Наздогнав її Аділь-бей аж на сходах.
— Облиште мене!.. — все повторювала вона.
— Ходімо назад. Я вас не відпущу…
Хтось дивився на них згори, зі сходів, та Аділь-беєві було до цього байдуже. Він заштовхав дівчину до кабінету й замкнув двері на ключ.
— Чому ви плачете?
— Я не плачу.
Це була майже правда. Соні вдалося опанувати себе, хоч на щоці в неї й лишився вологий слід.
— Але ж ви плакали, і вам ще й зараз хочеться плакати. Я вимагаю, щоб ви розповіли…
— Мені нема чого розповідати…
— Он як?! Ви отруїли мого попередника! Ви намагаєтесь отруїти мене, хоч і не відмовляєтесь бути моєю коханкою. А коли я прошу пояснень, то вам нема чого сказати?! Чудово! Це ж просто якийсь монумент безвідповідальності чи цинізму! Це… Це…
Вигукуючи все, що спадало йому на думку, Аділь-бей, певно, мав смішний вигляд, бо Соня всміхнулася. На мить кутики її вуст розтяглися. Потім вона кинулась у крісло й затулила обличчя руками. Її плечі здригалися. Сміялась вона чи плакала? Аділь-бей дивився на неї з острахом, не наважуючись підійти.
— Соню! Встаньте… Я хочу бачити ваше обличчя…
На місто вже опускалася ніч, наповнюючи повітря вологою.
— Я знаю, що я дурень! Я завжди був дурнем, правда? Дурень, бо кохаю вас. І був дурнем, коли тримаючи вас в обіймах, так віддавався почуттям, що мало не плакав! Я був дурнем і тоді, коли ревнував вас. А ще я був дурнем, коли дивився на себе в дзеркало і потерпав, що мене покидають сили…
— Замовкніть — благально промовила Соня.
— Ви не хочете чути правду? Я трохи не замовк навіки! О, я добре уявляю вас тут з моїм наступником — у цьому самому кабінеті, а потім, увечері, — в моїй спальні…
Соня відтулила обличчя так несподівано, що Аділь-бей аж злякався.
— Я прошу вас замовкнути!
Аділь-бей ніколи не думав, що людське обличчя за кілька секунд може так збліднути, так невпізнанно змінитися.
Це була вже зовсім інша Соня. Її очі широко розплющилися, повіки напухли, ніздрі набрякли й ніс зробився великим, а губи здавалися двома червоними валками.
Вона була тепер негарна, і все ж Аділь-бей сором'язливо простогнав:
— Соню…
— Ні. Дайте мені вийти…
Це було вже не приховане кокетування: Соня справді ледве дихала. Вона почала машинально шукати свою сумочку, щоб дістати хустинку, і Аділь-бей так само машинально простяг їй свою.
— Дякую.
— Нам треба поговорити, Соню. Але спочатку ви повинні заспокоїтись.
Та Соня не заспокоювалась — навпаки, у неї почалася істерика. Вона ридала ридма, як дитина, здригаючись усім тілом, час від часу марно намагаючись ковтнути повітря. Дівчина аж задихалася. Спостерігати все це було нестерпно. Аділь-бей спробував узяти її за руку чи погладити їй чоло, але Соня відштовхувала його. Перекривленим ротом вона все бурмотіла:
— Облиште мене!..
Аділь-бей так стиснув свої долоні, що заніміли пальці.
— Соню, благаю вас!..
Він боявся, що вона захворіла. Її сльози були не такі, як у нього, й не такі, які він бачив у неї доти. Це було щось куди трагічніше: усе тіло в дівчини здригалось, воно то випростувалося, то знову скулювалось. Вона явно не хотіла, щоб її заспокоювали, й відштовхувала Аділь-бея з ненавистю.
— Соню, так же не можна! Треба заспокоїтись. Якщо ви спробуєте говорити, вам стане легше.
Аділь-бей і сам уже тремтів від нервової напруги. В будинку навпроти пані Коліна запнула фіранки й збиралася засвітити лампу.
— Соню, може, я наговорив вам дурниць, несправедливо образив вас… Ви зовсім не намагалися мене отруїти, і треба було так і сказати мені про це, щоб я не мав жодних сумнівів…
І знову тінь посмішки промайнула крізь сльози. Соня потроху заспокоювалась. Вона підвела на нього свій дивний погляд, в якому прозирав жаль.
— Це ж так? Адже я помилився? Говоріть! Я вам повірю! Слово честі, повірю у все, що ви мені скажете, бо дуже кохаю вас. Ви не розумієте мене… Я був у такому стані, неначе сам-самісінький блукав у лабіринті, в порожнечі… Вам так не здавалося? А насправді я весь час кружляв навколо вас. Ви були моєю віссю…
— Замовкніть, — промовила Соня чужим голосом. Вона вочевидь почувалася вже краще, хоч і не зовсім ще опанувала себе. Дівчина говорила тихо, але спокійно, ніби хвора.
— Чому ви хочете, щоб я замовк? Я помиляюсь?
— Так.
— Що вас кохаю?
— Так.
Повіки в неї опухли й почервоніли, а щоки просто-таки палали. Щоб бути ближче до Соні, Аділь-бей став навколішки і обійняв її коліна. Тепер вона дивилася на нього згори, ніби була десь далеко-далеко, в іншому світі.
— То ви цього не робили?
— Ні, я це зробила, — тихо відповіла вона.
— Але чому?!
— Ви цього не зрозумієте.
— Зрозумію, запевняю вас! Тільки не треба мовчати! Дозвольте, я сам запитуватиму. Отже, мій попередник?..
Вона ствердно кивнула головою; на обличчі в неї блукала млява посмішка, хоч і не без тіні глузливості.
— А я? Ви почали це не дуже давно? Тоді, коли стали моєю коханкою? Чому ж ви погодилися? Ви ж не кохали мене…
Вона похитала головою, глибоко вдихнула і знеможено відвела руки.
— Це нічого не дасть…
— Що?
— Ця наша розмова. Краще я піду. Думайте що завгодно. Повертайтеся до своєї країни.
Погляд в Аділь-бея став злим і застиглим. Соня відчула, що зараз Аділь-бей знову почне нервувати, щось жбурляти, трощити… Вона втомлено піднесла руку до чола й благально промовила:
— Ні, тільки заспокойтеся!..
— Я слухаю вас!
— Сядьте отам, навпроти, і не торкайтеся мене.
Вони вже погано бачили одне одного: темрява ставала все густішою, хоч у кімнату й падало яскраве світло з вікон навпроти. Було чути, як у ринвах шумить вода. Великі краплі дощу монотонно розбивались об цинковий дах.
— Гаразд, Соню!
— Ви нічого не зрозуміли?
Аділь-бей відчував, що дівчина все ще на межі істерики. Але їй вдавалося тримати себе у руках, вона навіть намагалася всміхатись.
— Ви знайомі з Джоном, так?
— Не бачу тут ніякого зв'язку.
— Ваш попередник згаював свій час тут майже так само, як і Джон: пиячив у барі. А потім десь на вулиці або в іншому місці підчіплював жінку, байдуже яку: робітницю чи студентку, дівчину чи заміжню жінку…
Аділь-бей дивився на неї похмуро й здивовано водночас.
— Це для нас чимало — долар, кілька лір чи франків… На них можна купити їжу в Торгсині, де завжди є все, навіть коли в кооперативах порожньо. — В паузах між фразами було чути її важке дихання. — Ви казали, ви стільки разів мені казали, що в нас є люди, які вмирають з голоду! Однак є й інші, які вірять, які хочуть вірити…
Соня говорила дедалі гучніше. Шия в неї напружено витяглася вперед, у голосі відчувалися злість і сльози.
— Ви й досі не розумієте? А чи знаєте ви, скільки радянській людині треба працювати, щоб купити отаку бляшанку сардин, яку ви щодня відкриваєте й залишаєте псуватись недоїденою в буфеті? Цілий робочий день! Ваш попередник, як ви його називаєте, набивав собі повні кишені сардинами, цукром, бісквітами… Він роздавав їх жінкам за те, що вони приймали його в себе, іноді навіть зі згоди своїх чоловіків! Потім йому забаглося й мене. Сідаючи за стіл, він казав: "Поклади це собі в сумочку, крихітко! Воно тобі знадобиться. У твоєму віці потрібні сили".
Аділь-бей поглянув на Соню, яка в пітьмі здавалася блідою плямою, потім — на вікна навпроти.
— Так, він наказував мені їсти. І щоразу не забував додати, що це йому нічого не варте. Ось у його, мовляв, країні… У його країні! Щоразу ця його країна!.. Ви теж без упину про неї говорите… У вашій країні люди не вмирають з голоду! У вашій країні хліба скільки завгодно! У вашій країні… А я не хочу, не хочу!.. Мені трохи більше двадцяти років, а я тільки й чую, що моє життя занапащене… Моя мати подерла від злиднів. Померла так, як ви вже, звичайно, бачили — просто на вулиці… Ви часто торочили мені про наші злидні…
— Я вас ревнував, — пролунав у темряві Аділь-беїв голос. Соня відповіла сердитим сміхом:
— Не було підстав! До того ж на той час це вже не мало ніякого значення. Надто пізно!
— Чому надто пізно?
— Надто пізно для мене. Ви ж хотіли дізнатися про все? Так ось, вашого попередника я вбивала з вірою, якщо так можна сказати. Щосекунди, поки він дихав, він ранив мене в саме єство, у глибину душі. Коли він уперше запросив мене прийти ввечері… — Соня відчула, який схвильований зараз Аділь-бей. — Так, це сталося також увечері, — байдуже додала вона. — Не треба вигадувати чогось особливого, щоб зійтися. Він сам приготував вечерю. Його аж розпирало від пихи за такий багатий стіл! Він показував мені страви, примовляючи: "Б'юсь об заклад, ви навіть не знаєте, як це називається!" І дуже здивувався, що я не накинулась на всі ті наїдки одразу. Адже саме на них він і розраховував! Не примушуйте мене згадувати про все те далі… Адже доти я ніколи не бачила зблизька іноземця, ніколи не брала до рук жодної іноземної газети! Мені навіть часом спадало на думку, що я, отруюючи того чоловіка, рятую Росію…
— А я? — почувся похмурий голос.
— Ви!..
Краплі дощу розбивались об дах так само монотонно. Вікно навпроти розчинилось, і Колін вистромив голову, поглядаючи то ліворуч, то праворуч. Очевидно, його дивувало те, що сестра не повертається додому. Потім почувся брязкіт і вікно зачинилося.
— Мене ви теж ненавидите?
Соня мовчала.
— Але чому?!
— Смішно, що ви нічого не розумієте! Ви — наче та дурненька дитина. А, втім, може, саме тому…
— Що — тому?
— Нічого. Дайте мені спокій. Є речі, які ви збагнете потім. Ви хочете знати, чому я вас ненавиділа й намагалася отруїти, як і того, першого, але в мене не вистачило рішучості довести справу до кінця? Той, перший, міг би жити. Аж тепер я починаю це розуміти! Я його ненавиділа. Я не вірила в те, що він розповідав. Але ви… ви все зруйнували — все, що ще залишалося… І тепер…
— Тепер?!
Аділь-бей не наважувався ворухнутись, ніби боявся розірвати туго натягнену нитку.
— Не варто більше про це розмовляти. Мені пора йти. Ви ж бачили, брат уже непокоїться…
— І ви вбили б мене?
— Не знаю. Вперше я вкинула миш'як до олії для риби…
— Коли?
— Коли приходила ота…
— Нейла?
Соня не могла помітити в темряві його щасливої усмішки.
— Я не ревнувала, — холодно сказала вона. — Потім я вирішила від цього відмовитись. Та коли ви гуляли на набережній, а я в той час сиділа біля вікна у клубі…
— І що?
— Чому ви вимагаєте подробиць? Якби ви були жінка чи просто росіянин, то самі зрозуміли б.