку відвідати рудого хлопчика, щоб той вивчив новий урок
— Ти скажеш, що молитовник у тебе хотів узяти пан граф.
А хлопчик знову повторював:
— Що ви мені зробите?
Мегре не встиг відповісти. Адвокат спустився сходами, увійшов до їдальні, попрямував до Мегре й простягнув йому руку. Видно було, що він вагається.
— Добре спали, пане комісаре?.. Пробачте… Я хочу спитати вашої поради від імені мого клієнта… О господи, як болить голова.
Він сів, або, точніше, плюхнувся на лаву.
— Отже, рівно о десятій буде похорон…
Він глянув на факельників, потім на людей, що йшли повз корчму, збираючись на похорон.
— Між нами кажучи, чи вважаєте ви, що обов'язок Метейє полягає в тому… Зрозумійте мене правильно… Ми усвідомлюємо становище, і саме завдяки…
— Мені можна піти, пане?
Мегре не слухав. Він говорив адвокатові:
— Ви ще не зрозуміли?
— Інакше кажучи, якщо взяти ситуацію в цілому…
— Добра порада: не беріть нічого!
— Значить, ви вважаєте, що краще поїхати без…
Ернест, стискаючи в руці сюрчок, відчинив двері й шмигонув геть.
— З точки зору закону ми у вигідному стане..
— Вигідному, точно!
— Авжеж… Саме це я й казав своєму…
— Він добре спав?
— Навіть не роздягався… Цей хлопець дуже нервовий, дуже вразливий… Тепер молоді люди з порядних родин…
Але факельники вже підводилися і, розраховуючись, прислухалися до їхньої розмови. Мегре теж підвівся, зняв з вішалки пальто з плюшевим коміром, почистив свого капелюха рукавом.
— Ви обидва матимете змогу зникнути по-англійському під час…
— Під час похорону?.. В такому разі мені треба викликати таксі по телефону.
— Саме так…
* * *
Священик був у стихарі, Ернест і ще двоє служок — у чорних сутанках. Хрест ніс кюре з сусіднього села. Усі йшли швидко, бо було холодно.
Селяни купками юрмилися біля під'їзду замка. Всередині будинку нічого не було видно. Нарешті двері відчинилися й з'явилася труна, яку несли четверо чоловіків. За ними виднілася чиясь висока постать. Це був Моріс де Сен-Ф'якр. Він ішов випроставшись, запалі очі почервоніли.
Він був не в чорному. Один він був не в жалобі.
Проте, коли він, зупинившись у дверях, окинув поглядом натовп, усі відчули себе трохи ніяково.
Він вийшов із замка сам, нікого не було поруч.